«Художники завжди рятували нашу національну честь»
Мистецтвознавець Сергій Харевскі — про авангард у білоруському мистецтві та художні майстерні як острівці свободи
Якщо система жорстко контролює суспільне життя, роль соціальних люфтів може виконувати мистецтво. Деякою мірою це стосується й мистецтва в Білорусі. «Художники завжди рятували нашу національну честь», — говорить білоруський мистецтвознавець Сергій ХАРЕВСКІ. На жаль, творчий сегмент сусідньої й близької нам країни більшість українці ще не відкрили для себе. Причина — частково в спадщині СРСР, коли прямої комунікації між союзними республіками майже не було, а частково — у нестачі якісної інформаційної роботи вже в сучасній Україні. Утім, білоруське мистецтво, зокрема образотворче, заслуговує на увагу та допомагає зрозуміти ментальний світ білорусів часом глибше, аніж будь-які політичні перипетії.
Первинний інтерес «Дня» до глибшого занурення в мистецький світ сябрів (з білоруської перекладається як «друзі») сформувало державне видання Білоруської енциклопедії «Сучасний білоруський живопис. ХХІ століття», що містить роботи близько ста сучасних художників (саме найцікавіші картини з цього видання ми пропонуємо нашим читачам). Але оскільки роботи, що ввійшли до цього альбому, добирали все ж з урахуванням певної ідеологічної позиції (звідси й «солодкі» картини воєнної тематики), «День» звернувся до мистецтвознавця Сергія ХАРЕВСКІ, щоб глибше зрозуміти, яке обличчя має сьогодні білоруське образотворче мистецтво.
— Розквіт білоруського мистецтва припадає на 1980 роки. Саме тоді була остаточно сформована система художньої освіти в Білорусі, і створена власна національна художня школа. А оскільки в Радянському Союзі мистецтво країн Балтики й Білорусі вважали одним художнім простором, це сприяло творчому обміну, — розповідає пан Сергій. — У Білорусі відбувалися мистецькі бієнале, трієнале, тижні естонської графіки, литовської скульптури, а білоруські художники регулярно представляли свої роботи в Ризі, Вільнюсі й Таллінні. Це все сприяло зростанню національної самосвідомості та пошукам власної ідентичності. Уже у 1980 роках ми мали світового рівня графіку. До речі, піднесення художньої графіки збіглося з розквітом поліграфії. Білоруські видання небезпідставно вважалися одними з кращих у світі. У середині 1980-х відбувалося також наростання авангардних тенденцій у білоруському мистецтві.
У 1984 році у Вітебську завдяки Ігорю Кашкуревичу та Людмилі Русовій відбувся один із перших в СРСР художніх перформансів, присвячений Казимиру Малевичу. Велике значення мало монументальне мистецтво: у 70-х роках світове визнання отримав меморіальний комплекс «Хатинь» (у лісовому селі Хатинь у 1943 році гітлерівці спалили близько 150 білорусів). У розквіті перебувало мистецтво гобелена. Митці створювали і гігантські гобелени для ЦК КПБ з відповідними сюжетами і великі авангардні гобелени для театрів. Саме в Білорусі було створено гобелен, занесений у Книгу рекордів Гіннесса. До речі, його автор — Олександр Кіщенко, українець походженням, родом із Полтавщини. Сьогодні, на жаль, ми спостерігаємо занепад цього виду творчості (гобелен потребує великого виробничого циклу, отже, й затрат), так само як і монументального мистецтва та скульптури. Скромне місце посіла сьогодні книжна графіка. Велика кількість білоруських художників протягом останнього десятиліття виїхала за кордон, зокрема, в Україну. Це передусім пов’язано з тим, що не був створений ринок мистецтва як сегмент економіки. У двомільйонному Мінську діє лише два приватних салони. Нещодавно з політичних мотивів був закритий приватний арт-центр «Галерея доброї думки».
На щастя, білоруські художники за кордоном комунікують між собою і не втрачають зв’язку з батьківщиною, долучаючи її до світового мистецького контексту. «Ми ще, слава Богу, поки не на острові живемо. Є Інтернет», — говорить Сергій Харевський. Це дозволяє білорусам слідкувати за творчістю своїх митців, що виставляються в Литві, Україні, Франції, Німеччині, Чехії. У Білорусі ж, яка має багату художню спадщину, діє лише 5 художніх музеїв, і тільки два з них загальнонаціонального рівня — Національний художній музей Республіки Білорусь у Мінську та галерея мистецтв у Полоцьку. Не додає імпульсів для розвитку й брак кваліфікованої мистецької критики.
«Сучасне мистецтво повинно мати відповідний простір. А його нема. Якщо відкривається нова галерея, її невдовзі перепрофільовують у магазин. Я ще не так давно був змушений додатково працювати, щоб забезпечувати собі можливість малювати. Більшість художників, що залишилися в країні, удень працюють заради доходу і лише ввечері — у майстернях. Водночас ми стежимо за світовими тенденціями — допомагає Інтернет. Але взяти участь у виставках за кордоном можливості майже немає. Хоча ми завжди раді запрошенню приїхати в якусь країну зі своєю виставкою», — розповів у коментарі «Дню» мінський митець Іван СЄМІЛЄТОВ.
—У Білорусі склалося так, що мистецьке середовище часто виконує функцію потужного громадського сектору. «Якщо у 1980-х у Мінську можна було почути білоруську мову, то здебільшого нею розмовляли художники. Сьогодні багато митців беруть участь в опозиційних рухах та акціях. Особливо у 90-х роль художників була дуже помітною. Так уже сталося, що саме вони опинилися в авангарді культурного опору. І не тільки культурного. Багато з наших художників-борців були репресовані, а деякі за участь в акціях — ув’язнені, — говорить Сергій Харевскі.
На жаль, доки інформаційний простір контролює держава, цей культурний авангард не виходить за межі художніх майстерень. Та водночас саме ці майстерні, де культивується альтернативна думка, нестандартне мислення, широта світогляду, забезпечують в поки що закритому білоруському суспільстві існування інтелектуальних острівців свободи та справжнього, а не «тусовочного» мистецтва.
