«Первоучителі» та «збоченці»: регенерація старих ілюзій
Гнівна стаття Віталія Глущенка («День», 23.05.2009), який коментує публікацію Ігоря Чубайса «Хто зруйнував сталінізм» («День», 15.05.2009), не здивувала, але позабивала. Це дійсно якийсь викопний комунізм, що заблукав у трьох соснах лівацької схоластики. Разом із тим Віталій Глущенко втілює в своїй свідомості типові риси догматики комунізму, що зазнав історичної поразки. Сучасний комунізм пояснює свій провал так: саме вчення марксизму прекрасне й променисте, його практика хороша, але вся біда в тому, що марксизм неправильно втілювали в життя. Ось якщо комунізму дадуть ще 70 років історичного часу й ще 100 мільйонів душ витратного людського матеріалу (саме стільки людей на планеті загинуло через зусилля «будівників нового суспільства» за даними «Чорної книги комунізму») для повторного комуністичного експерименту, ось тоді точно настане «рай и во человецех благоволение».
СХЕМА ПРО «ХОРОШОГО» ЛЕНІНА ТА «ПОГАНОГО» СТАЛІНА
Нинішні комуністичні виправдання свого краху мають майже суцільно конспірологічний характер: спочатку до влади приходять «рицарі пролетарської революції без страху й докору», а потім чомусь із усіх щілин виповзає якась бюрократична, себелюбна сволота, яка привласнює цю владу, «вбиває» «ленінську гвардію» й знищує комуністичну ідилію.
Стосовно Росії схема набуває наступного вигляду: «хороший» Ленін протистоїть «мерзосвітному» Сталіну. Ленін, зрозуміло, чистий, як сльоза немовляти, весь без залишку відданий народу, живе втілення людинолюбства й найблагородніших ідеалів, а Сталін — підлий змовник, інтриган і взагалі жорстока «особа кавказької національності», який забруднив увесь ленінський «парадиз», утопив його в крові й нечистотах «порушень соціалістичної законності». Іноді ідейні комуністи можуть навіть поплакати, мовляв, ех, якби Ілліч прожив на десять років більше...
Взагалі-то подібна аргументація нагадує відомий анекдот про вбивцю, який виправдовується тим, що жертва сама посковзнулася й упала на ніж. І так багато разів поспіль. Так само багато разів поспіль понад 20 держав у Європі, Азії та Америці намагалися втілити в життя «прекрасні ідеї» Маркса, Енгельса та Леніна. І скрізь результат був один і той самий. Ніде не вдалося уникнути репресивної диктатури, жахливої бюрократизації, створення неефективної неповороткої економіки. Практика — критерій істини, як стверджували бородаті класики. Практика своє слово сказала. Якщо впродовж 70 років 20 держав втілювали в життя деякі ідеї та отримали негативний результат, то, можливо, щось не так із ідеями? Можливо, Маркс, Енгельс та Ленін у чомусь істотно помилялися, щось не врахували? Життя виявилося складнішим і різноманітнішим, ніж марксистські догми.
Комуністичних теоретиків, штатних і нештатних, губить повне презирство до історії. Проте, якби вони її знали, то, напевно, не відстоювали сумнівні теорії з таким фанатизмом, нехтуючи фактами та елементарною логікою.
В. Глущенко звинувачує І. Чубайса таким ось чином: «А саме, брехня ваша в тому полягає, що змішуєте ви в одному флаконі й подаєте, як саме собою зрозуміле, прямо протилежні явища: робочо-селянську революцію 1917 року й сталінську контрреволюцію, радянську владу та бюрократичну реакцію на неї, антикомунізм і народні рухи проти міщанства, що засіло в кабінетах із неодмінним портретом Леніна...»
Жовтневий переворот 1917 року, коли кілька сотень озброєних людей захопили Зимовий палац, В. Глущенко величає «робочо-селянською революцією». Про міру підтримки робітниками та селянами більшовиків свідчать хоча б вибори в Засновницькі збори і чотирирічна громадянська війна, в якій червоним протистояли далеко не лише поміщики й капіталісти. Що ж до самого «світлого» Ілліча, то численні документи, власноручно написані паном Ульяновим тексти (що ретельно десятиріччями приховувалися від широких мас Інститутом марксизму-ленінізму ЦК КПРС), свідчать, що Ленін був не менше, ніж Сталін, жорстоким і фанатичним екстремістом. Свого часу відомий російський письменник Солоухін був надзвичайно вражений тим, як часто в ленінських писаннях зустрічалося слово «розстріляти».
