Соборностi потрiбен успiх

Пішов із посади (сподіваємося, тимчасово) генеральний директор Apple Inc. Стів Джобс. Людина, яка показала світові, що сміливість думки робить справу конкурентною й цікавою людям. І світ відреагував. В Британії, Німеччині, Росії, Японії почали пошук своїх Джобсів. ЗМІ в своїх країнах посилають меседжі: не бійтеся подавати нові ідеї, будьте креативними — це успіх! Конкурентний світ живе такими критеріями — він шукає сміливу думку.

Разом зі Стівом Джобсом один із перших персональних комп’ютерів, а потім і компанію Apple створював Стефан Возняк — українець за походженням. Його батьки виїхали до США після Другої світової війни.

В двадцятишестирічному віці, 1976 року, Стефан запатентував власний комп’ютер «Еппл-1». Цей винахід було названо технічною революцією в США, а згодом він поширився на весь світ. У 1977 р. Возняк створює персональний комп’ютер «Еппл-2». У співавторстві зі Стівеном Джобсом запускає у серійне виробництво модерний «Еппл Комп’ютер Інкорпорейшн».

Стефан Возняк і Стівен Джобс реалізували свою геніальність у вільній країні. Цікаво, що б сталося з геніальним Стефаном Возняком в «консервній банці» СРСР?

Українську соборність зміцнить успіх — успіх на основі ідентичності. Маючи відчуття своєї землі, можна належати світу. Ідентичність і модернізація (на них робить акцент «День») — взаємопов’язані речі.

Соборна Україна потребує людей нової якості. З новим форматом мислення.

«День» запитав: що для вас соборність, і що готові особисто ви зробити для її зміцнення?

Віктор МОЙСІЄНКО, директор Навчально-наукового інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка, професор, доктор філологічних наук:

— Я розумію соборність України в прямому сенсі — це єдність, відчуття єдиної землі, єдиної нації, єдиного культурно-національного і соціально-політичного пориву. У своїй уяві я пов’язую поняття соборності зі словом «собор» як символом духовної єдності нації. Зібрати націю навколо економічного дива, спорту, сучасної маскультури для нашої унітарної держави неможливо. Об’єднавчим началом повинна стати мова — найвдячніший і найдієвіший чинник.

Стосовно того, що я роблю і збираюсь робити особисто: хочу згадати студентський конкурс «Ваша Величносте, Грамотність», який започаткований за ініціативи нашого інституту і моєї особисто, а проводиться на базі ЖДУ ім. І.Франка. Цього року він буде проведений у четвертий раз, і ми йдемо до того, що це буде дійсно всеукраїнський конкурс — вже зголосилося 14 університетів України, і я буду особливо наполегливо запрошувати студентів з Донецька і Криму. Молоді люди з різних регіонів і різних університетів будуть змагатися за право бути визнаним найграмотнішим з української мови, відтак об’єднуватися навколо однієї ідеї.

Станіслав ФЕДОРЧУК, політолог, Донецьк:

— Знаєте, багато років українська влада (в різних своїх варіантах) намагалася втокмачити нам, що День соборності — то чергова річниця, коли варто згадати про наші гірки поразки та історичні втрати. Насправді це зовсім не так, для мене особисто це свято єднання в одну цілісну українську родину. Воно, це єднання, не відбулося ще, на жаль, остаточно, та обов’язково мусить реалізуватися в найближчому майбутньому, бо без цього неможлива консолідація в один народ (а далі — в потужну українську націю), довгоочікуване створення та подальша розбудова справжньої української держави, посідання належного місця серед країн світу.

Для дієвої української соборності я б особисто хотів (і, власне, намагаюся це зробити), щоб жителі Сходу та Заходу більше спілкувалися між собою, їздили в гості, на вакації, в мандри. Бо старі, радянської доби, стереотипи щодо менталітету далеких, малознайомих регіонів — вони залишаються не лише на Донбасі відносно «тих западенців», але й десь на Галичині, де з підозрою ставляться до «шахтарів, керованих олігархами». Мусимо більше спілкуватися, аби зрозуміти: ми однакові, прагнемо добробуту своїм сім’ям, щасливого майбутнього дітям, стабільності та процвітання країні.

День Соборності (який, мабуть, недарма так близько до православних святок) — то, зрештою, день любові українців одне до одного.

