Ада Роговцева.

Ми домовлялися про зустріч із Адою Миколаївною ще кілька місяців тому, але через напружений робочий графік актриси, гастрольні роз’їзди не складалося. А сьогодні — між нещодавно минулим сочинським фестивалем «Кінотавр», у якому Роговцева брала участь як актриса конкурсного фільму, і майбутнім кінофорумом в Одесі, куди вона запрошена до складу міжнародного журі, — непогожого, зовсім не літнього дня в Ади Миколаївни утворилася неврахована пауза в роботі. Через негоду вона не виїхала до улюбленого села, й наша зустріч у затишній квартирі з чарівним видом на Софію Київську нарешті відбулася. Формальний привід був більше ніж вагомим — у сім’ї Роговцевої — Степанкових людина народилася!

ПРО ХЛОПЧИКА МАТВІЯ ТА КІШКУ СИЛЬВУ

— Адо Миколаївно, у вашій великій і дружній сім’ї — поповнення. Менше місяця тому на світ з’явився Матвій, син дочки Каті. Народження нової людини — завжди таїнство, але ви — бабуся з досвідом, слова «У вас народився онук» чули тричі. Які найперші емоції відчули цього разу?

— Новина наздогнала мене у театрі. Того дня, 15 червня, я йшла на спектакль у Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, де граю в трьох постановках. Режисер усіх, до речі, — Катя Степанкова. Я думала: «О, Господи, ну що ж я за матір така?! Потрібно подзвонити, дізнатися, як донька почувається». Телефоную й замість Катиного голосу чую якийсь шум у слухавці, безладний гомін. Кричу: «Катю, Катю! Що з тобою, що сталося?!» І вдалині — розсудливе: «Дайте мені слухавку, інакше мама збожеволіє... Зі мною все гаразд. 5 хвилин тому народила». Мене всі стали вітати, та найсмішніше, Тараса теж (Тарас Ткаченко — художник-постановник, перший чоловік Каті Степанкової. — Авт.). «У твого сина народився братик!..» А за три години я вже побачила Матвія Олексійовича Скляренка — прилетіла до лікарні одразу після вистави. Що відчула?.. Радість велику! Ось тільки кішка Сильва засмутилася, коли хлопчика до квартири принесли, — всі її улюблені місця зайняли. Декілька днів не їсть.

— Напевно, це велика мудрість — зберегти настільки теплі стосунки з людиною, з якою розлучилася ваша донька?

— Я завжди довіряла Каті. Це було її рішення. Вони з Тарасом залишилися чудовими друзями. Він — талановита людина, художник на всіх Катиних спектаклях. Ми — рідні люди. У нього чудова дружина, теж Катерина. Сьогодні зрозуміло, що свого часу вони вчинили правильно, і тому в їхнього спільного сина, Олексія, не було ні хвилини дитячого відчаю.

ПРО ТАЛАНТ І ЙОГО ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ОБСТАВИН

— Окрім спектаклів, які режисирує Катя Степанкова, ви ще десь зайняті?

— Граю антрепризу і два спектаклі у Москві. Усього шість назв. Отже, слава Богу, від театру не відірвана.

— Ви затребувані сьогодні й у кіно. Що далеко ходити: на фестивалі «Кінотавр» у конкурсній програмі брав участь фільм Олександра Гордона «Огни притона», де, крім російських виконавців, невеликі, але пам’ятні ролі зіграли двоє кращих акторів України — Ада Роговцева і Богдан Ступка. Як ви вважаєте, а чому молодих (і середнього покоління) українських артистів украй рідко запрошують до своїх картин російські режисери? Їм бракує майстерності?