У Сталіна немає нічого, що суперечило б політичним настроям його вчителя, який називав послідовника «чудовим грузином». Коли радянська партійна преса в 30—40-ві роки ХХ століття писала: «Сталін — це Ленін сьогодні», то це був той рідкісний випадок, коли вона писала правду. Коли невдовзі після захоплення влади істоти, яких Ленін називав «пітерськими пролетарями», почали ходити квартирами «експлуататорських класів» і фізично розправлятися з професорами, інженерами, адвокатами, лікарями, чиновниками, то навіть місцеві чекісти були вимушені припинити класові погроми, Ілліч був дуже розлючений і взявся клеймити соратників за «перешкоджання класовому обуренню мас». Однак сам В. Глущенко може й далі тішитися казочками про «доброго дідуся Леніна».
У чому ж полягала «сталінська контрреволюція»? В тому, що Сталін переміг у дикій боротьбі за владу, що почалася над ленінською труною? В тому, що він відтіснив від керма Каменєва, Зінов’єва, Троцького й Бухаріна? Між іншим, ще найпристойніший серед них, Микола Бухарін, публічно захоплювався масовими розстрілами як унікальним засобом виховання нової людини. Можливо, «сталінська контрреволюція» полягала в тому, що кривавий Лев Троцький, який взяв у заручники сім’ї покликаних ним у Червону армію царських офіцерів, який безтрепетно розстрілював людей тисячами, який організовував більшовицькі озброєні вторгнення в Україну, зрештою, у повній відповідності до приказки «тягав Ванька, потягли й Ваньку» отримав льодорубом по власному черепу? Хіба червоний терор вигадав Сталін? Про необхідність найлютішої розправи з «експлуататорськими класами» Ленін писав ще на початку ХХ століття, хоч це є і в Маркса, і в його друга Фріца, сиріч Енгельса. А можливо, це Сталін вигадав повну заборону інакомислення в РКП (б)? Ні, це ленінська резолюція, прийнята ще на Х з’їзді партії, так звана неприпустимість фракційної діяльності...
Звідки у В. Глущенка така впевненість, що народам колишнього СРСР був абсолютно чужий антикомунізм? Адже ще кронштадтські матроси 1921 року виступали під лозунгом «За советы без коммунистов!»
МІФ ПРО «ЛІВАЦЬКІ» ІДЕЇ ОУН-УПА
Що ж до «лівацьких» текстів у листівках УПА, то відомо, що ліві течії в цьому середовищі були (взяти хоча б групу Івана Мітринги з соціал-демократичною орієнтацією), хоч загалом у ОУН-УПА радикальні ліві були досить маргінальними. Тут варто пригадати українських націонал-комуністів, передусім «боротьбистів», які щиро прагнули до створення незалежної комуністичної української держави.
Крім того, всі пропагандистські матеріали, які цитує В. Глущенко, розповсюджувалися в ході запеклої пропагандистської війни між ОУН-УПА та Радянською імперією. Тому тут цілком могло йтися про спеціальні акції «із розкладання військ противника». Потрібно враховувати, що пропагандистські тексти часто можуть вельми далеко відійти від реальності, від справжньої політичної практики.
Уявимо собі, що в 50-ті роки ХХ століття ОУН-УПА перемогла б і взяла владу. Не думаю, що вона пішла б шляхом «боротьбистів». Реалізація будь-яких декларацій може натрапити на, по-перше, відсутність бажання, а по-друге, відсутність можливості зробити обіцяне. Хто може повірити, що рядовий боєць УПА, який натерпівся від комуністів, від їхніх колгоспів, від їхньої примусової праці з символічною оплатою, дозволив би все це насаджувати в Україні своїм керівникам? «Гуртове — чортове», — каже українська приказка. Тож вожді ОУН-УПА втілили б у життя не радянську модель соціально-економічного устрою (проти якої боролися), а так званий народний соціалізм (або народний капіталізм) скандинавського зразка за прикладом Фінляндії, Норвегії, Швеції, Данії тощо, з приватною власністю, але і з могутнім державним та суспільним секторами, з приватним селянським землеволодінням, але і з великою кількістю добровільних господарських агро-об’єднань, з могутнім кооперативним рухом (і тут вождям ОУН-УПА не потрібно було б нічого вигадувати, адже Західна Україна мала найбагатші традиції кооперування, та й Східна також). Зрозуміло, ОУН-УПА ніколи не допустила б олігархічного, компрадорського, антинародного і антинаціонального капіталізму, що панує в нинішній Україні.
В. Глущенко кинув і абсолютно фантастичну фразу, яку він не зможе нічим обгрунтувати саме через її фантастичність: «...і не випадково Гітлер випустив 1944 року Бандеру з концтабору — потрібно було рятувати УПА від «лівіння». Адже 1944 року вермахт залишив територію України, а це означало, що Степан Бандера перестав нести загрозу колоніальним інтересам Рейха в Україні. Власне, втрачена Німеччиною Україна вже не могла цікавити Гітлера. Що вже там казати про якихсь більш або менш помітних ідеологічних процесах в ОУН-УПА, що після припинення німецької окупації України об’єктивно переставала бути противником Німеччини».