Катерина ЯКОВЛЕНКО, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2010, студентка IV курсу Донецького національного університету:

— Гадаю, що соборність означає не те, що потрібно з’єднувати через окремішність. Соборність — це те, що треба укріплювати всередині. Це слово виключно внутрішнього характеру. Собор у країні як символ возз’єднання, духовності, моральності, віри. Собор у кожному громадянинові, його віра в свою країну й прагнення для неї щось робити. Саме через такі собори й відбувся Акт злуки тоді, коли об’єднали два береги Дніпра, й сьогодні, коли молодь знову виходить, щоб показати свою амбітність, свою віру, свою Україну. Вона готова до реформ, вона готова до змін і вона хоче жити так, як вона хоче. Не так, як нам пропонують політики чи бізнесмени.

Мене нещодавно питали, в якій країні я хочу жити. Я хочу жити в своїй країні, у якій абсолютно рівними були б і Донецьк, і Харків, і Луганськ, і Луцьк, і Вінниця: з якісною пресою, з можливістю якісної освіти, науки, культурного відпочинку та рівнем життя понад прожитковий мінімум. Для розуміння того, що ми працюємо на благо однієї держави, а значить — на благо самих себе. Якогось конкретного плану щодо застосування своїх сил як громадянина в мене немає. Єдине, що можу сказати точно, це те, що моя робота й моя діяльність полягатиме в пропагуванні України в Україні.

Геннадій ГУЛЬКО, волинський краєзнавець, заслужений працівник культури України:

— Для мене соборною була б Україна, єдина від свого східного кордону до західного. Але існуюча відмінність, певною мірою навіть протистояння, між українськими Сходом і Заходом не дозволяють Україні бути справді соборною.

Аби українці від одного до іншого кордону об’єдналися, вони, на мою думку, повинні прагнути одне одного зрозуміти. Саме на це спрямовані мої краєзнавчі пошуки й дослідження. І мені як історику не завжди зрозумілі масові перейменування вулиць, не завжди, скажемо прямо, вдалі. Ось була в Луцьку вулиця Вірменська, мала таку назву 500 чи навіть 600 років. Її перейменували, а вірменській діаспорі, представники якої немало поколінь розбудовували древній Лучеськ, запропонували шукати для назви іншу вулицю, невідомо де і яку. Як би ми не ставилися до радянської епохи в історії нашої держави, але вона була. Тому як історика мене дивує, що на луцькому Меморіалі слави зникла табличка, яка свідчила, що саме тут знаходиться. Є лише вивіска, що це... пам’ятка природи місцевого значення. Ну, назвали б це місце Меморіалом пам’яті чи ще якось, але ж зводити місце, на якому поховані люди, до пам’ятки природи? Це ображає багатьох людей, які життя прожили в Україні, працювали на її благо, але в них (і вони мають на це право) трохи інший погляд на нашу спільну історію. Те ж стосується дзотів на території Володимир-Волинського району. Виявляється, що вони ніде не перебувають на обліку, і підприємливі люди почали їх тихенько прихватизовувати під різні господарські споруди або й розбирати. Вважаю, що подібні явища — це підліткова хвороба нашого зростання, і без елементів порозуміння між різними поколіннями, між мешканцями різних регіонів Україна ще не скоро стане справді соборною.

Антон КИРИЛЕНКО, начальник застави «Ужгород» Федерації скаутів «Галицька Русь»:

— Соборність — це єдність. Цей день показує кожному громадянину України приклад, якого треба дотримуватись, — мати людяність та стриманість по відношенню до інших національностей, мов та поглядів задля досягнення спільної високої мети. На жаль, сьогодення нам вказує на протилежне, і ті, хто називають себе «Патріотами», насправді ярі націоналістичні діячі, які своїми діями лише розпалюють ворожнечу між заходом та сходом, називаючи свої дії боротьбою за незалежність та незайманість України.

Шановним співвітчизникам я бажаю в цей прекрасний день поважати, розуміти та любити, бути стриманим по відношенню до мовної приналежності співрозмовника. Єднайте Україну й не дайте недругам роз’єднати народ на «кольорові політичні блоки».

Мої особисті повсякденні дії направлені на викорінювання ворожих поглядів радикальних організацій із національної свідомості. Іншими словами, я просто прибираю сміття. Намагаюсь донести до людей свою суб’єктивну думку і щодня знаходжу все більше однодумців. Мене, як частину народу, морально виснажує розбрат між звичайними людьми, що був створений штучно політичними силами.

