Суперечок між Росією й Білоруссю багато, але без цього інтеграції не досягти

Шановна Ларисо Олексіївно!

Із зацікавленням читаю вашу газету, в якій подається досить повна картина сучасної України. Особливу увагу привертають матеріали, що стосуються Росії й інших країн СНД. Вважаю корисним обмін думками щодо проблемних питань російсько-українських відносин. Двома руками підтримую ваш проект спільно з «Российской газетой» про сприйняття України та Росії. Цей досвід, на мою думку, треба розширювати. З цього погляду прошу розглянути можливість публікації у вашій газеті моєї статті.

Погляд із боку дуже цінний тим, що в нім зазвичай відсутня упередженість, не дається взнаки зацікавленість відстояти позиції «своєї» країни. У цьому плані з цікавістю прочитав у газеті «День» за 3 лютого ц.р. статтю Ю. Райхеля «Поразка на нафтовому фронті» про сучасні російсько-білоруські відносини. У ній подано низку аргументів, що заслуговують на увагу. В той же час, не всі вони достатньою мірою обгрунтовані. Окремі моменти в його статті потребують уточнення, а низка інших викликає заперечення.

Передусім мені не здається, що відносини між Росією й Білоруссю сьогодні можна характеризувати як воєнні дії. Дійсно, між нашими країнами існує безліч протиріч, але відстоювання національних інтересів, їхня гармонізація завжди ведеться в напружених переговорах, знаходженні компромісів. Дорога інтеграції терниста не лише у відносинах між Росією й Білоруссю. Тому мені здається, що неодноразове вживання в статті таких войовничих слів, як «поразка», «фронт», «бій», «тиск», «поглинання» й інших, неправильно орієнтує українського читача щодо характеру сучасних російсько-білоруських зв’язків. На мою думку, для характеристики нинішнього етапу відносин між Росією й Білоруссю краще підійшла б більш мирна тональність.

Автор пише, що у створюваному нині Митному союзі «політична складова незрівнянно більша, ніж економічна. І країни-учасниці пішли на його створення не стільки з фінансово-економічних причин, скільки поступаючись дедалі більшому тиску Москви». Погоджуся з тим, що у МС присутня сильна політична складова. Але й економічна вигода від нього дуже істотна. За розрахунками вчених Російської академії наук, «Росія за рахунок інтеграційного чинника отримає додатково 16,8% від сучасного рівня ВВП, Білорусь — 16,1%, Казахстан — 14,7%. Отже, ніхто з учасників Митного союзу у програші не залишиться!.. А сумарний інтеграційний ефект до 2015 року становитиме приблизно 400 млрд. доларів». З урахуванням того, що ВВП Білорусі, за даними міжнародних фінансових організацій, 2009 р. становив приблизно 112 млрд. дол., така надбавка за рахунок інтеграції може розглядатися як вельми солідна. Тому я не взявся б стверджувати, чого більше в ідеї Митного союзу — економіки чи політики. Для оплесків потрібні обидві долоні.

Кажучи про причини «поразки» Білорусі в нафтовій суперечці з Росією, Ю. Райхель висуває дві причини. Перша — це те, що «нафта — не газ». Європа, мовляв, має резервні запаси нафти тощо. Мені здається, що пояснення тут набагато прозаїчніше: просто Україна несанкціоновано відбирала газ, а Білорусь цього не робить, забезпечує транзит нафти в бік Європи, незважаючи на наші двосторонні суперечки. Тому й немає такого ажіотажу в Європі довкола цього питання. Що ж до другої «причини» (покарання за невизнання Білоруссю Абхазії та Південної Осетії), то вона здається мені просто надуманою. Про це можна було б говорити 2008 р. і частково 2009 р., але ж сьогодні вже 2010 рік на дворі. Думаю, що це питання сьогодні не актуальне в російському зовнішньополітичному порядку денному. Якщо ж говорити про вирішення цієї суперечки в принципі, то його досягли за рахунок компромісу, в якому хтось поступився більше, а хтось менше. Жодних перемог і поразок у ньому не було.

Що стосується «нафтової голки та перетворення білоруської нафтопереробної промисловості на придаток російської», то можна лише пригадати, що найбільші білоруські НПЗ були побудовані ще за радянських часів. Вони не були призначені для «внутрішнього споживання»: нафти, достатньої для їх завантаження, в Білорусі просто немає. Заводи були задумані як частина єдиного господарського комплексу. Здається, найпростіше було б закрити ці гіганти й забути про «голку» або пофантазувати про інші джерела нафти, які б забезпечували їхнє функціонування. Так само можна закрити «МАЗ», «БЕЛАЗ», адже вони теж мінімально працюють на внутрішній ринок. Отже, зараз треба думати не про те, щоби зіскочити з нафтової голки, а про те, щоб знайти нові форми ефективної інтеграційної взаємодії в енергетичній сфері. Щодо Білорусі як придатка Росії, то остання цього не потребує, такий придаток у Москви вже є — це Європа, куди йде основний обсяг експортної нафти й газу.

Не можу погодитися із твердженням Ю. Райхеля про «білоруське економічне диво» й «нереформовану білоруську економіку». Коли про це говорять, то, як правило, наводять у ролі аргументу високу частку держсектора у ВВП країни (близько 75%). Але ж є й інші показники економічного розвитку, які можна було б використовувати задля того, щоб розібратися, чи дійсно «білоруське економічне диво вже цього року почне швидко йти на спад». Візьмемо, наприклад, вельми поширений на Заході інтегральний показник простоти ведення бізнесу (Doing Business), який розробляється фахівцями Світового банку. У індексі оцінюється можливість відкрити новий бізнес, отримати ліцензію, рівень захисту інвестицій, можливість отримати кредит, ступінь торгівельного протекціонізму, характер режиму оподаткування, умови найму робочої сили й ін. Так от, у рейтингу 2010 р. Білорусь посідає 58-е місце, тоді як Росія — всього лише 120-те, а Україна — на 142-му. Ці дані міжнародних експертів ставлять під питання звичне уявлення про «нереформовану економіку» Білорусі.

Мимохідь Ю. Райхель зазначає, що «у філантропії Кремль ніколи помічений не був». Звісно, філантропію можна розуміти по-різному. В одному з нещодавніх інтерв’ю президент Росії Д.А. Медведєв заявив: «За підрахунком експертів, за ось цей період торгівлі нашим природним газом, нафтою й деякими іншими сировинними джерелами з Білоруссю загальний обсяг преференцій, який був наданий економіці Білорусі, становив близько 50 млрд. доларів. Для того, щоб було зрозуміло, відповідний обсяг преференцій для України становив від 75 млрд. до 100 млрд. доларів». Д.А. Медведєв мав на увазі період із моменту незалежності наших сусідніх країн. Отже, щодо філантропії питання теж не таке просте.

Сподіваюся, що ці доповнення дозволять українському читачеві повніше уявити стан російсько-білоруських відносин і, можливо, подивитися на них із дещо іншого погляду.