— У нас багато чудових артистів! Дуже! У тому ж Театрі на Лівому березі — Дмитро Суржиков, Світлана Орличенко, Ірина Мак, Леся Самаєва, Андрій Самінін, Олеся Жураковська, Володя Цивінський, мій учень Віталій Лінецький. Всі вони — актори високого рівня. Просто ніхто не займається розкручуванням наших артистів, ніхто не підіймає їх на п’єдестал. Адже у Москві як: зіграв нікчемну ролюшечку в серіалі — і з тобою починають носитися, як з писаною торбою, проголошувати зіркою. А українські актори намагаються крутитися, хто як може. При цьому працюють чесно і з повною віддачею. Адже популярність приносить, хочемо ми того чи не хочемо, саме кіно. А нашим артистам, якщо їх і запрошують у якісь проекти, ролі пропонують найчастіше зовсім маленькі, де не можна проявити індивідуальність. Парадоксально, але нещодавно одного режисера запитали після прем’єри його фільму: «Дивна справа: у вас герої зовсім слабенькі, а ось оточення потужне». А на других ролях, в епізодах працювали я, Свєта Орличенко, Ірка Мак... Він відповідає: «Але ж кандидатури на головні ролі мені нав’язали, усіх же інших я сам запрошував...»

— Причому гонорари російських і українських акторів, наскільки я знаю, дуже відрізняються.

— Разів у 5, а то й у 10!

— У вас теж?

— Зі мною знайшли компроміс — я проходжу в цих проектах як московська артистка.

— І як ви до цього ставитеся?

— З відразою! Але, на жаль, погоджуюся. Це моя робота, мій заробіток. Крім того, вікових ролей узагалі пишеться мало. Героїнь практично немає. Тому, як кажуть, «у Сірка очей позичали...» Проте це так образливо!.. А багато українських артистів йдуть на такі мізерні ставки, які росіянам навіть у масовці не пропонують. Жахливо! Але що поробиш?!

ПРО ПРОБЛЕМНИЙ ВІК І БЕЗПРОБЛЕМНЕ КІНО

— До речі, Адо Миколаївно, поясніть мені, будь ласка, феномен: яскравих, значних, головних чоловічих вікових ролей у сучасному кінематографі більше ніж достатньо. А актриси такого ж віку затребувані у кіно (театр у цьому випадку залишимо за кадром) украй мало. Але якщо припустити, що синематограф — віддзеркалення життя, виникає деяке нерозуміння ситуації. Приміром, особисто у вас, Ади Роговцевої, — інша, неакторська, професія. Ви — адаптована у сучасному світі людина: красива, сповнена молодості, добре освічена, повна енергії. Пишете вірші, книги. Центр сім’ї, яка вас не лише любить, але й цінує вашу думку з найрізноманітніших питань. То хіба образ такої особистості не цікавий сучасному кінематографу?

— Жінка, яку ти описуєш, позитивна героїня. А хіба ж то у нас сьогодні є позитивні герої на екрані? Немає. Як немає і проблемного сучасного кіно, персонажів, які «вгризаються» у повсякденне існування людини. Або майже немає. Ми переглянули на «Кінотаврі» картину Андрія Звягінцева «Елена». Хороший фільм?

— Блискучий!

— Героїня там немолода. Теоретично могла бути ще старша. Але вона — чудовисько. Хочеться думати, що таких людей небагато. Відповідно, мало й ролей для актрис мого віку.

— Знаю, що ви вперше побували на «Кінотаврі». Багато фільмів подивилися?

— Бачила всі конкурсні картини. Кіно — єдине, що цікавить мене на кінофестивалях. Але мало що сподобалося. Мабуть, можу виділити тільки два фільми — вже згадувану «Елену» Андрія Звягінцева і «Два дня» Дуні Смирнової. Абсолютно різні роботи, але обидві вони якраз розповідають про реальні життєві проблеми, чіпляють за живе.

ПРО ГЕМІНГУЕЯ, ТОЛСТОГО Й ДОСТОЄВСЬКОГО

— Ви не дуже любите світські заходи?

— Я взагалі ніколи нікуди не ходжу. Лише на перегляди. А оскільки на день — 2—3 фільми, цього більш ніж достатньо. У вільний час переважно читаю.

— Що читаєте зараз?

— Подивлюся, що лежить у мене під подушкою. (Приносить стосик книжок). Белла Ахмадуліна... Мемуари про Льва Толстого, про якого, здається, знаю все. Проте щоразу знаходжу щось нове. Книга про Ернеста Гемінгуея. Чесно кажучи, не дуже цікава. Але мені цікаво її читати, бо я двічі була на Кубі, у кафе, куди часто заходив Гемінгуей; зараз стілець, на якому він сидів, висить на стелі догори ногами. Ми побродили тоді у його будинку, навіть зі слугами розмовляли. Тому Гемінгуей для мене як старий знайомий. Ось і читаю все, що з’являється свіженького.

