Легенда про Вольфа Мессінга

Телепатія за радянських часів була не надто шанованою. Її та окультні науки вважали захопленням гітлерівської верхівки, тим паче, що вони суперечили матеріалістичному погляду на навколишній світ. Але телепатія аж ніяк не заборонялася і використовувалася для розваги глядачів. Для тих, хто виступав з такими номерами, вигадали особливу назву — артисти оригінального жанру. Вельми відомим серед цілої когорти таких артистів був Вольф Мессінг. Цікавість до нього підігрівалася дещо незвичайною біографією, іноземним походженням, таємничою появою в СРСР та іншими атрибутами, що сприяли необхідній кожному артистові рекламі. Про його виступи зазвичай заздалегідь не повідомляли, але зали на концертах завжди були повними. Сенсація сталася 1965 р., коли в журналі «Наука и религия» з липня до листопада були опубліковані «мемуари» Мессінга, фрагменти яких також друкувалися в журналі «Смена» й, що особливо дивно, — в газеті «Советская Россия», тодішньому органі Бюро ЦК КПРС у РРФСР та Ради Міністрів РРФСР, а також у ряді інших видань. Ми не випадково взяли слово «мемуари» в лапки. Як виявилося, Вольф Мессінг їх не писав з дуже багатьох причин. У першу чергу, через погане знання російської мови, та й писати, як виявилося, було особливо ні про що. Але життя в такій містифікації виявилося настільки тривалим, що останнім часом телефільми, створені на основі «мемуарів», заполонили екрани в сусідній Росії. Тепер вони прийшли до нас. На телеканалі «1+1» демонструють російський телесеріал «Вольф Мессінг: той, хто бачив крізь час», знятий за однойменним романом відомого кінодраматурга Едуарда Володарського.

Одразу зазначимо, що ми в жодному разі не зазіхаємо на право творців на художню вигадку. Врешті-решт, художній твір не є науковою публікацією. Адже ніхто не стане вивчати історію Франції за романами Олександра Дюма. У романі про трьох мушкетерів достовірним є лише прізвище д’Артаньяна та ряд справжніх фактів, наприклад, історія з діамантовими підвісками. Решта — не більше ніж подане в прекрасній художній формі переплетення дійсних і вигаданих фактів, зміщення реальних подій у часі й просторі. Так само «Війна і мир» ціниться не за описи бойових сцен, здебільшого взятих автором з праць наполеонівського генерала Анрі Жоміні, вельми популярних у Росії, а за цілком інші якості цього безсмертного твору. Поголовне захоплення роботами Жоміні викликало їдку епіграму героя кампанії 1812 р., партизанського командира Дениса Давидова:

«Говорят: умней они...
Но что слышим от любого?
Жомини да Жомини!
А об водке — ни полслова!»

У тому, що в згаданому серіалі, який вийшов на каналі «Россия» в листопаді 2009 р., дія побудована на «мемуарах» Мессінга, немає нічого особливого. Правом авторів є будувати свій художній твір на свій розсуд. Проблеми тут інші. І набагато суттєвіші в іншому двосерійному фільмі: «Я — Вольф Мессінг» режисера Миколи Вікторова, що вийшов дещо раніше, у вересні того ж таки року, на російському Першому каналі. Цей фільм уже є художньо-документальним. Із цього виходить, що події, показані в ньому, достовірні, навіть якщо деякі сцени відтворені за допомогою гри акторів. Але й у цьому фільмі, що претендує на документальність, практично все є вигадкою, взятою з тих-таки «мемуарів».

