Погляд за лаштунки історії

Цінність будь-яких мемуарів (і як історичного джерела, і як твору літератури — рядового або видатного) безпосередньо залежить від багатства життєвого досвіду їхнього автора. Зрозуміло, якщо людина, яка взялася за перо, впродовж багатьох років або тим більше десятиліть була не лише свідком, але й учасником найважливіших історичних подій (деколи — навіть їхнім ініціатором), то пізнавальне й наукове значення написаних ним спогадів різко зростає, навіть попри властиве практично всім мемуаристам лукаве прагнення «затушувати» свої помилки, гріхи, трапляється, — і злочини, одночасно всю увагу зосередивши на власних заслугах, подвигах та перемогах (ця традиція ведеться ще із «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря). Й, проте, коли один із помітних акторів великої історичної сцени дає нащадкам можливість побачити «куліси» історії, нехай навіть цей погляд заломлюватиметься крізь вельми суб'єктивні «внутрішні окуляри» автора, мемуариста, розповідача — це завжди дуже важливо й цікаво. Звичайно ж, будь-який оповідач завжди суб'єктивний — але між ним і нами, які знають те, що було невідоме йому, але які не знають того, що може розповісти світу лише він, виникає «дуга високої напруги» — найкращий шлях до істини.

Спогади Микити Хрущова, які він напівпідпільно надиктував після відставки в 1967—1971 роках (цю роботу перервала смерть колишнього радянського лідера), тоді ж видані на Заході (за що Хрущов мав, м'яко кажучи, найбільші неприємності з партійної лінії, що й прискорило його кончину), а в повному об'ємі опубліковані лише в 1990—1994 роках у московському журналі «Вопросы истории», — безперечно, один із дуже цікавих історичних документів другої половини ХХ століття. Написані в зовні скромному стилі, деколи нарочито спрощеною, навіть «наївною» мовою, ці мемуари й донині залишаються для вдумливих читачів незамінним джерелом відомостей про сталінський тиранічний режим, його «гучні» паради та його криваву «пекельну кухню». Причому, слід врахувати, що ілюзія «наївності» оповідного стилю Хрущова — це лише ілюзія; автор, який майже чверть століття провів у страшному сталінському тераріумі, пристосувався до нього (і який вижив там!), знав дуже й дуже багато вбивчих таємниць, які забрав із собою в могилу. Тим більше цікаво прочитати про те, що він усе-таки визнав можливим довірити паперу. Особливо нам, українцям, адже понад третина загального об'єму «Спогадів» Хрущова присвячена нашій країні. Взагалі кажучи, ця праця, її серйозний аналіз вимагає цілої серії статей; тут ми зупинимося на часі «Великого Терору» та його української «проекції» у Хрущова.

На початку 1938 року, як розповідає Микита Сергійович, його (на той час — першого секретаря Московського міськкому ВКП(б)) викликав до себе Вождь і заявив наступне: «Ми хочемо послати вас до України, аби ви очолили там партійну організацію. Косіор (тоді — керівник українського ЦК. — І. С.) перейде в Москву до Молотова першим заступником голови Ради народних комісарів» (через кілька місяців Косіор, один із головних, свідомих або мимовільних, виконавців злочинних сталінських наказів в Україні, буде знищений — так Вождь позбавлявся від «відпрацьованого матеріалу» і замітав сліди). Далі Хрущов пише так: «Був призначений час мого від'їзду. Я попросив Малєнкова (тоді — головний «кадровик» ЦК ВКП(б)) підібрати мені кількох українців із Московської партійної організації (там їх було багато) або з апарату ЦК партії». І потім Микита Сергійович у своєму характерному діловито-лаконічному стилі пояснює, навіщо це було потрібне: «Україною ніби Мамай пройшов. Мені сказали, що в Україні через арешти зараз немає жодного голови облвиконкому і навіть голови Раднаркому, є його перший заступник (він теж найближчим часом буде розстріляний. — І. С.), немає завідувачів відділами обкомів і міськкомів партії, а в ЦК КП(б) У — жодного завідувача відділом». Перервемо на хвилину розповідь Хрущова про те, як він підбирав партробітників-українців, які жили в Москві, у свою «команду» (а точніше — їх йому спускали; так кандидатуру Бурмістенка, майбутнього другого секретаря ЦК, використовуючи вислів самого Хрущова, «назвав Малєнков»), і замислимося ось про що.

Уся (!) верхівка ЦК КП (більшовиків) України була фізично знищена. І сам Хрущов кілька разів настійливо повторює: «Людей тоді в Україні просто тягнули у вороги», «вся керівна верхівка країни була знищена у складі трьох поколінь, якщо не більше», «знищувалася «верхівка» в кілька поверхів», «це була справжня м'ясорубка, різанина» тощо. Тут виникають два кардинальні питання. «Різанина» 1937—1938 років була зовсім не «імпровізацією» і тим більше не «вимушеним заходом» Сталіна в боротьбі з «реальними ворогами», як зараз пишуть деякі навколокремлівські історики. Це був закономірний (страшний!) етап на шляху Вождя до абсолютної влади — знищувати всіх потенційних противників або «занадто багато знаючих» учорашніх холопів і слуг, в яких руки теж були в крові. Стосовно України — ті партійні й радянські чиновники, які рабськи допомагали Сталіну проводити «терор голодом» у 1932—1933 роках (а допомагали, важливо підкреслити, не 100%, хоча й більшість!), усі вони, за рідким виключенням, були через чотири або п'ять років Сталіним знищені. Бо заважали йому. Така люта, нещадна помста Історії. І попередження майбутнім холопам майбутніх тиранів.

