Школа виживання

Міфів поганих не буває. Просто треба вміти їх збувати. Львівська журналістика успішно «продає» певні стереотипи про себе — завдяки чому, власне кажучи, продовжує жити і бути явищем для не-Львова. Ззовні (точніше з Києва, кадровим донором котрого довгі роки є журналістський Львів) виглядає, що місто Лева має свою власну школу журналістики, детерміновану і теорією (50-літній факультет журналістики), і практикою (другий за насиченістю медіа-ринок в Україні). Однак ізсередини львівська журналістика виглядає більш пласкою. Подекуди й убогою. Газети закриваються, зарплати репортерів смішать, синдром утікача в столицю процвітає, міфологізована школа журналістики часто дає «нульових» випускників, а телевізійний ринок скоріше відсутній, аніж навпаки.

Попри цей гіперболізований песимізм, треба визнати, що львівська школа журналістики існує — якщо вона існує для інших і якщо вихідці зі Львова досі формують обличчя всеукраїнських каналів. Міф про львівську школу журналістики забезпечує університетський факультет, який щороку видає понад 100 дипломів журналістів. Це дійсно є школа в буквальному, кількісному вимірі. А от навколо змістової частини міфу можна і треба дискутувати. Передусім на тему: чи нинішня журналістика Львова відповідає міфові, який панує щодо неї?

В очах інших львівський журналіст повинен володіти кількома неодмінними рисами: бути опозиційним і в доброму сенсі цього слова нарваним; мати сильно простежувані громадянські інтенції; у роботі бути хуткішим від киянина і мовно грамотнішим; бути менш вибагливим щодо умов. Дві останні властивості начебто не викликають заперечень. А от щодо решти є питання. Бо вимоги, які ставить міф перед львівською журналістикою, є наразі непосильними. Львівська школа журналістики процвітає у Києві. Але не у Львові.

ОСНОВНІ ГРАВЦІ ДРУКОВАНОГО СЛОВА

Позірно медіа-ринок Львова виглядає доволі насиченим. Рейтинг газет очолює «Експрес». 10 років бізнес-розрахунку Ігоря Починка дають свої плоди. (А також друкарня, зареєстрована у спеціальній економічній зоні «Яворів» і звільнена від податків). «Експрес» осідлав нішу масового комерційного видання, суворо позбавленого авторського і суб’єктивного жанрів — суто пряма мова джерел інформації.

Свою аудиторію має «Високий замок». Тепер це вже відкрито «бютівська» газета, орієнтована здебільшого на обласного читача. Менеджменту газети слід віддати належне — він не бавиться в приховані симпатії і не підсовує читачам маніпулятивні тексти.

Другий ешелон друкованих видань репрезентує «Львівська газета», «Суботня пошта», «Новий погляд» і комунальна газета «Ратуша».

ГОЛИЙ ТЕЛЕРИНОК

Він дійсно голий. Монопольне становище займає Львівська обласна державна телерадіокомпанія (12 канал), яка ще з радянських часів має свою частоту (єдина в регіоні), розлогий майновий комплекс і державне фінансування, що є основною конкурентною перевагою. Можливо, тому товариство 12-му каналу на телеринку складає ТРК «Люкс» та НТА (Незалежне телевізійне агентство). Ось і весь, із дозволу сказати, телеринок.