Але спочатку про те, чого не має бути в телесеріалах на історичні теми, — велику кількість ляпів. Якщо вже взялися робити такі фільми, то в усьому повинні відтворювати якщо не події, то час, епоху. Чи це якась пошесть, занесена Голівудом, чи зневага до глядача, якого вважають неосвіченим і невибагливим, чи брак освіти самих творців фільмів, але при перегляді посилюється роздратування через дрібні й великі помилки та недолугості. Коли в американських фільмах давньоримські гладіатори їдять виделками й ложками, хоча ними почали користуватися в Італії в XIV ст., а в інших країнах Європи — лише в XVI — XVII ст., ми поблажливо усміхаємося. Що з голівудських візьмеш?! Погано знають вони історію. Але у нас усе має бути не так. А не виходить. Втім, на такі ж речі, але в дещо меншій мірі страждало й радянське кіно. У чудовому фільмі режисера Юлія Карасика «Склянка води» за п’єсою французького драматурга Ежена Скріба їх теж вистачає. Хто дивився цей фільм, пам’ятає, як у бесіді маркіза де Торсі з лордом Болінгброком маркіз говорить, що іспанці стоять за 140 кілометрів від Парижа. Але війна за Іспанський спадок і дія фільму відбувалися 1713 р., а метрична система була запроваджена Великою французькою революцією 1791 і 1795 рр. Про ляпи знаменитого серіалу «Сімнадцять миттєвостей весни» годі й казати. Їх там більш ніж достатньо. Від неправильних нашивок на мундирі Мюллера — до автомобіля Штірліца, якого не було у найвищих керівників Рейху. Але вони не впадають в очі, й про них знали лише фахівці й люди, котрі бували в Берліні, його передмістях і Швейцарії. В ті часи таких було не дуже багато.

У фільмах, про які ми говоримо, ляпів теж вистачає. Особливо кумедним виглядає посвідчення, що його оперативники, котрі супроводжують Мессінга, пред’являють охороні Кремля. На ньому великими літерами написано: МДБ. Але міністерства в СРСР були запроваджені лише навесні 1946 р., а тоді були народні комісаріати й серед них НКВС. Але річ навіть не в цьому. Самого посвідчення було недостатньо, щоб пройти, а тим паче — проїхати до Кремля. І тим паче не можна було сказати охороні: «Зі мною». До Кремля приходили й проїздили лише за списком, підписаним комендантом, і все ретельно перевірялося. Отже, річ не в ляпах, а в підході до справи. І в цьому сенсі найголовніший ляп — це сам серіал, точніше, його зміст. Усе в ньому є легендою, хоча комусь вона може здатися гарною.

Почнемо з епізоду, в якому Мессінг 16-річним хлопцем зустрічається з Ейнштейном і Фрейдом на квартирі першого у Відні. Там, як випливає з його «мемуарів», його вразила величезна кількість книжок. Малоймовірно, що два видатні учені могли приймати нікому не відомого хлопця, й тим паче брати участь у його експериментах. Але найголовніше не в цьому. По-перше, Ейнштейн, і про це пишуть його близькі й співробітники, ніколи не тримав великої бібліотеки вдома, обмежуючись невеликою кількістю довідників і відтисками потрібних на той момент статей із журналів. Але про це автори «мемуарів», як і про багато інших речей, не знали. Злий жарт з ними зіграв стереотип: якщо вчений, та ще й великий, отже, вдома має бути велика кількість книжок. По-друге, в Ейнштейна ніколи не було своєї квартири у Відні. По-третє, згідно з його найбільш детальною біографією, виданою в Нью-Йорку 1971 р. Р. Кларком, з 1913 по 1925 р. вчений не приїжджав до Відня, й тому зустрічатися з Мессінгом у той період просто не міг фізично.

Друга гарна легенда — ми їх викладаємо в хронологічному порядку і як вони йдуть у згаданих фільмах — називається «Особистий ворог Гітлера». Слід сказати, що Мессінг зарахував себе до компанії диктора Всесоюзного радіо Юрія Левітана, за голову якого Гітлер дійсно призначив винагороду 250 тис. марок. От тільки досить малоймовірно, щоб фюрер справді призначав таку винагороду за маловідомого циркового артиста з іншої держави, котрий передрікав йому неприємності. Тим паче, що ціна аж занадто висока. Фельдмаршали, герої французької кампанії 1940 р. отримали від фюрера по 100 тис. марок, й це вважалося дуже великою сумою.

І взагалі, є великі сумніви, що Гітлер дійсно знав про Мессінга. Колишній слідчий з особливо важливих справ прокуратури Іркутської області, заслужений юрист Росії, а нині доцент кафедри права, соціології та ЗМІ Іркутського державного технічного університету Микола Китаєв запитав архівні органи Росії та Федеративної Республіки Німеччина про наявність документів, що відображають реакцію Гітлера на виступ Мессінга.

