Cтереотипи «западенця» і «східняка»

Найсхідніша область України як місце проведення десятої ювілейної зустрічі Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді була обрана не випадково. Луганськ завершив серію візитів учасників ОК до найбільших міст Східної України (перед тим були Харків та Донецьк), приніс нові враження та поставив перед клубом нові завдання. Проте про все по черзі.

Після марних спроб зв’язатися з керівництвом Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля, щоб провести зустріч на базі цього ВНЗ, учасники звернулися до представників Луганського обласного об’єднання «Молода Просвіта», що знаходиться в стінах іншого, не менш потужного навчального закладу — Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. Для обговорення на круглому столі зі студентами та викладачами обох університетів була запропонована тема «Реальність і міфи в образах «западенця» та «східняка». Таке формулювання логічно визріло з попередніх зустрічей ОК. Проте круглий стіл продемонстрував неготовність чи небажання луганських студентів піднімати болючі питання. Вони воліють обходити гострі кути, таким чином створюючи для себе ілюзію відсутності проблеми. В один голос учасники круглого столу повторювали, що стереотипів про мешканця Західної України у них нема і тут же транслювали ці стереотипи: «Ось коли ми були в Чернівцях, до нас підійшов дядько на підпитку і сказав, що він би цю Східну Україну!..» Чи не вперше учасники Острозького клубу зустрілися з повним нерозумінням мети своєї діяльності, мовляв, для чого балачки про консолідацію чи стереотипи, якщо в країні повно соціально-економічних проблем, які потребують вирішення вже зараз. Чи привело двогодинне обговорення до бажаного результату, сказати важко. Та налагоджені контакти, приємне спілкування і привід задуматися над тим, що намагалися донести гості, — теж свого роду досягнення.

Загалом, знайомство з Луганськом наводить на дещо несподівані висновки. По- перше, як виявилось, Луганськ — крайня точка не лише на географічній карті України. Віддаленість (проте аж ніяк не провінційність!) від столиці дається взнаки у всьому: від обшарпаних коридорів облдержадміністрації до двох пам’ятників Леніну в центрі міста. Столицею Східної України традиційно вважається Донецьк, а Луганську відводиться другорядне місце. Навряд чи це не влаштовує місцеву владу. Як сказав хтось із учасників ОК, бідними виглядати вигідно. Відповідно, вигідно і тоді, коли про тебе часто забувають у столиці...

По-друге, живучи в «крайній точці», луганчани сповідують відповідну ідеологію — «моя хата скраю». Вони воліють не помічати «пухлин» у хворій суспільній свідомості, замість того, щоб вилікувати її різким хірургічним втручанням. Ось і виходить, що стереотипів про Західну Україну у них немає, радянські назви вулиць їм не заважають, про Голодомор потрібно швидше забути, інтегруватися взагалі нікуди не потрібно...

По-третє, населення Луганська можна умовно поділити на три категорії. Перша — українські націоналісти або, як тепер модно казати, «свідомі». Їх дуже мало, в їхньому попередньому досвіді, очевидно, не один конфлікт на політичному і не тільки підґрунті. Можливо, тому вони складають враження дещо знервованих, може, навіть «дьорганих»... Друга категорія, напевно, трохи чисельніша — «русофіли» чи «українофоби». На жаль, з явними представниками цієї категорії зустрітися не довелось, проте їх присутність відчувається скрізь: в біг-бордах Луганської обласної організації «Русское наследие», написах на парканах та будинках тощо. І третя категорія, яка, швидше за все, складає абсолютну більшість луганчан, — люди, яким «по барабану», чим займаються їх земляки з попередніх двох категорій. Вони дбають в першу чергу про свій матеріальний добробут, а звідси і відповідний світогляд.

Лише один візит Острозького клубу та нечисельна аудиторія, з якою вдалося поспілкуватися, проблем луганчан, безперечно, не вирішать. Проте минулого тижня був зроблений невеличкий крок до того, щоб крайня східна точка України була такою тільки в географічному сенсі, адже Луганськ заслуговує на те, щоб Україна відкрила його.