— До речі, коли заходить розмова про російську літературу, особливо з іноземцями, найчастіше серед її геніїв називають Льва Толстого і Федора Достоєвського. Два кардинально різні письменники і щодо пера, і щодо філософії. Хто з них ближче особисто вам?

— Достоєвський.

— Зі студентських часів пам’ятаю цитату — Гемінгуея, до речі, — про Достоєвського: «Як може людина писати так погано, так неймовірно погано, і так сильно на тебе впливати». Не знаю, чи погодитеся ви з цією сентенцією, та все ж: чому саме Достоєвський?

— Він мені цікавіший як актрисі. Там є надрив.

— Проте ви існуєте не лише на сцені, але й у житті, де, передбачаю, надрив вам не особливо потрібен. Як уникаєте екстремальних життєвих ситуацій?

— Бог, природа подарували мені щасливу-щасливу натуру. Незалежну, терплячу й тямущу. Я завжди намагаюся поставити себе на місце іншої людини: припустімо, він грубіянить мені, а я хочу зрозуміти, чому він це робить, у чому суть його поведінки.

ПРО УКРАЇНСЬКУ ХИТРІСТЬ, ТЕРПІННЯ Й ПОЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ГІДНОСТІ

— І виправдовуєте його?

— Не завжди, не завжди. Але все одно відсовую, відпускаю цю ситуацію від себе. Така захисна хитрість. Суто українська.

— Окрім хитрості, що є у вас ще, притаманне національному менталітету?

— Терпіння. Мало яка нація має таку якість. Але не закрите терпіння прибалтійських чи східних жінок. А сонячне. Відкрите. Більше того, адже ніхто не подумає, що я терпляча. (Посміхається).

— Якщо вдарять по правій щоці, не підставите ліву?

— Ні. Ні. У відповідь — не вдарю. Але не стерплю й не пробачу. Приклад — з Театром імені Лесі Українки. Я пропрацювала там півжиття і навіть подумати не могла, що піду з трупи.

— Чула, читала багато версій вашого відходу з театру. Розкажіть єдино правильну.

— Коли помінявся художній керівник, почали відбуватися зміни, які були мені незрозумілі. З Театру стала відходити душа. І зі спектаклів, і з колективу. Адже я була дуже розпещена: прийшла у трупу, коли ще всі мої старенькі грали на сцені — Юрій Лавров, Михайло Романов, Віктор Халатов, Павло Луспекаєв. Вони мене більше ніж обожнювали! Я жила у коконі кохання, уваги до себе. І раптом атмосфера в театрі кардинально змінилася. Можливо, тут є й моя провина, що не змогла стати такою «старенькою» для молоді, якими мої вчителі були для мене. 58 років. Ще потрібно було хоча б 5 рочків потерпіти, аби звикнути до нового статусу.

— Звикнутися грати вікові ролі?

— Вікові ролі я грала вже давно, була молоденькою, а грала 40-річних. Ніколи не любила юних героїнь.

— Чому?

— Напевно, тому, що в 40-річних доля багатша. Вже багато пережито: було й кохання, й усвідомлена пристрасть. І розриви така героїня явно пережила, і драми, і материнство. Тобто подібні образи — яскраві, об’ємні. Єдиний спектакль, у якому я дуже довго грала юну дівчину, — «Як важливо бути серйозним». Років до 50. З цією роллю було пов’язано багато смішних історій. Наприклад, на сцені мені говорять: «Скільки вам років, дорога?». Відповідаю: «18». У залі розмови: «А скільки їй насправді?». — «Років 40». — «Та ти що, з глузду з’їхала?». — «Її синові 40 років!» (Сміється). Я виглядала дуже добре, могла б і надалі грати цю героїню. Але усвідомлення того, що глядачі знають, скільки мені років насправді, заважало. Непросто було виголошувати на сцені, що мені 18!.. Проте, якщо загалом роль хороша, звичайно ж, закриваєш очі на подібні дрібниці.

— Ви сьогодні спілкуєтеся з кимось із театру?