«Монополіст», гендиректор ЛОДТРК Ярослав Климович теж поділяє тривогу: «Електронний інформаційний ринок у Львові дуже бідний. Багато місцевих телекомпаній навіть згортають свою активну діяльність. Наприклад, ТРК «Разом». Немає коштів на виготовлення телепродукту. Те саме з «Ес-Ті-Ві». Я постійно маю розмови з керівниками різноманітних продакшн-студій (наприклад, «Медіа-клуб»), і вони розводять руками: «Повірте, надзвичайно тяжко». Можу назвати причину. Надзвичайно бідний рекламний ринок. Надзвичайно! Загалом регіон бідний. Тут процвітає здебільшого малий і середній бізнес. Це приватний бізнес. Малому реклама не потрібна, оскільки він живе з базарів. А потужного виробництва як такого немає. Немає й політиків відповідного рівня, які були б зацікавлені у створенні я вже не кажу всеукраїнських електронних мас-медій — регіональних. На утримання телеканалу (студія, техніка, люди) треба мати мінімум 10 млн. грн. на рік. Це є цілком досяжні гроші. Але оскільки політичних грошей у Львові нема, то маємо те, що маємо. У цих людей немає політичних амбіцій. Димінський чи Антонов із «Галнафтогазу» — це хороші бізнесмени, а їхній бізнес успішно розвивається і без мас-медій. Амбіцій немає».

Лідером серед приватних телекомпаній є «Люкс» (пов’язують із А.Садовим). Вдруге поспіль шеф-редактор новин Парасковія Дворянин отримує «Телетріумф» за найкращі регіональні новини. «Я не так песимістично дивлюся на телеринок Львова. Ми себе націлюємо конкурувати з новинами центральних телеканалів, а не львівських. Ми маємо рекламодавця, а отже, фінансування, яке ми собі заробили своєю роботою. Нам легше, адже ТРК «Люкс» є холдингом, куди входять мережа радіостанцій, канал «24» і рекламна компанія. Але справа не в фінансуванні, а в кадрах. Я викладаю на факультеті і можу з сумом сказати, що лише 5% студентів хочуть працювати в журналістиці. На факультеті немає відповідної техніки, тож я не можу навчити студентів монтувати та працювати в кадрі. Це окрема тема, але треба визнати й те, що регіональні канали можуть конкурувати хіба що інформаційним продуктом. Жоден регіональний телеканал фінансово не спроможний виготовити якісне ток-шоу чи закупити якісний фільм. Ми не можемо конкурувати з Осадчею чи Шустером. Такі прикрі реалії», — каже Парасковія Дворянин.

А ТЕПЕР — ПО СУТІ

Усе частіше у Львові лунають скарги, що немає де почитати добротну аналітику та авторську публіцистику. Львівська журналістика сіріє. Інколи одноманітність преси (ідентичні теми й навіть її коментатори) межує з професійною імпотентністю резонансно вистрелити глибиною розробки теми. Львівська журналістика, яка дала країні Кривенка, Гонгадзе, Княжицького, Цеголка та ін., стає безособистісним ремеслом. Усе, на чому базується класична школа об’єктивної журналістики, на львівській практиці вироджується у дзеркальне відтворення дійсності без найменших амбіцій побачити в довколишніх процесах глибину і підводну частину. Можливо, тому громадську думку здатні розворушити хіба що суб’єктивні публіцистичні випади (Микола Савельєв із «Ратуші» чи Гулик із «Суботньої пошти»), або ж персонал-орієнтовані сайти (Zaxid.net та «Вголос»).

Сучасна львівська школа журналістики подекуди межує з бібліографією — просте архівування фактів. Основним ремеслом львівських журналістів стало відсторонено переповідати зміст заяв, зроблених на прес-конференціях. Редакторам фінансово вигідніше мати в штаті не Журналістів, а виконавців функцій. Основна конкуренція відбувається здебільшого за ексклюзивний коментар до тієї ж самої теми, про яку пишуть усі. Чи треба на це гаяти п’ять років навчання в університеті — питання. Іноді у Львові преміюють репортерів, які зуміють видерти ексклюзивний коментар у того, хто щойно давав прес-конференцію і хто повторить іншими словами все те, що сказав усім журналістам. У галузевому журналі «Медіакритика» це явище здобуло метафоричну дефініцію «диктофонне мислення».

