Любові спонсорів на всіх не вистачає

Цю жіночку я вже бачила!.. Мама багатодітної родини запам’яталася тим, що на тлі своїх десяти синів і дочок виглядала наче їхньою найстаршою сестрою — невисоку і тендітну, як Дюймовочка, жінку не зістарили пологи.

— Народила б, якби Бог дав, і 15 дітей, але не дозволяє здоров’я, — казала.

Надію Мельник із села Гораймівка Маневицького району донецькі бізнесмени взяли під свою опіку в рамках проголошеної Президентом акції «Зігрій любов’ю дитину!». Сім’я Ярослава та Надії Мельників живе у хатині, половина якої належить одній із родичок. Ще кілька років тому господиня писала про житло Президенту. Не отримавши реальної допомоги, Мельники заклали фундамент добудови: під веранду й кухню. На тім перебудова місцевого масштабу заглухла: господар давно не їздить на заробітки у Москву, посилаючись на погане здоров’я (і навіть витребував в обласній лікарні після обстеження довідку, що має гастрит та остеохондроз). А виживає родина за рахунок власної господарки, здачі жолудів-ягід і соціальних виплат.

Мабуть, для багатьох багатодітних родин помічник народного депутата Миколи Янковського Микола Губатенко у ті дні став своєрідною золотою рибкою.

— Питає Губатенко в однієї з наших родин: «Чим же вам допомогти?» Господар попиває, хата валиться, підлога у дірках, прогнила... Чорна біда! А мати господаря збоку з вимогою: «Дайте комп’ютер!» А поїхав він у сусіднє село Погулянка, там у родині не 10, а 11 чи 12 дітей, одне ще й калічка. Чим вам допомогти? Купіть, просить господар, ще одного коника і воза, аби більше хазяйство впорати. О, каже Губатенко, тут дамо і коника, і воза, і комп’ютер! — пригадує гораймівський сільський голова Анатолій Снітко.

Мельникам, крім усього іншого, дістався і сучасний котел чеського виробництва вартістю 6 тис. грн. (заправляти треба лише двічі на добу). Також родина отримала будівельні матеріали для спорудження нового будинку. Фірма «Стирол» подарувала і проект будинку: адже за його розробку теж треба платити гроші. А також холодильник і пральну машину. Все це було узгоджено з Мельниками. Але, заклавши таки власними силами фундамент під майбутній дім, Мельники почали ходити за допомогою знову. Ось і Надію Федорівну я побачила у телесюжеті на прийомі у волинського губернатора.

Знову те саме обійстя, тільки будівельних матеріалів на ньому побільшало. Вдома не застали ні Надії Федорівни, ні Ярослава Миколайовича. За старшу — 11-класниця Таня, котра пропускає школу, бо глядить чотирирічного Сашка. З ними за компанію лишилася вдома ще одна з дочок — Сашко минулого вечора дуже попікся...

— Мама дзвонила татові: що робити? Він у Дніпропетровській області допомагає своєму братові розбирати стару хату. Тато сказав, де поставив новокаїн, мама ним опік полила — і Сашко заспокоївся. А вранці вона у Маневичі поїхала, на комісію, яка має призначити нам соціальну допомогу. Дзвонила, що вже купила обліпихову олію і буде Сашу лікувати. Вже ось скоро буде! — дивиться на годинник Таня.

Старша з дочок Мельників знає про усі сімейні проблеми. Гарантовано родина отримує лише... 100 гривень на місяць Сашку на харчування. Ще понад півтори тисячі становила соціальна допомога, яку призначають щопівроку (тобто можуть і відмовити).

— Треба мені й Мар’яні курточки, бо та, що Ющенко торік давав на Миколая (Таня говорить таким тоном, наче діючий український Президент — їхній тато. — Авт.), уже мала. Миколини чобітки для Павла зосталися. Вєрка ще в старих походить. А ми з мамою мали торік одні чобітки на зміну. 500 гривень у баби позичили — купили малому чоботи і куртку. 200 доларів одному дядькові винні, тьотці одній — тисячу гривень. На що позичали? Щебінь чи цемент батько докупляв.

Таня каже, що мама їздила у Луцьк просити, аби їм... збудували дім.

— Мама була у Башликах, так там не просто будівельні матеріали виділили, а хату споруджують. Кімнати, казала, такі великі, і дах вже черепицею криють. А чого нам не будують і не знаю. Самі все робили! — ділиться Таня. — Допомагав копати один сільський чоловік, якому тато підсобляв хлів будувати.

Неподалік двору на сільській дорозі зустріли і маму родини. Вона поверталася з райцентру з ліками і надіями.

— Що будете далі робити, Надіє Федорівно?

— Поїду до Президента! Хай і нам хату збудують, бо ми самі не спроможні. Нам ці будівельні матеріали не всі тепер і потрібні, — здалося, що говорить це із легкою злістю. — Я лист Президенту написала, по такій адресі, що не всі й знають, мені її дали...

— І ви вірите, що буде така відповідь, яка вас задовольнить?

Жінка трохи ніяковіє, але переконує:

— Мушу вірити, бо як — без віри?

Благородна справа — зігріти любов’ю дитину, примусити великий бізнес поділитися малою часточкою капіталів — ще на своєму початку викликала немало сумнівів. З одного боку, правильно, що обмежили надання допомоги визначенням категорії нужденних (бо ж усіх не підтримаєш), а з іншого — багатодітність далеко не завжди є синонімом до слова «злидні». Під дію програми «Зігрій любов’ю дитину!» на Волині потрапили переважно родини, які сповідують протестантську віру і називають себе «віруючими» (хоча мене це слово завжди обурює, бо наче всі решта — невіруючі). Була, щоправда, й одна циганська родинонька, яка добряче поварила воду з представників благодійного фонду — двох братів-нардепів. Побувавши за роки журналістської роботи у різних куточках Волині, можу запевнити: якщо багатодітні й віруючі — то дуже часто мешкають у таких особняках (цілі вулиці особняків!), які не кожному так званому крутому по змозі.

Але є, звісно, й ті, кому з різних причин виживати важко — не треба мати і десятеро дітей. Знаю чоловіка, який після смерті дружини доглядає п’ятеро синів, наша газета писала про вдовицю, яка після смерті чоловіка з п’ятьма дітьми мешкала на віддаленому хуторі у дідівській ще хаті... Тому бізнесменам ще буде з ким ділитися нажитим. Благодійна програма «Зігрій любов’ю дитину!» свій певний етап завершила. Можливо, згодом бізнес почне допомагати тим, у кого дев’ять і більше неповнолітніх дітей, потім тим, у кого дітей вісім...