«Газпром» — це «політична зброя» чи просто підприємство?..

Дійсно незвичайно, що Європейський Союз, який часто спотикається об те, що називається «перевантаженням пам’яті», схоже, має також коротку пам’яттю в тому, що стосується актуальних проблем. Я говорю про проблеми, що пов’язані з новою газовою війною між Росією та Україною, яка вже примусила частину Євросоюзу (найбіднішу) тремтіти від холоду. Гадаю, варто перерахувати факти, починаючи з 31 грудня минулого року, коли «Газпром» вирішив припинити подачу газу Україні, посилаючись на провал переговорів про ціну на газ із цією колишньою радянською республікою.

По-перше, європейці вирішили спочатку «дивитися в бік», вважаючи, що йдеться про суто комерційну суперечку між двома підприємствами і це їх не стосується. Неначе б то недавнє минуле й не існувало. Неначе 1 січня 2006 року Росія вже не перекривала подачу газу Європі через Україну на три дні, посилаючись на ті самі причини. Неначе в Україні й не було помаранчевої революції 2005 року. Неначе вторгнення в Грузію в серпні минулого року — просто обман. Брехлива пам’ять.

У Брюсселі, схоже, існувало деяке невдоволення позицією київського уряду, який весь час створює проблеми. Мораль історії: Європа (принаймні, західна), не хоче ще однієї війни з Москвою, не любить узагалі «воєн» з Москвою, вже втомилася врегульовувати розбіжності між продемократичними силами в самій Україні. Ігнорування проблеми має ще один плюс: уникнути нової внутрішньої суперечки між країнами-членами, які віддають перевагу нормальним відносинам із Росією (майже) будь-якою ціною (як, наприклад, Німеччина, Франція, Італія або Португалія), або іншими, які відчувають глибоку недовіру до Москви.

Проблема полягає в тому, що «дивлячись у бік» не змінюєш реальності, і не перетворюєш Росію в надійного партнера Європейського Союзу, ні щодо газу, ні у сфері політичного сусідства, ні в забезпеченні регіональної стабільності.

Реальність у тому, що «Газпром» не просто якесь підприємство. Ця не лише головна політична зброя Кремля проти свого «найближчого оточення» (колишньої радянської імперії, яку хочеться зберегти, по-поганому або по-хорошому, у своїй сфері інтересів), але і його головна зброя, щоб тримати Європу розділеною та залежною. Хочу нагадати лише деякі з епізодів політичного використання «Газпрому», коли ціна газу служила приводом. «Газпром» спровокував припинення подачі газу Україні та Грузії під час демократичних революцій (помаранчевої та троянд). Уже свідомо знижував поставки до Білорусі та Вірменії, щоб викрутити їм руки стосовно питання про ціни. Це незвичайна практика торгівлі. За три дні до укладення угоди Чеської Республіки з США щодо антиракетної оборони, поставки російської нафти скоротилися на 40% через «технічні причини».

Інша сторона реальності — Україна, яка, незалежно від її внутрішніх перетурбацій і труднощів у збереженні демократичного режиму, зробила свій законний вибір у бік інтеграції в Європу, і стратегічний інтерес європейців — підтримати її в цьому.

Але, можливо, найголовніше — це дві речі: енергетична залежність європейців від країни, яка не є для них союзником і не хоче дотримуватися правил гри та нормальної поведінки на міжнародній арені, а також повільність Європи в тому, коли (і якщо) вона намагається вжити необхідних і термінових заходів, щоб позбутися цієї залежності. Є інший момент, можливо, драматичніший, який ця криза ще раз робить абсолютно очевидним: нестача європейської солідарності, або, вірніше, між старою, багатою і сильнішою Європою та новими членами — країнами Східної Європи. Як же чеське головування може бути ефективним, якщо воно на 80% залежить від поставок російського газу, а досвід показує, що розраховувати на європейську солідарність ненадійно?

Комісія повела себе, як звичайно. Коли вона побачила, що Путін на телебаченні каже, що через обставини скоротить поставки газу до Європи, то оголосила, що його рішення «абсолютно неприйнятне». Але не перестала через це розглядати проблему так, неначе б то вона була лише посередником у комерційній операції. Подивимося, чи було це, принаймні, дієвим для цієї мети. Учора щодо цього існували сумніви.

Досі не було чутно жорсткого протесту ні в Парижі, ні в Римі, ні, особливо, в Берліні. Німецька преса вже згадала, що ця «війна» також служить для того, щоб ще більше підкреслити «необхідність» будівництва нового балтійського газопроводу, який повинен прямо зв’язати Росію з Німеччиною, на чому «Газпром» і Кремль наполягають з економічних і особливо стратегічних міркувань, що ще більш порушило б європейську солідарність. Проект, на чолі якого з німецької сторони стоїть колишній канцлер Герхард Шредер, зазнав деяких змін у фінансуванні, а Путіну завжди вигідно нагадувати німцям, наскільки це їм може бути корисним.

Ще німецька преса виділяє те, що минуло три роки з першого разу, коли Росія скоротила поставки газу до Європи під тим самим приводом, і що тоді німецькі та європейські керівники клялися європейською «енергетичною безпекою» і що, як писав «Шпігель», «практично нічого не було зроблено».

Тімоті Гартон Еш говорив у своїй останній колонці в «Гардіан», що Європа починає рік із двома «проваленими» тестами в питаннях «життя та смерті» — газ і Газа (незважаючи ні на що він визнавав зусилля Саркозі в останньому). Обидві кризи «прямо загрожують нашим цінностям і нашим інтересам». Газова війна вже призвела до того, що в деяких країнах Східної Європи «немолоді громадяни трясуться від холоду у своїх квартирах без опалювання». І підсумував: «Якщо захистити європейських громадян від холодної смерті не є життєвим інтересом, тоді що є?»

Обурення британського історика зрозуміле. «Якби ми зробили те, що будь-який фахівець вважає терміновим після того останнього разу, коли Росія закрила кран, і почали створювати єдиний ринок природного газу; якби 27 країн-членів ЄС діяли як один із позицій, які вони займають стосовно Росії та України, ми б ніколи не опинилися б у цій сумній ситуації». Нічого більш правдивого.

«Слабкий, роздроблений, безладний, лицемірний і зневірений — так описують Європейський Союз у Пекіні та Вашингтоні», — додав Еш. Залишається додати, те, що може викликати обурення Вашингтона, — це саме те, що найбільш схвалюється в Кремлі. Як казав Йошка Фішер: «Сила Росії — це всього лише європейська слабкість».