Загалом львівська журналістика, яка вирощує кадри для національної, відображає системну недугу — редукцію журналістики до банального новинарного репортерства. Останнє десятиріччя львівська журналістика виразно засвідчує симпатії до тактичних, локальних тем-одноденок. Переглянувши підшивки видань, які гордо несуть прапор лідерів ринку і які формують його обличчя, навряд чи знайдете бодай один добряче зрежисований редакціями «серіал». А всі «довбання» деякими виданнями якоїсь обраної теми (як правило, кон’юнктурної і такої, що напряму не зачіпає читачів) більше скидаються або на механічне відробляння завдань власника, або на невміння розкрутити тему повномасштабно й усебічно.

Плавання без супротиву в інформаційному потоці та ковзання по поверхні — ось головна характеристика нинішньої львівської журналістики. Плюс — стилістично опрацьована констатація фактів.

СТАТИ ШТИКОМ ВЛАСНИКА

Відживає себе й громадянська іпостась львівської журналістики. Саме опозиційність тримала на плаву медіа-світ Львова при Кучмі. Після помаранчевої революції зникло оте щемке відчуття, що львівська журналістика — єдиний острівець свободи слова на всю країну. Відсутність жучків на редакційних телефонах і відчуття героїчної боротьби демотивувала львівську журналістику. Коли свобода слова перемогла, медіа мали б прагнути до суто професійних стандартів. Але не сталося.

Видання почали панічно шукати себе в умовах повної демократії, що дорівнює цинічному ринкові. До преси почали підходити не як до місійної справи, а як до звичайного бізнесу. Майже як до ятки на базарі, доцільність якої визначає лише кошторис. Найкрасномовніший приклад — ліквідація легендарної газети «Поступ». Щойно газета місійно зреалізувала ціль Андрія Садового стати мером — як одразу ж зникла. Тепер саме сухим розрахунком пояснюють перебої із зарплатами.

Львівська журналістика за останній час пережила кілька втрат. Із ринку зійшли єдиний жовтий тижневик «Аргумент-газета» та єдиний аналітичний тижневик «Аргумент Влада» (належали середовищу екс-«нафтогазівця» Юрія Бойка). Попрощалася з читачами газета нардепа-«регіонала» Петра Писарчука «Україна і час». З’явився і зник тижневик «Нова доба». Немає «Молодої Галичини» екс-митника Тараса Козака. Олігарх Петро Димінський заморозив «За вільну Україну». Кошторис перемагає місію, а економічні реалії за вікном не вселяють оптимізму.

Львівська журналістика глибоко травмована зневажливим ставленням до себе з боку власників. Журналісти готові за 300—400 доларів стати «штиком» свого власника не від безпринципності, а від життя. Хоч би хто був власником газети (акціонерне товариство, нафтовий магнат, благодійник чи депутат), хоч би як він прикривався вивісками, що його газета — це насамперед бізнес-проект, а не інструмент впливу та агітації — це нахабне лукавство, якщо не сказати гірше. Кожному власнику потрібні дві речі: гроші і пропаганда. Бо навіщо тоді своя газета? Відчуваєте, як це млосно звучить: СВОЯ газета! Мати СВОЮ газету і не підганяти її позицію під свої інтереси — це бути або наївним ідеалістом, або безкорисливим меценатом.

Сучасні власники газет ще жорсткіше контролюють свій продукт, аніж колись ЦК партії. За нейтральне (навіть не кажу — правдиве) висвітлення потрібних власникові тем можеш готуватися до штрафу. Так є і так буде. Бо лишень заможна преса може бути вільною. Україні це не загрожує, поки друкарні ставлять необгрунтовано високі ціни на папір і послуги, а держава фіскально заганяє бізнес (газетний також) у тінь. Тому єдиний вихід — бігти під чиєсь крило і придумувати такі стандарти майстерності, аби свою заангажованість прикривати. Або ж терпіти. І намагатися з усіх сил підтримувати міф про львівську школу журналістики не у Львові.

І все-таки вона існує...