У пошуках молодості...

Якимсь хльостким поцілунком безапеляційної чарівності починає Сергій Безруков яскраве, пристрасне й незабутнє побачення з глядачем. Він упевнений в успіху, він смакує його з перших митей, не кваплячи час прощання, виховує солодкий біль його приходу.

Не має значення, на чию честь оплески київської театральної публіки були яскравішими — Безрукова чи Олега Табакова, у фінальному поклоні всіх учасників прем’єри Московського театру студії п/р О. Табакова «Безумний день, або Одруження Фігаро» не відпускали довго, приймали провінційно захоплено, без поправок на вимогливий смак і власну значущість — словом, щиро, з нотами захвату й урочистою мелодією шанування.

І воно було того варте. Робота серйозна, не гастрольна шипучка, а справжнє шампанське, хоч і відкривається без піни й шуму. Про шампанське та Бомарше режисер Костянтин Богомолов замислився, схоже, в ту мить, коли збагнув, що від зіставлення з геніальною виставою театру Сатири в постановці Валентина Плучека й Андрієм Мироновим у ролі Фігаро не втекти. Тому використав чимало прийомів. Гору знахідок. І все ж довелося від комедії положень увійти в положення мелодрами.

Вистава ще дуже «зелена», напевно «накатається», але радше в напрямку зрозумілості й полегшення острівців «мораліте», а не в шаленому калейдоскопі комічних ситуацій.

Фігаро украли цигани в його знатних батьків 30 років тому. Десять років тому він написав боргову розписку багатій пані, зобов’язуючись повернути гроші або одружитися з нею. Пані виявилася його матір’ю. Роздуми про важку жіночу долю, що виникають із цього, навіть у виконанні чудової Ольги Барнет здаються, м’яко кажучи, наївними.

Зазвичай ранній статевозрілий Керубіно, котрий втручається у все й надає інтризі, що швидко розвивається, радість подолання труднощів, здався зайвим, хоча залом майнула чутка — чи це не син Табакова (у програмці чітко — Родіон Долгірєв).

Зазвичай стрімкий і пристрасний фінал, у якому граф Альмавіва (О. Табаков) зваблює власну дружину (М. Зудіна), а Фігаро (С. Безруков) на зло господарю опиняється з його дружиною, яка насправді є його, Фігаро, нареченою (І. Пєгова) вийшов цілком статечним і повчальним — на кшталт «куди ви чоловіки дінетеся, якщо такі дами вас захочуть».

Утім, як у питаннях усі відповіді, так у початках усі фінали.

Фігаро-Безруков у першому монолозі, майстерно пародіюючи табаковську манеру говорити, згадує і про те, чого вчив «старий», і про те, що його, «молодця», він колись одружив. У виконанні Табаковим ролі Графа Альмавіва не стільки включення в інтригу на швидкостях ревнощів і пристрасті, скільки батьківсько-хазяйський нагляд за ростом паростків свого посіву. І передусім у майстерності Безрукого. А це цілковита захопленість тим, що відбувається, щедра зміна формул емоційного сприйняття фактів у єдиному на всю виставу, але різному в кожному епізоді — слабкому або сильному, яскравому або приглушеному явному або замаскованому, — ДІЄВОМУ АЗАРТІ а-ля Табаков у молодості.

Під час обміну враженнями в антракті й після вистави, все не вдавалося вивудити з пам’яті атрибути пізнаваності цього не почерку навіть, а стилю акторської гри. І на ранок наступного дня дійшло, пригадалося, виявилося: «У пошуках радості» — п’єса В. Розова, і фільм за нею 1960 року режисерів Г. Натансона і А. Ефроса «Гучний день». Олег Табаков — романтичний юнак, зриває зі стіни шашку діда-будьонівця і трощить міщанський побут радянської сім’ї! Хто бачив — обов’язково пригадає. Хто був на описуваній прем’єрі — вдихнув цей аромат спадковості по акторській крові, бо голос її зміцнював голоси всіх артистів театру.

Чудовими декораціями Лариси Ломакіної, на жаль, не вдалося повною мірою насолодитися глядачам, котрі сиділи у партері. Басейн, доріжки, гра з кольорами й корабликом на воді передбачають споглядання згори і розраховані на залу для глядачів у формі амфітеатру. Саме так працюють практично точнісінько такі самі декорації М. Френкеля в однойменній виставі київського ТЮГ на Липках. Басейн, сходи збоку, місток, що з’єднуючий їх, обіграються вельми винахідливо (режисер — В. Гирич). До речі, дуже рекомендую цю виставу подивитися бажаючим — для порівняння, всім без винятку — для задоволення.

Слуги просценіуму — тріо оленів, потім лебедів, потім просто лакеїв чудово пластичні, цілком гармонійні з декоративним рішенням, поки що недостатньо вмонтовуються у виставу, яка вийшла.

І все-таки творців постановки об’єднує бажання прочитати Бомарше по-своєму, відкрити нове, здатність бути радісними й молодими, проголошувати безжурне торжество театру.