— Ні. Вони бояться спілкування зі мною. Нещодавно одна людина подзвонила, але попросила, аби я нікому не говорила про це: можуть вигнати з трупи.

— І на прем’єри туди не ходите?

— Двічі приходила: коли у Аліси Фрейндліх був творчий вечір і на ювілей до Ганни Тимофіївни Ніколаєвої. Але переступити поріг цього театру мені коштувало здоров’я!

ПРО СНОВИДІННЯ, ВІРШІ ТА ЩОДЕННИКИ

— 35 років служби у Театрі імені Лесі Українки — ціле життя! І раптом ви втратили можливість виходити на його підмостки. Ця сцена вам не сниться?

— Ні. У мене взагалі майже ніколи не буває сновидінь. Правда, одного дня приснився дуже страшний сон (навіть 2 або 3 рази!), що виявився у певному сенсі пророчим. Я біжу по гарячому, плавкому асфальту. Він буквально кипить, з нього йде пара. І розумію, що ніг у мене вже не буде, вони просто грузнуть, згорають у цьому місиві. А їм — нічого!.. За два місяці стався Чорнобиль. Я б ніколи не пригадала про це, але відкрила щоденник, стала читати.

— Ви й зараз ведете щоденник?

— Так.

— На мій погляд, записи у щоденнику роблять для того, щоб висловити паперу щось, що не можеш довірити нікому, навіть найближчим людям. Вони схожі на сповідь. А нещодавно я подивилася телепрограму «Таємні щоденники Михайла Козакова». Там йшлося про публікацію в пресі уривків інтимних записок актора й скандалу, пов’язаного з цим фактом. Ви не боїтеся, що ваші сокровенні думки можуть коли-небудь побачити світ без вашої на те волі?

— Щоденники — це звільнення. Але я сама їх опублікую. У тебе ж є книга «Мій Костя»? Там багато записів зі щоденника. Зараз готую нову книжку, де також використовую спогади, листи.

— На якому етапі робота?

— Якщо знайду гроші для публікації, за пару місяців закінчу. Прочитати уривок?

— Звичайно!

— «Перше, що пам’ятаю, — страх! Чотирирічна я сиділа на балконі у тазку, плескалася у воді. Жарко, добре. Небо перекинулося на мене гулом літаків, зведеним догори маминим обличчям з завмерлими очима, незнайомим для дитячого слуху, ні на що не схожим звуком бомб, що летять і вибухають. Здригнулася Одеса. Почалася війна. Почалося моє свідоме життя: сирі сонні ночі у підвалах бомбосховищ, безконечні сходи вниз, у пітьму, що пахне чужими неусміхненими людьми і їхнім страхом, виття сирен. Розтанула хмара кохання і спокою, що закутували мене до цих пір.

Влітку 1941 року була я схожа на товстого пупса, любила гусячі шкварки і бабусю Дарину Костянтинівну, яку називала мамою. Прокидалася вночі, на дотик, по сережках визначала, чи вона поруч...».

— Спасибі! А вірші сьогодні пишете?

— Ми всі троє — я, Катя, Костик (старший син Ади Миколаївни. —Авт.) — пишемо вірші. У Каті — чудова, божественна лірика! Але видавати її вона поки не хоче. А ось Костику мріємо подарувати збірку до ювілею. Правда, він, дізнавшись про це, закотив нам істерику: мовляв, не віддам свої недосконалі вірші!.. А ось мої вірші — спогади, вони теж будуть у новій книзі:

«Я помню мамины шифоны.
Я помню мамин крепдешин.
И хриплый голос патефона,
И скрежет «виллисовых» шин.
Я помню все ее привычки,
И все печали.
Боже мой!
Дни начинались и кончались
Ее улыбкою живой...»

ПРО ПАМ’ЯТЬ, КАЯТТЯ І КОХАННЯ

— Ваші спогади про війну такі яскраві й деталізовані, навіть не віриться, що їх зберегла пам’ять дитини. Смерть Сталіна також пам’ятаєте?

— Я навіть вірші тоді написала! І читала їх у школі на лінійці: «Он умер, его нету больше с нами... Закрылись ласковые, добрые глаза...», 5-й клас.

— Сприймали цю звістку як трагедію?

