РЕЗОНАНС

Час сірих кардиналів

Коментар до публікації: «Я — передовсім українець», (№80, середа, 7 травня 2008)

Час сірих і білих кардиналів минає хоч і поволі, але безповоротно. Тому, вважаю, було б дуже добре, якби кожен відповідальний діяч минулої епохи зумів переступити через деколи дуже високий поріг і написати для прийдешніх поколінь правдиві й безсторонні спогади про ті ще недавні та до останнього дня кроваві часи існування радянської імперії. А також було б добре для нашої держави і для нашої нації, якби всі члене спілки письменників знову обєдналися у той могутній кулак, яким вони були в радянські часи й ініціювали роботу з розчистки тих завалів, що їх залишила нам давня і недавня історія чи то в українсько-єврейських стосунках і т.д. І перестали спекулювати-якою має бути Україна: парламентською чи президентською... чи бозна ще якою.

Почекаємо, поки вони перечубляться

Коментар до публікації: «XXI століття, Україна: цивілізаційний вибір» Ярослава Федорина, (№80, середа, 7 травня 2008)

Рознервував мене пан депутат... До пересічного електорату дійшли чутки про нову Конституцію, в якій буде розписана парламентська модель республіки. Здається і врахували все, з досвіду останніх коаліційних «засад», і два тури до повної перемоги однієї із партій (блоків) — непогана думка. Але... виконавча і законодавча влади тут не розділені, а спаяні намертво. Тобто, депутати «більшості» впевнено клепатимуть закони під свій уряд. Нормально? На перший погляд. А є гарантія того, що нова «більшість» не почне перекроювати страрі закони вже під свій уряд? Звідси — новий перерозподіл власності... За великомим рахунком, електорату від цього не холодно і не жарко, втягнемо голови в плечі й чекатимемо, поки пани перечубляться... Але ж за «державу обидно»... Отож п’яндижки і ледарі пропонують свій варіант — президентська республіка. Президент проходить всенародні вибори і очолює уряд, який сам формує до (після) виборів, і особисто відповідатиме за все скоєне. А депутати, не переобтяжені турботами проштовхування «своїх» у міністерські крісла, спокійнісінько клепатимуть закони і контролюватимуть їхнє виконання. Є, правда, ризик, що у «більшості» може опинитись не пропрезидентська партія. Нічого, це не смертельно. Зате буде покінчено із ситуацією, коли «Петро киває на Степана, Степан киває на Дмитра»... Пан депутат дозволяє собі легенько поплювати на «електорат». П’яндижки, розумієш, ледарі... От оберемо гетьмана — все і всі одразу ж розквітне (-уть) і запрацює (-ють) во славу цього ж таки гетьмана! Життя, на щастя, має кілька вимірів у системі координат і розвивається не так, як того хтось хоче, а так, як має бути. Проаналізуйте, пане депутат події останніх років, неупереджено... Гетьмана у нас не буде. Але це вже інша тема розмови. Економіка, кажете, скотилася в прірву? А ви аналізували причини цього явища? Зробили висновки? Намітили плани подолання кризи? Привели в дію механізми виконання цих планів?.. Ні! Одні лишень слова! І боротьба за ТРУБУ! Атомні бомби вам жаль? А ви згодні зі своєї зарплати виділяти гроші на зберігання та обслуговування цих самих бомбочок? В нас є про що поговорити, але пора вже і щось робити. Ми також хочемо порядку, але не від гетьмана, який спочатку обіцяє «одних для всіх законів», а потім, як пастух, ганяється за ДАІшниками. ПОЗОРИЩЕ!

Потрібен диригент для нації

Коментар до публікації Ігора Слiсаренка, (№79, вівторок, 6 травня 2008)

Ні Сінгапур, ні Азербайджан, ні, тим більше, Білорусь і Кубу не потрібно нині ідеалізувати. Адже й для цих країн нічого ще не визначене остаточно. Хоч більшість їхніх лідерів уже відішли від справ, але вони ще живі... Звичайно, розум людський завжди любить, прагне й заспокоюється на аналогічності, але коли говориш про знакового лідера для будь- якого народу, потрібно, все-таки, дотримуватися обережності. Адже лідери, яких називають нині такими (і тим більше, які так називають себе самі), зовсім ними не є насправді. Та й поки жива будь-яка людина, нічого ще не скінчено! Усе ще може змінитися й найнесподіванішим чином... Справжній лідер усвідомлює завжди своє покликання, тобто має особливі відносини передусім із Господом, а потім уже зі своїм народом та самим собою!

Продовольча криза та шанс України

Коментар до публікації політолога Віктора Вiрного, «Фундація аналітичної думки», (№80, середа, 7 травня 2008)

Негативна частина статті хороша, а ось позитивна залишає бажати кращого. Основне запитання: хто робитиме в Україні ці величезні запаси продовольства? Селянин-одноосібник, знищений ще майже сторіччя тому, колективні господарства (колгоспи-радгоспи) також уже майже два десятки років не існують, кооперативна система розвалена на кореню. Це вже не кажучи про сучасну інфраструктуру господарювання й транспортування сільгосппродукції всередині країни та за кордон (інформаційні мережі, порти, залізничні та автошляхи, термінали, вагони, локомотиви, літаки тощо). І найголовніше: чи готові ми зараз не виперти за кордон не тільки зайве, але й необхідне нам самим, вистачить для цього в нас терпіння, мужності, мудрості й такту? І, звичайно ж, любові та жалю до свого власного народу??? Чи знову, як в паскудному радянському магазині, будь-які надлишки розглядатимуться як ще більший злочин, ніж недостача?..