Синдром Чорнобиля

— У вас є дані, що потерпілі від аварії говорять, що їхнє здоров’я погіршується. Це суб’єктивні чи об’єктивні дані?

— І суб’єктивні, і об’єктивні. На мою думку, психологічний стан, в якому перебувають чорнобильці, це чотири «без»: безвір’я в майбутнє, безсилля, бо вони нічого не можуть самі змінити в своєму житті, не мають впливу на управлінські рішення, це безнадія та безвихідь. В основному всі 16 років до 70% постраждалих говорять, що вони постраждали на все життя — і вони, і їхні діти. Справа в тому, що потрібно брати до уваги не тільки фізіологічне здоров’я. Я зробив таке порівняння: не тільки суб’єктивні оцінки здоров’я чорнобильців, а й загалом населення України корелюють з офіційними даними. Скажете, навіщо ці самооцінки, якщо є медична статистика? Справа в тому, що в житті людина керується суб’єктивними оцінками. Людина часто не знає про ризики, а іноді й знає (наприклад, про шкідливість тютюну), але все одно керується в житті суб’єктивним відчуттям. Якщо взяти рівень фізіологічного здоров’я, то в медицині є такий показник, який фіксується статистично як рівень достатнього здоров’я. 1992 року в Україні таких людей було 60—70%, а нині — трохи більше ніж 30%. Така ж тенденція і серед чорнобильців. При тому, що якщо в чорнобильців занижена оцінка свого здоров’я із зрозумілих причин, то загалом серед населення України є різні тенденції — є хворі люди, які тримаються і кажуть, що вони здорові, є й здорові, які вважають себе хворими.

Окрім фізичного, в житті велике значення має соціальне здоров’я. А це здатність енергійно діяти (енергія, яка дає можливість людині бути активною). Ще одна вирішальна характеристика соціального здоров’я — що у повсякденні мають переважати вирішення майбутніх проблем. Чому я часто кажу, що Україна перебуває в жахливому стані? Тому що, з огляду на цей показник, ми не творимо майбутнє: лише говоримо про НАТО, Євросоюз, натомість займаємося лише тим, що «гасимо» історичні, економічні, соціокультурні, мовні та інші проблеми минулого, в тому числі й колишнього Союзу. Тобто загалом наше суспільство має занижене соціальне здоров’я. Особливо — у чорнобильців. Вони втратили перспективу життя, і соціальне здоров’я там впало майже до нуля. Вони перебувають на рівні примітивного фізіологічного виживання. А їх нараховується 2,5 мільйона. Виходить так, що ми реабілітуємо довкілля: робиться дезактивація, очищаються території, навчилися удосконалювати реактори, зробили їх безпечними, зупинили ЧАЕС, можемо лікувати людей — а соціальному здоров’ю не приділяємо уваги. Тому всі 22 роки люди перебувають в стані цих чотирьох «без».

— Яким чином можна зробити людей соціально здоровими?

— На жаль, концепція соціальної політики в нашій державі (не тільки стосовно чорнобильців) зводиться до того, що людям потрібно дати грошову допомогу. Насправді потрібно відроджувати життя. Потрібна спеціальна державна програма. Є така чудова організація МАГАТЕ. Це корпоративна атомна організація, яка захищає свої «атомні» інтереси. Вони кажуть, що нічого страшного нині в Україні немає, просто українці навіки перелякалися вибуху на четвертому блоці ЧАЕС. Вони не хочуть слухати, що постраждалі перебувають в довгостроковому соціальному виключенні — вони виключені з активного життя і ніхто їх не виводить із такого стану. Тільки ООН розуміє цю проблему. Я майже щороку буваю в нашому ПРООН і тільки зусиллями Інституту соціології ми домоглися того, що вже декілька років діє прооонівська програма відродження і розвитку громад. Це прекрасна програма. В конкретних поселеннях уже здійснили понад 170 проектів. Тобто почали включати людей в активний соціум. Якщо конкретніше, то, наприклад, допомогли в селі почистити ставок, територію, підняти школу, очистити колодязі, зробити молодіжний центр, в деяких містах допомогли в житлово-комунальній сфері. А головне, дали поштовх громаді до розвитку. Тобто знаходили пріоритетні роботи, які потрібні громаді, давали невеличку частину грошей і спонукали громаду самостійно шукати кошти для подальшого розвитку. Відтак, якщо МАГАТЕ відмежувалося і відкинуло соціальну складову, то ООН нам показує, що і як робити. На жаль, наша держава не має такої програми, про яку я кричу вже десять років. І сподіваюся, що вона таки буде.

— Чому, на вашу думку, нічого не робиться?