Сергій СТУКАНОВ , аспірант філософії Донецького національного університету:

— Головна мета круглого столу полягала у віднаходженні прихованого (або, за М. Шлемкевичем, загубленого) під штампами «східняк» та «западенець» українця. При цьому хотілося не зупинитись на абстрактному «українці», а піти трохи далі та спробувати розгледіти під нашаруваннями стереотипів українця (та українку!) цілком конкретних — тих, які живуть, відчувають, мріють, діють, які обтяжені різноманітними проблемами та перейняті усілякими ідеями — однаковими, незалежно від того, де б вони не мешкали, — на заході України чи на її cході. Шлях до означеної мети було прокладено через конструювання та деконструювання: дібравши докупи найбільш поширені стереотипи щодо «западенців» та «східняків», учасники круглого столу відтворили колективні образи представника Заходу та Сходу в очах одне одного, після чого піддали ці образи аналізу та деконструкції.

У цілому спілкування з луганськими студентами справило позитивне враження. Більшість учасників круглого столу зійшлась на тому, що стереотипи не мають під собою реального підґрунтя, будучи інструментом владного контролю над суспільством. Разом із тим, дискусія виявила, що не всі усвідомлюють давність виникнення (а відтак і природу!) стереотипів, які обговорювалися: лунали думки, що вони були вигадані щойно під час останніх президентських виборів. Між тим очевидно, що 2004 року відбулась всього- на-всього актуалізація уже давно існуючих упереджень. Нерозуміння їхнього справжнього походження, безумовно, стоятиме на заваді подоланню стереотипів в українському суспільстві.

Іван КАПСАМУН , студент п’ятого курсу відділення політології Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:

— «Просто так сісти в поїзд і поїхати» цього разу особисто для мене тривало майже добу, але головне не це, а те, що ідеї Острозького клубу були представлені студентам найсхіднішого обласного центру України. Та й взагалі, їздити по Україні — одне задоволення. Чим більше подорожуєш Україною, відвідуючи все нові й нові міста, тим більше переконуєшся, наскільки наша країна різноманітна, наскільки кожен регіон відрізняється своєю специфікою. Але це якраз і є запорукою культурного та економічного багатства України. Навіть говорячи про різноманітність, треба завжди пам’ятати, як політична нація всі ми — Українці. Негативне висвітлення образів «западенця» та «східняка» працює на розкол країни. Окрім цього ми забуваємо, що в Україні є ще південь, північ, центр. Політики поділяють країну тільки на схід та захід, бо таким чином легше нав’язувати певні стереотипи, які працюють проти єдності країни. Чого варта лише Одеса? Місто, що знаходиться на півдні України, має свій особливий одеський менталітет, менталітет локального рівня, який є частиною загальноукраїнського. У кожному регіоні, будь-то західний, південний або східний, є ще і свої підрегіони, історично складені території, і все це є багатством всієї України, а не тільки окремої її частини. Можливо, так історично склалося, що територія України була розділена між різними імперіями та країнами і це тривало досить довго з певними періодами та змінами, але сьогодні розумний викладач, вчений, політик чи будь-хто інший не буде робити на цьому акцент. Ми неоднакові, але це не означає, що ми різні.

Перебуваючи в Луганську і спілкуючись зі студентами, можна було переконатися, що є чимало наших однодумців відносно надуманих стереотипів у суспільстві, тому результат круглого столу був один: образи «западенця» та «східняка» — це міфи. Студенти погоджувались — негативні стереотипи особисто ними вже подолані, що не можна сказати про їх батьків. Що стосується стереотипів, то вони, в основному, стираються молодим поколінням, студентами. Якраз вони і є рушіями соціального прогресу. Проте набагато більше людей живуть ще старими уявленнями. Дотримуватися цих стереотипів їм допомагає влада, при чому всіх рівнів, саме їй можна віддати перше місце в постачанні міфів та стереотипів у суспільство.

Один із висновків який я зробив для себе, перебуваючи в Луганську, а ще раніше в Донецьку, що в основній своїй масі люди живуть радянською історією, але в цьому «велика заслуга» і держави, яка мало що зробила для покращення життя цих людей або їхньої віри в краще майбутнє. Але не тільки держава в усьому винна, багато чого залежить від самих людей, від їхнього саморозвитку та намагання змінити щось на краще. Таким прикладом може слугувати сьогодні прогресивна освічена молодь, за якою майбутнє і яка прагне змінити цю країну. Головне, щоб цій молоді не заважали. Острозький клуб можна назвати яскравим прикладом прагненням змін.

