Які імена потрібні нашій суспільності?

Нещодавно один із українських каналів у випуску новин показав цікавий сюжет, присвячений, так би мовити, ідеологічному вихованню молоді. Йшлося про дилему: варто чи не варто в класах українських шкіл вивішувати портрет чинного Президента? Опитані журналісткою вчителі та учні висували різні версії, найціннішою з яких здалася напрочуд свідома думка школярки. Вона заявила, що оскільки президент в Україні змінюється щоп’ять років, то у вивішуванні його портрету на шкільних стінах сенсу немає. Там, мовляв, має висіти щось більш позачасове. То чиї ж у такому випадку портрети повинні висіти на стінах українських шкіл? Кого українські діти (і не тільки) повинні бачити на телеекранах? Про кого їм не зайве було б читати у популярній літературі? Різні формулювання, але питання, по суті, одне. Таких імен, які, врешті-решт, повинні замінити образи нинішніх президентів, прем’єрів і народних депутатів на стінах шкіл та екранах телевізорів, можна навести сотні. Частина з них незаслужено забута, інша частина і того гірше — спримітизована та нівельована численними некоректними посиланнями та згадками.

Отаман Яків Гальчевський (повстанське псевдо — Орел, Орлик, Войнаровський), полковник армії УНР, останній командувач повстанських сил Правобережної України у 1922 році, належить до першого, несправедливо та невчасно забутого пантеону українських героїв, які сьогодні починають до нас повертатися. Уже 15 років поспіль напередодні Дня Соборності України пам’ять Якова Гальчевського вшановують премією його імені «За подвижництво в державотворенні», що вручається літераторам, науковцям, політикам, громадським діячам, журналістам, митцям.

— Ім’я та постать Якова Гальчевського маловідомі широкому загалу. Проте з ним пов’язаний завершальний етап збройної частини української національної революції 1917—1920 років, — розповідає Богдан ТЕЛЕНЬКО, головний редактор газети «Проскурів» (Хмельницький), голова культурологічного Товариства Якова Гальчевського. — Цікаво та важливо те, що Яків Гальчевський, який до 1925 року вів збройний опір більшовицькій експансії, пішов із теренів УРСР непереможеним. Ця особа ні тоді, ні зараз не була як слід поцінована за свої заслуги перед Україною — хоча людина ця, безумовно, заслуговує на вшанування. 1951-го року Микола Чоботарів — один із діячів національно-визвольного руху, полковник та керівник охорони Симона Петлюри, — писав, що Гальчевський належить до когорти вождів національно-визвольного руху, хоча на це звання ніколи не претендував. Це приклад для багатьох сучасних діячів, які заради свого політичного марнославства ладні торгувати нашою державністю. Ми завжди це бачимо під час виборів. А Яків Гальчевський — це особистість абсолютно іншого ѓатунку: приклад служіння українській державності без очікування будь-яких преференцій, навіть в історичному сенсі.

Перших лауреатів Премії імені Гальчевського, — а ними стали Левко Лук’яненко та Іван Коляска — оргкомітет Премії назвав напередодні Дня Соборності 1995 року. Сьогодні кількість лауреатів перевищує шістдесят осіб. Рішення щодо присудження Премії виноситься шляхом рейтингового опитування лауреатів попередніх років. З 2003-го Премія імені Якова Гальчевського має статус загальнонаціональної. А віднедавна до переліку номінацій додано ще одну — «За відродження традицій національного меценатства».

Фундаторами Премії 15 років тому стали представники Хмельницької обласної організації Української республіканської партії та редколегія партійної газети «Час». Пізніше шефство над Премією взяло культурологічне Товариство Якова Гальчевського, засноване ініціатором вручення Премії, Богданом Теленьком. Саме він минулого тижня надіслав до редакції «Дня» листа, в якому повідомив, що цьогорічним лауреатом у об’єднаній номінації «політик» та «за публіцистичну діяльність» оргкомітет Премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво в державотворенні» вирішив назвати головного редактора «Дня» Ларису Івшину. «Це, на мій погляд, лише дещиця з тих суспільних преференцій, на які заслуговує ваша праця й газета «День» загалом», — зазначив пан Теленько у своєму листі та запросив Ларису Івшину на церемонію вручення премії, що відбудеться в Хмельницькому, під час науково-практичної конференції, приуроченої до Дня Соборності та 115-річчя від дня народження Якова Гальчевського 22 січня.

Так сталося, що цього ж дня в сусідньому куточку України гуртується спілка потенційних лауреатів цієї Премії — Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, куратором якого є головний редактор «Дня». Місія в Острозі залишається пріоритетною вже чотири роки поспіль, «але душею й помислами я з вами, — запевнила Богдана Теленька Лариса Івшина у листі-відповіді, а також додала: — Я високо ціную зусилля й позицію тих українців, які ще до офіційного відтворення Незалежності наближали цей час. Саме ці люди — основні державотворці. На жаль, сучасні політики не завжди сягають високого рівня, закладеного борцями за українську незалежність. Це потрібно змінювати».

У своєму коментарі «Дню» пан Теленько наголосив, що Премія, яка увічнює й популяризує ім’я Якова Гальчевського, «нашій суспільності нині особливо потрібна». «Через повернення в історичний контекст такі постаті та їхній світогляд стають частиною українського сьогодення», — зазначив він.

Тому питання, чиї портрети мають бачити діти в наших школах, буде менше.