— Є дві причини. Зрозуміло, що обмаль грошей. По- друге, в нас соціальна політика сконцентрована на тому, що потрібно давати тільки допомогу. Наголошую, що в Україні не тільки чорнобильці, а й усе наше населення перебуває в пострадянському патерналістському стані — чекаємо, що держава щось дасть і зробить. Людей потрібно виводити з соціальної пасивності — розвивати сімейний приватний бізнес, залучати їх до громадських робіт. 24 квітня в Лютежі буде велика конференція на цю тему за участю Президента, і я вкотре говоритиму, що потрібно ввести паспортизацію всіх потерпілих населених пунктів і виявити, в якому стані перебувають ці громади. В деяких громадах потрібно знайти лідерів, у деякі — направити таких, аби показали, як можна змінити життя. Паспортизація ж нам може дати таке: виявити, що в цих населених пунктах є частина абсолютно пасивних людей — похилого віку, діти, які не можуть включитися в активну діяльність (хоча у волонтерську — так), а є частина напівпасивних, які можуть щось заробляти, але їм потрібно допомогти. Також є люди абсолютно активні, самодостатні, які повністю можуть себе забезпечити. Отже, для кожної такої категорії потрібні різні програми, різні стратегії. Бо є населені пункти, де переважають пенсіонери, а є й такі (в Рівненській області), де висока народжуваність і достатньо молоді. На такій концепції ми можемо вибудувати адресні поселенські моделі відродження й розвитку — в залежності від стану громади. Тож якщо в соціальній допомозі ми підходимо адресно до конкретної людини, то тут потрібно адресно підходити до конкретної громади. В цьому — перспектива.

— Ви говорили, що здобули уроки Чорнобиля...

— Хочеться наголосити на тому, що Чорнобиль розвіяв міф про слов’янського брата — Росію. Як вам відомо, Росія офіційно проголосила себе правонаступницею Радянського Союзу. Вона хапнула і Чорноморський флот, і фінансові активи й майнові статки щодо виконання прийнятої ще за часів СРСР програми про подолання наслідків аварії на ЧАЕС — і не зробила нічого. Натомість міжнародне товариство вклало колосальні кошти: допомагали й допомагають за спеціальними програмами та проектами. Допомагають і конкретні люди. Наприклад, дві американки, медик Патриція Кокс та професор психології Джаней Уайнголд, які перебували у кінці квітня 1986 року в Україні, після трагедії поїхали в США і знайшли 100 американських сімей, які допомагають уже впродовж 22 років постраждалим українським 100 сім’ям. Сім’я — сім’ї. Майже щороку одна з них приїздить в Україну і зустрічається з підопічними сім’ями. З боку Росії за ці 22 роки не було нічого — одні погрози. Навіть не було співчуття. На початку 90-х, коли розпочався наш проект, я намагався налагодити з ними співробітництво щодо моніторингу соціальних наслідків, проводити порівняльний аналіз, але вони відмовилися. Відмовилися й білоруси. Три братні народи не мають спільної програми подолання наслідків, хоча мала б бути комплексна програма і комплексна взаємодопомога. Якщо є європейське братство, основане на повазі до індивідуальності, культури і самості, хоча всі — дуже різні, то ми, слов’яни, начебто й однакові й дуже рідні, все в нас начебто спільне, але ми не хочемо в лиху годину допомагати одне одному. Це фантастичне соціокультурне явище... Ще один урок глобального масштабу — що бідна країна не має права мати атомну електростанцію, бо вона не зможе у разі лиха справитися з соціальними проблемами. Приклад України показав: соціальні наслідки виявилися найбільш неподоланними: потрібна дуже велика робота з людьми, в них, образно кажучи, потрібно закачувати вольову енергію, тому що вони виснажені безвихіддю. Треба готувати спеціальних волонтерів, спеціально навчених учителів і медиків. До того ж, Україна раптово провалилася в злиденний стан. На людину накладається синдром «совєцького раба»: тобі держава скаже, що робити, де працювати, за хорошу поведінку — путівка в санаторій, ясна перспектива «будівника комунізму» тощо. І повністю було виключене поняття приватної власності. А це — про це ніхто не хоче говорити — ключ, це стержень особистості: я маю право бути собою, моя власність захищає мене від держави, завдяки своїй власності я — вільна людина. Радянська влада це знищила, і суспільною власністю була деструктурована особистість. На це лихо ще накладається третя деструкція — Чорнобиль, і четверта — Україна провалилася в раптову, тотальну бідність. Ще один дуже важливий урок — Чорнобиль примусив людство шукати, як вижити на Землі в умовах «науково- технічного комфорту»: він розвернув людство до осмислення міжцивілізаційної планетарної цілісності.

— Ви бачите шанси в України подолати ці проблеми?

— У наших опитуваннях ми задаємо 250—300 запитань. У тому числі — про ризики і шанси. Це надзвичайно важлива тема. Страх і ризик — вони поруч. Наш інститутський моніторинг у 1999 році зафіксував 70% людей, які бояться голоду. Нині таких — 35%. Це жахливо. Голод сидить у пам’яті людей. Але не ризики роблять людину людиною, а шанси. Через це ми вийшли на концепцію шансів. Справа в тому, що західна соціологія та філософія зациклилися на концепції ризиків. Так, ризики зростають в світі. Але філософія всієї історії — не в тому що були ризики, а в тому, що будь-яка спільнота, будь-який лідер чи держава втрачали шанси або знаходили їх заради виживання. І ми існуємо тому, що знаходимо шанси вижити (наприклад, навіть тоді, коли переходимо вулицю). Відтак нам потрібно шукати шанси вижити й у цій проблемі. Ми можемо їх знайти, потрібно тільки змінити мислення в суспільстві. Що таке майбутнє для чорнобильської спільноти? Це знайти шанси відродження соціально-культурного і соціально-економічного життя, і привчити людей жити активним життям. Та й майбутнє України — у відродженні та реалізації шансів завжди бути.