Денис ПОД’ЯЧЕВ, аспірант кафедри політології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна:

— Хотів би наголосити на тому, що засідання у Луганську було певною мірою безпрецедентним. Адже вперше ми не приїздили до існуючих друзів у межах такого собі візиту-«данини ввічливості», а навпаки, тілько-но шукали собі однодумців у найсхіднішому регіоні України. Зараз, гарячими слідами, важко однозначно оцінити результат, та на мою думку, захід цілком вдався — ми змогли зацікавити темою стереотипних уявлень у свідомості українських громадян студентів Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка та Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. Протягом двох годин активного обговорення теми «У пошуках українця: міфи та реальність в образах «східняка» та «западення» діючі представники Клубу обмінялися думками з майбутніми педагогами, соціологами, політологами та журналістами та закликали їх до активної співпраці з метою подолання в свідомості українських громадян стереотипних уявлень — штучно створених комунікативних бар’єрів. Слід вказати на те, що в аудиторії не знайшлося поглядів, які не поділяли б думку про необхідність підвищення рівня суспільної свідомості, створення в ній такого собі імунітету в добу маніпуляцій масовою свідомістю.

Розбіжності, які виникали, ґрунтувалися загалом навколо питання, чи здатні ми протидіяти стереотипам, та вони, ці розбіжності, здається, виникали лише від тієї закономірності, що своє ставлення до проблеми людина найчастіше проектує від власного відчуття, від того, чи потерпає вона сама від зазначеної проблеми. Зрозуміло, що коли вона, отримавши позитивний досвід від спілкування з представниками буцімто ворожого регіону, сама переконується в тому, що уявлення про «чужість» їй «западенців» та, навпаки, «східняків» не є справедливими. Інша річ, що на думку учасників Острозького клубу, людина ця не повинна заспокоюватись, вона може й повинна виконувати такий собі громадянський обов’язок, повертаючись додому, пояснювати рідним, де правда, а де — брехня. Тому ні в якому разі мова не йшла про власне відчуття існування проблеми тими, хто відвідав захід. Мова йшла про відчуття наявності стереотипних уявлень у свідомості свого оточення.

Наше життя вщент заповнене стереотипними уявленнями, і в тому числі негативними, тож звільнення від них людини, яка ставить собі за мету саморозвиток та пошук істини, триває постійно. Звільняються від стереотипів, відвідуючи нові міста країни, й представники Острозького клубу. Відвідання Луганська завершило такий собі візит тривалістю в цілий рік до географічного cходу України, який в березні минулого року розпочався в Харкові, а в жовтні був продовжений у Донецьку. Хочу сказати, що відвідання Луганська остаточно розвінчало стереотип про непривітність Cхідного краю порівняно із Західним як у Клубу взагалі, так і у його учасників із Заходу зокрема. Як людина, яка в тій чи іншій мірі має відношення до Харківської та Донецької областей, я навіть відчув щось подібне до гордості, коли побачив, наскільки привітний та комунікабельний Луганськ сьогодення. Крім того, місто, безумовно, вражає дивовижним сполученням його сучасного динамічного серця та його старовинної частини, яка, здається, дихає історією.

Юлія СТУКАНОВА , аспірантка спеціальності «історія України» Донецького національного університету:

— Круглий стіл, що відбувся в Луганську 17 березня 2008 р., був присвячений темі «У пошуках Українця: реальність та міфи в образах «східняка» та «западенця»» і, за логікою, мав сприяти в певній мірі ломці існуючих стереотипів. І треба сказати, що ця тема, мабуть, витала в повітрі, яким дихали члени Острозького клубу, оскільки із впевненістю можна сказати, що певні особисті стереотипи були в них таки подолані. І не так важливо, що вони не настільки прямо торкалися означеної проблеми. Головне, на мою думку, те, що навіть тільки заради цього варто було проводити подібний захід.

Конкретніше можу сказати про власний приклад. Я мало не дванадцять років жила в Луганську, там закінчила школу. Проте народилася в Донецьку й подальше (університетське) моє становлення проходило саме в цьому місті. Зрозуміло, що відбувалося мимовільне порівняння цих двох обласних центрів, і не на користь першого. Адже неозброєним оком помітно, що Луганськ — місто, не тільки менше за розміром, а й менш розвинене, воно значно простіше (достатньо порівняти насиченість вітринами сучасних магазинів, манеру вдягатися мешканців тощо).