Анатолій МАТВІЄНКО, народний депутат України, лідер УНП «Собор» (22 січня візьме участь в альтернативній акції на Контрактовій площі до тієї, яка була раніше анонсована лідером «Батьківщини» Юлією Тимошенко на Софійській площі):

— Свято «Соборності» я розумію, як свято спільної відповідальності всіх громадян цієї держави за майбутнє цієї держави, а не за окрему її частину, попри переконаність чи бажання, щоб «моя» була зверху.

Я день «Соборності» вважаю днем, який кожного з нас змушує задуматись: а ти чуєш, когось іншого, крім самого себе, чи ти адекватно вболіваєш за долю українців, чи то на Заході, чи на Сході. І чи розумієш, що це не просто співпереживання, а що це твоя місія відповідальності, щоб знайти і поціновувати цю спільну платформу соборності? Це питання для кожного громадянина України.

На жаль, поки що превалює взаємний грабунок, ненависть, несприйняття.... Це наслідки нерозуміння того, яку місію має відігравати влада в цій державі, яка за 20 років так і не розшифрувала глибокий код слова «Соборність».

Чому в день Соборності опозиція буде на різних площах? Не турбуйтесь. Хто сказав, що опозиція має бути на одній площі? Де таке написано? Я вважаю, що атмосферу щирості треба передавати кожному кроку. І якщо якась політична сила проводить в цей день якусь акцію, я вважаю, що це її розуміння і її відповідь на те, як вона бачить Соборність. Тобто, дай Боже!

Я думаю, що молебень, який буде на Софієвському Майдані варто відвідати всім. Думаю, скоріш за все, УПН «Собор» на молебень прийде, а на політичну складову — ні. Я не вірю цим людям, а вони — мені. Чому я маю демонструвати глибоку підтримку? Якби не було б політичної складової, ми б прийшли.

Богдан ЛЕГОНЯК, завідувач філії «Холодний Яр» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин»:

— Соборність держави — це коли всі українські землі є одним цілим, і всі живуть у злагоді й добрі. Коли немає жодних поділів на схід-захід чи північ-південь, коли нікого не називають москалями чи бандерівцями. Коли держава і народ є одним цілим.

Я особисто, дуже багато хочу зробити для єдності України, але не всі ці бажання можу втілити в життя. Мені здається, що, в першу чергу, потрібно виробити національну ідею, яка б об’єднувала всіх нас, це мусить стати стержнем, навколо якого об’єднаються усі регіони. А для цього потрібно почати з себе, вміти пожертвувати собою, нічого не шкодувати і зрозуміти, що нас усіх може об’єднати. Жертовність у цьому необхідна. І чим більше буде тих людей, які зможуть пожертвувати чимось заради держави, тим швидше все зрушиться з місця. Що таке національна ідея? Це українська держава з її народом, традиціями і звичаями. Що нас може об’єднати? Я думаю, все таки, релігія займає одне з чільних місць у переліку таких факторів. Вона об’єднує народ. І в цій царині треба дуже багато зробити. Я розумію, що це не одного дня робота, але якби різні конфесії об’єдналися, то я думаю, що люди стали б значно згуртованішими.

Анна СЕМЕНЮК, активістка закарпатського студентства, журналістка:

— Соборність — вираження єдності, солідарності, а окремий народ — це окрема душа. Гармонійна душа, без роздвоєностей-розтроєностей і без внутрішніх суперечностей — це окремий організм, який працює злагоджено й усі його функції спрямовані на підтримання нормальної життєдіяльності. Ми святкуємо вже 92-гу річницю проголошення Соборності України. Але, як це не дивно, як би нам не хотілося це визнавати, наша держава все ще стоїть на початкових сходинках до справжньої єдності, до справжньої соборності, до справжньої сили. Причина — політичні ігри. Визначивши правила гри, політичні персони сміливо й упевнено її розпочинають, а народ активно бере участь у цих «розборках», від чого потім страждає вся країна. От і маємо надумані й штучно створені проблеми: схід-захід, двомовність-одномовність, герой-негерой... Погляди українців (політичні, ідеологічні, релігійні...) настільки розбіжні, що інколи диву даєшся: і як ми ще збираємо сили, щоб бути разом? Але, мабуть, якщо ми разом і все-таки, попри всі непорозуміння, єдині, то можемо й хочемо будувати майбутнє країни соборно, а не хто як хоче.