Під час перевірки 857 фондів трофейних документів у Російському державному військовому архіві (архівів Імперської канцелярії, міністерств, управлінь таємної поліції, управління державної безпеки, особистих фондів нацистських лідерів) не було виявлено жодних відомостей про артиста Вольфа Мессінга. Аналогічний результат дала перевірка каталогу Берлінської бібліотеки, яку здійснила історик, доктор Рікарде Вульпіус. Під час перевірки архівів генерал-губернаторства (Польщі), міністерства закордонних справ Німеччини, німецького посольства в Москві, канцелярії Рейху, міністерства Рейху з народної освіти й пропаганди, німецького бюро вістей, німецького закордонного наукового інституту, місць перебування служби Розенберга, керівництва пропаганди Рейху жодних документів про реакцію Гітлера на публічні виступи Мессінга не виявлено. Про це Китаєву офіційно 7 лютого 2002 р. повідомив працівник державного архіву ФРН Геттліхер. Як це так? Призначена велика сума грошей як винагорода, а жодних документів про це немає. І це зважаючи на німецьку організованість і акуратність. Годі й казати, що порядок у документах у гітлерівській Німеччині був на висоті, особливо що стосується грошей.

Виявляється, що про «видатного телепата» в його рідній Польщі теж ніхто не знав. Як повідомили Китаєву заступник редактора авторитетного журналу «Нова Польща» Редліх і керівник відділу наукової інформації національної бібліотеки Польщі доктор Мирослава Зігмунт, вони продивилися найбільш авторитетні журнали міжвоєнного періоду, що писали на теми таємних знань, парапсихології й окультизму. Жодних згадок про Вольфа Мессінга не виявлено, на відміну від інших гіпнотизерів і ясновидців. У довіднику «Бібліографія Варшави. Видання за 1921-1939 рр.» немає жодної статті, присвяченої Мессінгу. У книжці Юзефа Світковського «Окультизм і магія у світлі парапсихології», Краків, 1990 (передрук книги, виданої редакцією щомісячного журналу «Лотос», Львів, 1939) прізвище Мессінга не зустрічається. Юзеф Світковський був видатним польським екстрасенсом, проводив дослідження у Львівському університеті, зібрав і описав діяльність багатьох польських і іноземних ясновидців. У «SonderfahndungsbuchPolen», («Детальна книга Стеження (Спостережень) у Польщі»), виданій кримінальною поліцією в червні 1940 р., прізвище Мессінга не зустрічається. Пам’ятаєте анекдот про невловимого Джо? Дуже схоже.

Подібною вигадкою є й історія про те, як за завданням Сталіна Мессінг отримав за чистим аркушем паперу в ощадкасі 100 тис. карбованців. На ті часи така сума була більшою, ніж зараз мільйон гривень. Таку кількість готівки в звичайній ощадкасі отримати було неможливо. У радянських людей просто не було таких вкладів, і обіг таких ощадкас був значно меншим. Якщо хтось і отримував такі гроші, то лише в конторі Держбанку. Журналіст Невський (ще за радянських часів) по роз’яснення звернувся до Харківської обласної контори Держбанку. Компетентні фахівці розповіли про порядок отримання таких грошей, що діяв і перед війною. Ордер (чек) подається контролеру (бухгалтерові), в якого жодних грошей немає. Потім цей документ проходить через внутрішні канали банку, ретельно перевіряється ревізором (або двома ревізорами, якщо сума велика), далі чек потрапляє до касира, який готує документи й гроші, й уже після всього цього викликає клієнта. У будь-якому разі це процес не швидкий, і тримати під контролем багато людей, які перебувають у різних приміщеннях, інколи на різних поверхах, не до снаги жодному екстрасенсові. Отже, ніяких грошей Мессінг не отримував, й у касира не було інфаркту. Очевидно, що Сталін йому такого завдання не давав.