Однак у ці березневі дні я подивилася на Луганськ очима гостей з Острозького клубу, і моє уявлення про нього перевернулося. Учасникам клубу сподобалося місто, його атмосфера — вона не відчужена, а домашня, затишна. Зізнаюся, я усвідомила це саме під впливом «острожан». І мені тепло на душі, що для мене самої відбулася реабілітація міста мого свідомого дитинства. Більше не буде в мене зверхнього ставлення до Луганська. Ось він, розвінчаний стереотип: менший, простіший — але не менш значущий.

Якщо вести мову про власні враження від самого круглого столу, треба визнати, що мені було важко абстрагуватись від порівняння його із заходом в Донецьку, що мав місце в листопаді минулого року (тоді дискутували на тему «Українець: між локальною ідентичністю та європейським громадянством»). На це є кілька причин. По-перше, тематика обох круглих столів пов’язана, захід в Луганському університеті продовжив розпочате в Донецьку обговорення проблеми протистояння cходу і заходу. По-друге, обидва круглі столи проходили в обласних містах Донбасу, cхідної частини України, а отже, було цікаво подивитись, чи є розбіжності у поглядах і в якій мірі. Нарешті, мені було цікаво й тому, що життя моє приблизно в тій самій мірі пов’язане із Луганськом, як і з Донецьком.

У цілому, маю сказати, що особисто мені круглий стіл в Луганську сподобався значно більше, ніж в Донецьку. По-перше, в березні обговорення було звужено до, як на мене, більш актуальної теми — в тому розумінні, що питання європейського громадянства, швидше, проблема перспективи, в той час, як на заваді об’єднанню української нації стають протиріччя в масовій свідомості. По-друге, тому, що проведений нещодавно захід був більш схожий на круглий стіл. У Донецьку я очікувала «запеклих боїв», яких не відбулося. У Луганську ж певні дискусії точилися. Нарешті, не останнім був і той момент, що в Донецьку я не наважилася взяти участь в дискусіях, обмежившись роллю глядача, і певні мої питання так і не були актуалізовані.

Організатори круглого столу з самого початку зробили акцент на об’єднуючій меті заходу. І, як на мене, в головному його учасники були на однакових позиціях: необхідність розвінчання негативних стереотипів у очах один одного та висунення на перший план (створення) позитивних (реалістичних) елементів образу.

Певні складності та непорозуміння були викликані, на мій погляд, недостатньою підготовленістю учасників заходу із поняттям стереотипу. Зокрема, в окремих випадках студенти або намагалися довести те, що ніхто не заперечував (наприклад, що існуючі стереотипи не позбавлені реального ґрунту або ж те, що непотрібно і неправильно заперечувати позитивні стереотипи щодо одне одного) і т.п. Вважаю за потрібне відмітити роль модератора (Сергій Стуканов) у керівництві ходом обговорень. Мені імпонувало те, що він протягом тривання заходу неодноразово піднімав дискусії з рівня наведення прикладів на рівень узагальнень та віднаходження суті за рядом наведених випадків.

У ході обговорення стало зрозумілим, що частина студентів не бачила своєї ролі у зміненні стереотипів у суспільстві, не усвідомлюючи можливостей власного впливу на оточення. Вони сходилися на справедливій критиці роз’єднуючої пропаганди «зверху», однак альтернативу знаходили, знов-таки, в бажаній діяльності влади.

Іван СОПІГА , студент другого курсу спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія»:

— Мені подобається подорожувати, тож поїздка тривалістю 24 години не зіпсувала настрій. Перші враження з’явилися від прогулянки містом, яке є досить гарним, проте, виявляється, є проблеми із прибиранням вулиць. Мабуть, не дивно, що усі вивіски, крім адміністративних споруд, російською мовою. Таке враження, ніби потрапив у іншу країну. Лише одного разу на поставлене питання мені відповіли українською. Інколи доводилося повторювати двічі... У Луганську мені дуже подобалося розмовляти рідною мовою у громадських місцях. Думаю, причина зрозуміла!

Проте основна мета нашого перебування у цьому місті — не екскурсія.

Я вперше брав участь у конференції такого типу. Я хвилювався, не знав, як все пройде... Та пройшло все добре: поспілкувалися, познайомилися, порозумілися... Щодо останнього, то ніколи не вірив, що порозуміння можливе!

Вражень так багато, що важко зібрати все до купи і сказати щось ґрунтовне. Найцікавіше одне: у Луганськ їхав з острахом, а додому повертатися вже не хотілось...

