ДО РЕЧI

Написати прийнятний для всіх європейців текст конституції, напевно, набагато легше, ніж написати єдиний підручник з історії. Наприклад, з історії Другої світової війни для середньої школи. А чи потрібно його писати? Єдине — це зазвичай усереднене. Але навіщо потрібна усереднена історія? Кардинальних розбіжностей у шкільних підручниках країн Євросоюзу й так немає. Вони — продукт західної демократії й дивляться на світ її очима. Однак, як каже мій сусід-історик, різниця в підручниках історії країн Євросоюзу лише на перший погляд невелика. Вона криється в дрібницях або навіть тільки в розставлених акцентах, так би мовити, в ретуші, але в результаті школярі однієї країни буває взагалі не знають, чим непомірно пишаються в іншій. А якби підручник був єдиним, можливо, історія тієї ж Другої світової війни вийшла б у ньому все-таки не усередненою, а справедливішою?

Не займатимемося цензурою, але погортати підручники і спробувати порівняти та оцінити їхній зміст ніхто не забороняє. Австрійські діти, наприклад, дізнаються зі свого підручника багато подробиць про Другу світову війну. У ньому все будується переважно на спогадах свідків, а ідеологічні оцінки останнім часом все більше схиляються до того, що приєднана 1938 року до нацистської Німеччини Австрія була не однією з перших жертв Гітлера, а його злочинною правою рукою. Німецькі підручники, засуджуючи нацизм і його злочини, звичайно, вказують кількість зниклих у кінці війни біженців і загиблих городян під час бомбардування німецьких населених пунктів американською й англійською авіацією. А англійські підручники величезних цифр жертв цього бомбардування не дають. Англійським школярам підручники зрозулiло й об’єктивно описують хід бойових дій особливо після відкриття 1944 року «другого фронту» на заході Європи, але — незрозуміло чому — мовчать про рух опору в окупованих країнах Європи, про німецький терор проти мирного населення на території Чехії, Польщі, України, Білорусі та Росії. І майже не розповідають про східний фронт і втрати серед армії та цивільного населення в СРСР. Італійським школярам вчителі наполегливо втлумачують, що саме в Італії, як не у жодній країні, євреї тоді почували себе «особливо захищеними». Автори французького підручника, очевидно соромлячись, узагалі вирішили не розповідати дітям про тимчасовий підйом, з яким народні маси, після того як Париж був зданий Гітлеру, зустріли режим маршала, який підтримував нацистів, Петена. Та й в американців не все ідеально. Як пише відомий французький історик, який займається цією проблематикою, Марк Ферро, в жодному з підручників ви не знайдете зображення зруйнованої Хіросіми...

Книги, як і люди, іноді бувають цікаві не тим, про що вони розповідають, а тим, про що вони мовчать...