Рік без Загребельного

3 березня, трохи більше року по смерті Павла Загребельного, в київській книгарні «Є» відбувся вечір пам’яті. Організатор — популярне інтернет-видання «ЛітАкцент» — задало правильний тон розмови: не поминати, плачучи, а говорити про письменника як явище в українській літературі, зрештою, згадувати про нього як колегу, товариша й «хрещеного» батька, з благословення якого з’явилося чимало талановитих поетів і прозаїків. Зустріч розпочалася із фотоподорожі в Солошине, що на Полтавщині, з коментарями модератора зустрічі Володимира Панченка. «Письменник народився у селі, якого, по суті, немає на картах, — у 1961 році його затопило Дніпро, — згадував Володимир Євгенович, який там побував торік. — «Нове» Солошине було переселене на високий берег. Місцеві жителі розповідають, що з води ще виглядають залишки тієї самої школи, до якої ходив Павло Архипович». Розповідь «ілюструє» слайд із розлитими дніпровими водами, за якими ховається край неба. «Колись, беручи інтерв’ю про роман «Диво», я запитав у прозаїка, мовляв, як він «переселявся» у ту давньоруську добу, — продовжує Володимир Панченко. — Той відповів, що жив у козацькому селі, в якому нічого не змінювалося: так само скрипіли вози, майже так само були одягнені люди. Одним словом, Солошине нагадувало село княжих часів». Далі — кадри з новою школою, батьківською хатою, де нині живуть родичі, сільське кладовище... Михайло Слабошпицький говорив про «зрілий» період життя і творчості Павла Загребельного: «Павло Загребельний був такий один і неповторний! На нього взорували шістдесятники-прозаїки, які тоді щойно прийшли в літературу. Він став чи не найбільшим літературним авторитетом для молодих письменників різних поколінь. Я можу назвати його своїм «хрещеним» батьком, який привів мене з молодіжної газети в «Літературну Україну» й призначив мене, «жовторотого», завідувачем відділу критики... До речі, стільки заздрісників, як Загребельний, мабуть, не мав ніхто. А той був беззахисний перед талантами! Талановитого чоловіка буквально показував усім! Тому покоління шістдесятників: Іван Драч, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський мають бути йому вдячні. У 1987 році на з’їзді Спілки письменників УРСР у своїй, фактично, останній публічній промові Павло Архипович сказав: «Бійтеся посередності! Посередності — страшні! Будь-яку благородну справу вбивають посередності!». «Павло Архипович за будь-яких житейських обставин волів залишатися самим собою, — продовжив Іван Драч. — Як письменник утверджувався в неймовірно складних умовах. Це було наче продовженням того німецького концтабору, а з іншого боку — радянського виправного табору. Вочевидь, він був масштабною особистістю. З добрим почуттям гумору. З великим серцем. І шістдесятники напевно не могли б відбутися без нього! За що йому велика дяка».

Павлові Загребельному вдалося бути популярним письменником протягом кількох десятиліть. Навряд чи хтось іще міг змагатися з ним у популярності. Прикметно, що й зараз читають Павла Архиповича, як зазначають літературознавці, зокрема, молоді люди. Вочевидь, приваблює пружність слова й сила думки. Як казав колись Михайло Слабошпицький, перш ніж написати один твір, Загребельний перечитував одну бібліотеку.