— На лінійці у школі всі ридали. А потім ми з дівчатами довго гуляли містом, до нас постійно чіплялися, чому без траурних пов’язок. Увечері прийшли до подруги додому, сюди, на Ярославів вал, і так реготали! Закривали один одному роти, аби сусіди не почули! Навіть не пам’ятаю, щоб я ще колись так веселилася. Дивні речі тими днями відбувалися. Ми усвідомлювали, напевно, загальну фальш — якийсь старичок у Москві помер, незнайома тобі людина, й реагували на це по-дитячому — невпинно реготали!

— У вашому житті були вчинки, яких хотілося б уникнути?

— Так, звичайно. Були, були, були. Коли в Україні почався рух, скажімо так, на краще, я пішла на вибори — сьогодні мені б хотілося, аби цей факт не відбувся у моїй біографії. А якщо заглиблюватися ще далі у минуле, не вступала б у партію. Але вступила. Більш того, 4 роки була парторгом театру. Правда, люди, яких я любила у трупі, говорили: «Краще ти, ніж якийсь горлохват!». Проте це — слабка втіха.

— І в ті роки розуміли ситуацію так, як сьогодні?

— Розуміла і тоді. І дражнилася дуже — приходила на партзбори у джинсах, майці, великих окулярах. На мене писали доноси у вищі московські інстанції, мовляв, що це за парторг такий. По-перше, одягається неналежно, а по-друге, на сцені грає лише у капелюшках і корсетах! (Сміється). Я пустувала, звичайно. Але це все одно не виправдання самих вчинків. Коли мамин брат, дядько Коля, помирав, він раптом став каятися. Чудова, унікальна була людина — чиста, порядна. Прожив чесне життя, пройшов війну. А у 80 років раптом став говорити, що жив неправильно й брехливо, оскільки знав і про поголовні арешти, і про концтабори, і про тотальну несправедливість... Але дозволяв собі не помічати цього! Аргументував своє мовчання. Розумієш?.. Усі мої близькі знають, що мене звинуватити у байдужості до рідних людей важко. Але все одно існує невдоволення, відчуваю: щось недоробила, комусь недодала. Проѓавила щось важливе, не кинулася на допомогу потрібної миті...

— Ви одного дня сказали, що відхід Костя Петровича розділив ваше життя на «до» і «після». Пройшло вже майже вісім років. Як ви вчитеся жити без свого Петровича? Час лікує?

— Настало інше життя. Життя без нього. Хоча ти бачиш, скільки тут, у нашій квартирі, його фотографій. І на телеекрані часто з’являється живий Кость, і в Катіному спектаклі «Вася повинен подзвонити» звучить його голос. І в селі: на кожному кроці — Кость... Він не пішов нікуди. Ось ми з тобою сидимо за столом, де стояла його труна. Тут все пов’язано з Петровичем. Але це інше життя. Абсолютно інше. Я тобі так скажу: була наша з Костем сім’я, а тепер я живу в сім’ях своїх дітей.

ПРО ТАБУ І СЛАБКОСТІ СПРАВЖНЬОЇ ЛЕДІ

— Але ви цікава жінка, відома актриса, у якої завжди була маса шанувальників. Невже ніхто не намагався залицятися до вас?

— Виключено! Та про що ти говориш?! У англійців є симпатична і дуже дотепна приказка: «Жінка після 50, яка подумує про секс, — не леді!» А оскільки я — леді, ситуація розв’язалася сама собою! (Заразливо сміється).

— У такому разі, які слабкості є в леді? Хутра, коштовності, парфуми?

— Без парфумів неможливо! (Кричить, звертаючись до доньки) Катю, що я люблю?

(Котя — з сусідньої кімнати) — Аромати Родрігес, «Cinema» Ів Сен-Лорана любить. Але це все старі запахи, серед нових — не знаю жодного.

До речі, я якось грала у театрі бригадиршу ливарного цеху й виходила на сцену в черевиках, спецівці, тілогрійці, а в залі говорили: «Вийшли і зітхнули духи!». Не могла відмовитися від французького аромату, хоча й розуміла, що потрібно вживатися в образ... (Сміється).

— У кому з дітей, онуків ви понад усе бачите себе?