Та й узагалі, казка про те, що Мессінг був особистим медіумом вождя, виглядає просто безглуздо. Як і те, що Сталін забезпечив захист телепата від Берії. Особливо анекдотично це виглядає у світлі двох документально підтверджених фактів. По-перше, відсутні будь-які документи, що підтверджують зустрічі Сталіна з Мессінгом. Немає таких записів у журналі осіб, прийнятих Сталіним у Кремлі з 1927 по 1953 р. По-друге, навесні 1943 р. у Ташкенті Мессінг був заарештований за доносом агента НКВС Калінського, фахівця «з біженців із Польщі», й опинився у внутрішній в’язниці НКВС Узбекистану за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ст. 57-1 (у редакції 1926 р.), — шпигунство. І це під час війни! Факт арешту Мессінга та його звільнення підтверджені Генеральною прокуратурою Республіки Узбекистану. Навряд чи (за фільмом і «мемуарами») після наказу Сталіна щодо того, що «жоден волос з його голови не має впасти», Берія наважився б заарештувати Мессінга. Швидке звільнення, скоріше за все, пов’язане з тим, що він почав співпрацювати з органами, хоча жодних прямих свідоцтв щодо цього немає. Є опосередковані. Мессінг часто зустрічався з відомим російським (потім — радянським військовим дипломатом), автором відомої книжки «П’ятдесят років у строю» графом Олексієм Ігнатьєвим. Цей чудовий розвідник і письменник, який володіє декількома європейськими мовами, був високим чином у НКВС і МГБ. Імовірно, він зустрічався з Мессінгом не лише з цікавості, а й через службову необхідність. Сюди ж можна віднести й міфи про проникнення Мессінга до Кремля без перепустки та передбачення перемоги над Німеччиною. Російський академік Євгеній Александров із цього приводу зазначив: «В’ячеслав Молотов теж у перші дні війни напророкував по радіо, вся країна чула: «Ворога буде розбито, перемога буде за нами!». Так і сталося, але ніхто Молотова пророком не оголосив...»

Перераховувати далі подібні недоладності немає необхідності. Усі так звані мемуари Мессінга — плід вигадки й уяви їхнього автора. За численними свідоцтвами, їх вигадав завідувач відділу науки газети «Комсомольская правда» Михайло Васильович Хвастунов, відомий у журналістських колах Москви як Міхвас. Про це писали журналісти Ярослав Голованов, Володимир Губарєв і дочка «Міхваса» Наталія Хвастунова. Про те, що Мессінг не писав і не залишив після себе жодних автобіографічних записів, повідомила його помічниця Івановська. На запит Китаєва вона відповіла: «Щодо архіву Вольфа Григоровича можу сказати, що рукописів у нього не було...». Воно й зрозуміло. Мессінг ніде до пуття не вчився. Був людиною малограмотною. Російською говорив із сильним акцентом, з помилками, писати грамотно не вмів.

Але як же бути з тим, що Мессінг читав думки на відстані, знаходив заховані предмети, що неодноразово й успішно демонстрував на своїх концертах? Пояснення щодо цього явища дав ще 1874 р. американський невропатолог Бішоп. У основі лежать так звані ідеомоторні акти, що є несвідомими рухами людини, коли вона уявляє якийсь рух або дію. Прейер, професор університету в Єні, стверджував 1885 р., що «кожна людина читає за рухами м’язів, але не кожна здатна досягти максимальної спритності в цьому мистецтві». Мессінг зміг, і в цьому весь секрет його успіхів. До речі, не він один. Михайло Куні виступав із такими ж концертами, що й Мессінг, демонстрував здатність запам’ятовувати величезні масиви інформації. За свідченням доктора медичних наук Симонова, у своїх виступах Куні давав цілком зрозумілі пояснення своїм експериментам. Фактично це були не концерти, а науково-популярні лекції.

Якби фільми про Мессінга й подібні сприймалися як звичайні розважальні стрічки, то жодної шкоди від цього не було б. Проблема в тім, що ці вигадки живлять дедалі зростаюче суспільне невігластво, віру в антинаукові теорії, що позначається на психології людей. А користуються цим уже політики й спритні люди, котрі пропонують за фінансової підтримки в мільярди (рублів, гривень, доларів) забезпечити людство енергією з космосу, вічні двигуни з демонстрацією спростування другого закону термодинаміки, прилади для читання думок та інші дурниці. Уже сформувалася навколонаукова мафія, яка щосили експлуатує невігластво, й не лише наукове, наших чиновників і депутатів, як і в сусідній країні. Одного дня в Москві один досить поважний чиновник у бесіді з автором стверджував, що Аляску цариця Катерина програла в карти. Обгрунтування? Про це співається в пісні групи Любе «Не валяй дурака, Америка». На зауваження, що Аляску продали майже через 70 років після смерті імператриці, була відповідь: «Програла тоді, а продали потім. У пісні просто так співати не будуть». Навіщо було американцям платити за програну царицею територію, в пісні не співалося, й наш співбесідник на запитання не відповів. При такому невігластві можна повірити, що Мессінг проходив і крізь стіни. У кіно могли показувати...