«Що я МОЖУ зробити для єдності України?»

Не так багато, як посадові особи. Обіцяння грандіозності дій, за якими буде ще грандіозніший результат — це із серії «не було, не є, ніколи не буде». Так що операцію «Єдність України: два роки — й готово» поки не планую. А якщо серйозно, то як журналіст я намагаюся донести до громадськості свою думку, яку, звичайно, може хтось не сприймати, однак, основою якої є переконання в тому, що далі українці не можуть продовжувати будувати майбутнє країни на принципі «проти кого дружимо», що на сході та на заході нашої держави живуть однаково хороші люди, що «східняк» чи «західняк» — це не клеймо, а просто дитя тонкого українського гумору з додаванням гостроти історичних обставин.

Щодо громадської діяльності — це організація молодіжних заходів, акцій, форумів, спрямованих на розвіяння внутрішніх історичних і сучасних непорозумінь (ідеологічних, політичних, релігійних...). Хто буде творити майбутнє країни? Молодь. Тому дуже важливим є формування сприятливих умов для взаємоорганізації молоді, що згодом може стати запорукою гармонії суспільної думки й суспільних інтересів. У розумінні, у єдності, у любові сила! А не в кольорах, мовних питаннях та в різносторонності зовнішньополітичної зорієнтованості...

Закір ЗАКІРОВ, Сімферополь:

— Соборність — це не просто геополітичний стан держави чи її унітарність. Цей епітет повинен відображати культурну, ментальну єдність громадян країни, коли всі вони почувають себе потрібними на цій землі. Тому, на мою думку, соборність — це стан суспільної свідомості. Справді, наша держава являє собою різноманіття етносів та релігій, але це не заважає їй бути єдиною. Заважають політичні пройдисвіти. Частина з них розповідає казки про «щасливе минуле», частина — про таке ж майбутнє.

Для Криму цей момент актуальний. Зараз ми відзначаємо ювілей: 20 років відтворення автономії. Коли вона робила перші кроки, в регіональному політикумі з’явилось багато горлопанів, які обіцяли щасливе майбутнє. Тільки їх треба обрати в органи влади. На хвилі таких настроїв першим (і останнім!) президентом Криму став Ю. Мішков. Цей «діяч» обіцяв кримчанам приєднання до РФ. Звичайно, цього не сталося, але люди в це вірили. Вони самі обрали його, відкинувши прагматизм М. Багрова. Тільки через 20 років стало зрозуміло, що питання територіальної приналежності Криму треба назавжди зняти з порядку денного.

Інше питання: в якій Україні ми хочемо жити й розвиватися? Усе в наших руках. Хочеш змінити світ — почни з себе. Нехай ми усі такі різні, нехай в кожній області свій містечковий патріотизм, але в сумі це дає результат. Що таке, наприклад, кримський патріотизм? Це коли я не дозволю будувати тут шкідливі виробництва, не стану давати й брати хабарів, не кину напризволяще старих батьків тощо. Чим у такому випадку кримський патріотизм відрізнятиметься від херсонського або львівського? Нічим.

У сумі вони дадуть відповідь, що є українським патріотизмом. Соборність — це сума таких патріотизмів, наша спільна справа в покращені власного життя. Добре там, де нас немає. Не варто шукати щастя за межами своєї землі. У нас виходить дивна інтеграція в світову спільноту. Одні прибирають за пенсіонерами в Італії («інтегрувалися» в ЄС), інші — будують в Москві («інтегрувалися» в ЄЕП).

Ще один приклад. Московська діаспора кримських татар. Варто тільки бачити, як вони проливають крокодилячі сльози на концертах національних виконавців! На перший погляд, дуже сумують за Кримом. Не встигли витерти очі, як їх знову поглинув вир буднів мегаполісу. Про переїзд на півострів думає лише мала їхня частина. Іншим простіше жити, періодично згадуючи, що вони ніби як кримські татари. Якщо таких, як я, позбавила Батьківщини тоталітарна машина СРСР, то вони позбавили себе Вітчизни добровільно. Напевно, їм приємно любити Крим здалеку. Така «багатовекторність» — шлях у нікуди. Вже час це зрозуміти.