Володимир СЕМИСТЯГА, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Луганського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка, голова обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта»:

—Я вас запевняю, що ніякого поділу між Східною та Західною Україною немає. Як історик, наведу приклад. У роки Другої cвітової війни на території Луганщини діяло підпілля ОУН (б). Одним з організаторів цього підпілля був виходець з Галичини, легендарний Євген Стахів. Ті ідеї, які несла ОУН, були сприйняті на cході України, більше того, осередки ОУН(б) були розташовані фактично в кожному районному центрі Донецької області. Такі осередки були створені і у нас, на Луганщині. Їх очолив професор кафедри загального мовознавства нашого університету Максим Бернадський. А ця особа досі не реабілітована. А якщо говорити про вояків УПА, то серед них було багато вихідців із Східної України, зокрема, зі Старопільського, Станично- Луганського, Краснодонського, з самого міста, тоді Ворошиловграда тощо. Це наша трагічна і складна історія. Проте і сьогодні існують політичні сили та цілі держави, які намагаються протиставити одних українців іншим, для того, щоб не були сильної української держави. Я думаю, прийде час, коли ми будемо відчувати себе єдиною націю, єдиною державою, і така тематика круглих столів буде просто неактуальною.

Андрій ЯКОВЕНКО , заступник завідувача кафедри соціології, кандидат соціологічних наук, доцент:

— Я вдячний учасникам Острозького клубу, які знайшли в собі сили, фінансові можливості доїхати до Луганська. Сподіваюся, що вони зможуть дійсно відчути, що є різні міста, різне сприйняття дійсності, й насправді це чудово. Чим більше ми спілкуватимемося й знатимемо одне про одного, тим більше буде користі. Ці молоді люди тільки-но вбирають у себе те, що відбувається, вони роблять свій дуже складний вибір і в інтелектуальному, і в етичному плані, просто роблять вибір, як жити далі. Прикладом молодим людям можуть бути два викладачі, які сидять у президії. Ми розходимося у багатьох питаннях, у нас різні погляди на події, їхні історичні корені, але це не заважає нам, живучи в Луганську, сперечаючись і дискутуючи, знаходити загальні основи й загальні принципи. Розколи існують не лише в Україні. Ми бачимо, які трагедії переживають різні народи. Мене нещодавно вразила зустріч на українсько-канадській конференції з відомим істориком Орестом Субтельним. Ця людина, яка, по суті, є людиною світу, відвідує багато різних країн і багато міст, сказала: «Проблема вже давно не в національностях, а проблема в тому, що глобальні процеси стирають практично все, й усі міста стають дуже схожими. Ні ідентичності, ні автохтонності для глобального капіталу не існує».

Особисто для мене ніяких міфів не існує. Для мене кафедра соціології Львівського університету — найрідніша в Україні. Але ситуація набагато складніша, ніж нам здається. Ситуація суперечлива настільки, що українські міфи є і водночас їх немає. Не можна сказати, що їх немає. Більше того, вони провокують чимало процесів у суспільстві. І одночасно в реальному житті, в спілкуванні простих людей їх взагалі не існує. Принаймні вони долаються дуже просто, за півдоби.

ДОВІДКА «Дня»

Ідея створення Клубу виникає у травні 2006 року під час проведення всеукраїнської конференції «Дні науки 2006» в Національному університеті «Острозька академія». Тоді студентами-політологами Острога, Одеси та Києва під патронатом головного редактора всеукраїнської газети «День» Лариси Івшиної було створено Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді. Під час наступних зустрічей в Одеському національному університеті ім. І.Мечникова наприкінці листопада 2006 року та знову в Острозі в січні 2007 року до вже існуючих членів Клубу приєдналися колеги з Харківського національного університету ім. В.Каразіна, Донецького національного університету та Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Після цього представники Клубу відвідали університетські аудиторії Харкова та Донецька. У різні часи ми піднімали такі теми, як «Національна єдність та цивілізаційний вибір України», «Як перетворити українську різноманітність у соціальний капітал», «Українець між локальною ідентичністю та європейським громадянством». Та ідея Клубу не обмежується плідним спілкуванням в університетських стінах. Ми прагнемо самостійними практичними кроками наблизити створення в країні громадянського суспільства, висловлюючи нашу позицію через співпрацю зі ЗМІ та власний сайт (www.ostroh.com.ua). Запрошуємо до участі свідомих представників української молоді, які розуміють, що майбутнє країни залежить від нашої позиції сьогодні.