Другий момент такий. Яка міра особистої відповідальності самого Хрущова за вчинені злочини — до речі, він так їх і називає?

Можна з усією впевненістю стверджувати, що дуже велика. Бо не лише в Москві в 1936—1937 роках, але і в Україні 1938 року і пізніше він підписував десятки тисяч «розстрільних списків», прирікаючи людей на загибель. Зауважимо, що сам Микита Сергійович, визнаючи, що «не міг врятувати» багато людей (але деяких «витягувати з петлі» йому вдавалося, якщо вірити мемуарам), усю повноту відповідальності покладає — окрім особисто Сталіна — на органи НКВС, які фактично встали над партією, бо «не партійні органи вказували чекістам основні напрями боротьби проти ворогів, а, навпаки, чекістські органи диктували партійним комітетам політику». Характерно, що аж до самої смерті, за всієї різкості та щирості засудження сталінської «різанини» (і, мабуть, особливо в Україні, бо тут Хрущов пропрацював найдовше), колишній перший секретар ЦК не наважився поставити питання про відповідальність правлячої партії, із самого початку побудованої на вождістських, тоталітарних принципах, за винищення (голодом, кулею, тортурами) мільйонів людей. Це було понад його сили...

При цьому мемуари Хрущова — це живий, справжній документ часу (хоча автор, м'яко кажучи, лукавить, стверджуючи: «Ми всі (хто «ми» і чи «всі»?) вірили тоді Сталіну як нашому випробуваному вождю в боротьбі за перемогу соціалізму, хоча й були сумніви, і в мене особисто теж: а чи не гинуть безневинні люди?»). Хрущов розмовляв із засудженими до розстрілу за звинуваченням у свідомому шкідництві (отруєнні сотень коней у західних областях України) професорами-зоотехніками; абсурдність звинувачень була вже тоді повністю очевидною — коли нещасні, на вимогу першого секретаря ЦК КП(б)У, написали хімічну формулу уявної «отрути», вона виявилася абсолютно нешкідливою, однак безневинних розстріляли (сам Хрущов пише так: «І скільки було таких випадків? Тисячі, десятки тисяч!»). Проте навіть такі дикі розправи не зламали «правовірність» Микити Сергійовича.

Ось живі «замальовки з натури» зі «Спогадів» Хрущова. Вражає сцена: нарком внутрішніх справ УРСР Успенський (один із «плеяди» сталінських катів, які орудували в Україні: Балицький, Леплевський...) кладе на стіл першому секретарю «матеріали» на великого Максима Рильського: націоналіст, «ворог народу», прихований петлюрівець, підлягає арешту. Хрущов пише: «Я заперечив Успенському: «Що ви? Який він націоналіст? Він просто українець і відображає національні українські настрої. Не можна кожного українця, який говорить українською мовою, вважати націоналістом. Ви ж в Україні!». Але, за словами Хрущова, цей аргумент не справив на Успенського (до речі, потім розстріляного) жодного враження. І лише інший аргумент: «Зрозумійте, Рильський написав вірш про Сталіна, який став словами пісні. Цю пісню співає вся Україна. А ви хочете його заарештувати? Цього ніхто не зрозуміє!» — лише цей аргумент, якщо вірити Хрущову, допоміг відвести сокиру, що нависла над головою поета.

А ось інша сцена. Відомий тоді лікар Медведь, людина чималої фізичної сили та сміливості, був присутній на одних зі зборів, де доповідалися результати пошуків «ворогів народу». Раптово встає якась жінка (провокатор або психічнохвора — Хрущов не уточнює) і голосно заявляє на всю залу: «Я цієї людини, — вказує на Медведя, — не знаю, але по очах його бачу, що він ворог народу». І коли б не твердість і винахідливість лікаря, який блискавично відповів: «Я цю жінку, яка зараз виступила, вперше бачу, але по очах вгадую, що вона...» (тут Медведь використав міцне слово), то, підкреслює Хрущов, «він загинув би. Розгубився — загинув би. Час був такий...»

Звичайно, Хрущов писав свою книгу не лише задля того, щоб розповісти про час, але й щоб виправдати себе в часі. Але, мабуть, він був щирим, коли визнавав: «Не вважаю, що те, що я скажу, — обов'язково істина. Ні, істину знаходитиме кожен, зіставляючи різні погляди щодо того чи іншого питання в той або інший час. Лише цього я й хочу. Дурний той, хто хотів би все підстригти під одну гребінку, а все, що не підходить під неї, все це оголосити єрессю, дурістю, а, можливо, навіть злочином. Хай судить сама історія, хай судить народ».