Ще більше дивує така фраза В. Глущенка: «І повсталі в ГУЛАГу — також можна не сумніватися — повставали за людське життя, але не за свободу приватної власності, рівну експлуатації людини людиною...» Якщо вірити фантазіям В. Глущенка, українських повстанців у Норильській зоні та інших концтаборах довела до повстання... приватна власність. А можливо, все-таки щось інше?
МІФ ПРО ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЮ
І хто довів В. Глущенку, що лише приватна власність може породжувати експлуатацію? У багатьох публікаціях, присвячених так званому азіатському способу виробництва (вперше окреслений, до речі, Карлом Марксом), переконливо доведено, що східні деспотичні імперії (Єгипет, Межиріччя, Китай), де не було приватної власності, забезпечували вищий рівень експлуатації людей, ніж древні Греція та Рим з їхнім античним капіталізмом. А хіба в СРСР не було експлуатації людини державою, яка була власністю «нового класу» (Мілован Джілас), номенклатури? А мільйони колгоспних рабів, які працювали практично задарма, за «палички», тобто за пустопорожні трудодні — хіба вони не були жертвами експлуатації?
Номенклатура також не була винаходом Сталіна, вона народилася ще при Леніні. Вже тоді виникла ціла система привілеїв, перші спецрозподільники та спецпайки, перші відомчі санаторії для партійних керівників, широко практикувалося лікування вождів у «буржуйських країнах» за державний (тобто, народний) рахунок. Щодо цього Луначарський навіть пожартував. Він сказав, що комунізм повинен перемогти у всьому світі, крім Швейцарії. «Чому ж, крім Швейцарії?», — запитали його. «Потрібно ж буде десь відпочивати», — відповів Анатолій Васильович.
Дещо з сімейних спогадів. У 20—30-ті роки минулого століття мій дід Петро Михайлович, уродженець Севастополя, підробляв робітником на виноградниках у заможних кримських татар, за комуністичною термінологією — «кулаків». Дід ділився зі мною своїми давніми враженнями. Татарські «кулаки» йому добре платили, добре його годували і відносилися до нього справедливо. Чи повинен я вважати свого дідуся жертвою «експлуатації людини людиною»? А якби мій дід працював у комуністичному колгоспі, де йому б нічого не платили, взагалі не годували й усіляко принижували — то це був би апофеоз вільної праці в дусі В. Глущенка?
«Пролетар» Глущенко явно не любить інтелігенцію й клеймить її так: «...які б інтелігентські соплі на свій ліберальний кулак не мотали, а народ — прості трудівники — нікуди від комунізму не подінеться: потикається-помикається і в результаті все одне своє візьме. І житиме по-людському, без капіталістів, міністрів і їхньої, навченої за його рахунок, обслуги». Теоретичний рівень В. Глущенка в цій фразі говорить сам за себе. Можливо, він нам назве ту блаженну країну, де навчилися жити без міністрів, без уряду, без апарату управління? Була така країна. Називалася КАМПУЧІЯ. Там дуже швидко винищили лікарів, вчителів, інженерів та іншу «буржуазну інтелігенцію», розгромили управлінські структури, обійшлися без «міністрів і капіталістів», щоправда, не змогли обійтися без керівної комуністичної банди, яка називала себе «Ангка» (в перекладі з кхмерської — «організація»). Під їхнім чуйним партійним керівництвом колишня Камбоджа стрімко скочувалася в кам’яний вік, втративши за три роки «людського життя», за скрижалями В. Глущенка, три мільйони своїх громадян із восьми.
Тяжке життя мільйонів наших людей саме тим і пояснюється, що Україна досі не звела рахунків із минулим, залишаючись багато в чому «совковою» країною, що й створює нам колосальні перешкоди на шляху до європейського співтовариства. Ми ще не позбулися повністю від комуно-радянського характеру нашої політики, влади, ідеології. І товариші глущенки, які десять років після оголошення незалежності України забезпечували комуністам найбільшу фракцію у Верховній Раді, а нині не втомлюються кликати народ у «світле минуле», повинні взяти на себе свою частину відповідальності за це. Україна не стане нормальною, цивілізованою, розвиненою державою без корінної декомунізації й деколонізації, без остаточного руйнування радянських комуно-імперських міфів, без повної відмови від ідеології та практики того, що наш земляк, філософ Микола Бердяєв, чітко кваліфікував як «російський комунізм».