— У Кості. У нас з ним однакові характери, а долі різні. При тому, що Костя обдарований так, що його таланту вистачить на 1000 людей, він не реалізований в соціумі. Є такі люди (Даль, Шукшин, наприклад), які не вміють плазувати, пробачати зраду, вислуховувати фальш. Вони багато чого не сприймають, що сприймаємо ми: не можуть працювати з бездарними, не дуже чесними людьми, йти на компроміси. Таким особистостям, як Костя, потрібно, аби все було ідеально. А Катя — копія Петровича, батькова донька. (Закурює).

— З якого віку ви курите, Адо Миколаївно?

— З 50.

— Що стало причиною?

— Катин від’їзд до Ізраїлю. До цього я лише покурювала, «стріляла». На сцені курила. Купувати сигарети почала з 50 років.

— А автомобілем керувати навчилися?

— Ні. Адже у мене перший автомобіль з’явився лише в 60 років — вже, напевно, пізно було.

— Якісь не реалізовані ще мрії хочете здійснити?

— Та я особливо ніколи ні про що й не мріяла. Правда, повинна була вступати на журналістику, а пішла в артистки. Заздрю тим, хто вміє грати на фортепіано. Художникам. Ще не була в Парижі, до речі. Ноги хотіла б мати довгі. (Сміється).

— Вам вони не потрібні, Адо Миколаївно!

— Потрібні! Довгі ноги потрібні всім!

— Ви відчуваєте свій вік?

— Завжди. З 14 років. Коли зрозуміла, що стала дорослою! І мені зробилося сумно!

— А у 18, пам’ятається, ще думали, що вагітніють від поцілунку!

— Але ж дорослість не обмежується лише знанням інтимних речей. Це і стосунки з рідними, у школі, з подружками — вони дуже важливі для підлітка! Найскладніший період у житті! Драматичний! Старість же — це згасання, і тому найважчий період — дорослішання. Що б не говорили, людина в 74 роки — літня людина, похилого віку.

— Ніколи не приховували свої роки?

— Ні, вони ж мої — навіщо приховувати?!

— Кілька років тому ви сказали мені, що досягли віку мудрості. Як визначите свій сьогоднішній день? Вік розуміння? Смиренності? Терпіння?

— Смиренності! Терпіння вже не вистачає! (Сміється).

ПРО ВІРУ Й ДОТИК ДО ВІЧНОСТІ

— Ви віруюча людина?

— Віруюча. Але коли я у мами, бабусь запитувала, під яким іменем мене хрестили, ніхто не міг відповісти. Одного дня у Пітері, на зйомках, ми з подругою пішли в Казанський собор, і я запитала у священика, як бути в ситуації, якщо не впевнена, хрещена я насправді чи ні. Батюшка сказав, що потрібно хреститися заново.

— Яке ім’я вам дали при хрещенні?

— Ганна. Як мама.

— А чому, до речі, у миру назвали настільки рідкісним ім’ям — Ада?

— З куражу. Я повинна була стати Людмилою. Так вирішили батьки. Тато з маминим братом пішли мене записувати. Випили пивця, потім ще, й забули, як хотіли назвати дівчинку. Дядько говорить: «У нас тут дівка є, така гарна! Адою звуть. Давай так запишемо!». Що й зробили, причому з двома буквами «д» — Адда. Коли мама дізналася, жахнулася і відправила їх виправляти ім’я. Вони повернулися, попросили викреслити одне «д». Так я стала Адою. У моєму свідоцтві про народження закреслена одна буква й написано: «Виправленому вірити».

— Аксіома, що стан щастя — мить. Пригадайте, будь ласка, коли ви особливо гостро відчували його уколи?

— Усвідомлення того, що я люблю. Це мій маленький брат, з абсолютно трагічною долею. Дуже рано загиблий. Потім абсолютно неймовірний сплеск обожнювання батька! Незрозумілий. Мама — постійна радість, а щодо батька все сталося несподівано. Потім відчуття божевільної любові до Костя Петровича. Народження Кості — немислиме щастя, хлопчик! Потім Катя — дівчинка! Онук Альоша. Онучка Даша. І тепер — Матвій. Це спалахи чистого щастя. Дотик до вічності, мені здається. Народження людини і кохання.