Антологія музичної висоти

Перші сім CD-видань представляють творчість Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Ігоря Щербакова, Володимира Зубицького, Олега Ківи, Олександра Левковича. Більшість записів здійснено Національним ансамблем солістів «Київська камерата». Вокальні партії виконують Ніна Матвієнко, Людмила Войнаровська, Ірина Семененко, Валерій Буймістер та ін. Імена говорять самі за себе, це дійсно кращі представники нашої музичної реальності. Ініціатор і автор ідеї CD-антології, яка передбачає випуск 50 компакт- дисків, солістка «Київської камерати» Богдана Півненко.

А на обкладинках розкриваються таємничі небеса видатного маляра Івана Марчука і світяться білосніжні ангели майстра художнього текстилю Жанни Олійник. Так у того, хто бере диск, відбувається ще одна зустріч з українським мистецтвом. До кожного видання додано чудово оформлений буклет з грамотною, професійною анотацією музикознавця Ганни Луніної, що підкреслює професіоналізм і серйозність проекту.

Диски вийшли якісні і гарні. Перший тираж — рекламний, але вже зараз їх можна замовити на сайті «Київської камерати» (www.kievkamerata.org/).

Про все це говорилося на прес-конференції в Спілці композиторів, присвяченій неабиякій події у вітчизняному музичному процесі. Богдана Півненко, Валерій Матюхін, Євген Станкович, Мирослав Скорик, Ніна Матвієнко, Валентин Сильвестров, Ігор Щербаков, Іван Марчук, інші учасники проекту зібралися, щоб у колі однодумців обговорити те, що здійснилося і подумати про перспективи. Слово «прорив» повторювалося частіше за інших — з надією, вірою, сумнівом, скепсисом. І знову з надією. А потім сталося диво живої музики — «Київська камерата» виконала фрагменти творів кожного нового диска.

Після концерту почалося живе спілкування, і я попросила музикантів і композиторів поділитися своїми думками в зв’язку з виходом антології у світ.

Народний артист України, творець і керівник ансамблю «Київська камерата» Валерій МАТЮХІН більше 30 років подвижницьки служить українській сучасній академічній музиці, виконуючи її у нас і за рубежем. Так, за 15 років у статусі державної «Камерата» зіграла більше 500 творів українських композиторів. Валерій передусім зазначив, що, якщо не було б такої волі і ентузіазму, як у Богдани Півненко, ідея антології, напевно, не реалізувалася б. І продовжив: усі композитори, які тут представлені, це світочі музичної культури, вони репрезентують Україну всьому світові. Їх творчість — на століття, і дуже прикро, якщо вона буде невідомою нащадкам, тому що у них немає якісних записів. Тому нашому проекту потрібна підтримка держави. І звичайно, треба шукати спонсорів. Якби вони були, я б серію, заплановану на 5 років, зробив за рік. Ми вже підготували два наступних диски антології: фолк-музика і музика грузинських авторів. Перший включає в себе знаменитий «Ой, глибокий колодязь» Євгена Станковича, надзвичайні «Весільні пісні» Мирослава Скорика, твори Шумейка, Зажитька, Козаренка, Ківи. Вся ця музика унікальна тим, що композитори взяли український народний мелос, перенесли його на професійну основу з авангардним напрямом і вийшли шедеври».

Композитор, народний артист України, академік Академії мистецтв України Євген СТАНКОВИЧ : «Нова серія — поповнення нечисленної колекції видань класичної серйозної музики в Україні. Це чергова спроба щось зробити всередині країни. Хоча навіть тут ми не можемо претендувати на багато що, поки в суспільстві переважають процеси духовного здичавіння. Хотілося б сподіватися, що найближчими 4—5 роками щось зміниться.

Бажано, щоб ці диски йшли у світ. Але проблема в тому, що ми живемо не в правовій країні, жодних правових відносин зі світом на державному рівні у нас немає, закони не працюють. Тому продавати диски до інших країн поки практично неможливо.

А на перспективу дивлюся з великою надією. Те, що сталося, це один із маленьких кроків, які можуть і мають бути продовжені. Чудовий художник Іван Марчук виставляється, а у нас — це одна з нечисленних «виставок» музики сучасних українських композиторів».

Композитор, заслужений діяч мистецтв України, організатор і музичний директор Міжнародних фестивалів «Музичні прем’єри сезону» і «Міжнародний форум музики молодих» Ігор ЩЕРБАКОВ: «Найголовніше те, що відбувся масовий випуск дисків. Це мало б статися 1991—1992 рр., коли Україна стала незалежною. У фондах радіо є дуже багато творів, їх вже тоді можна було зробити і показати всьому світові, які у нас чудові композитори. Диск — це обличчя композитора.

Завдяки Богдані Півненко і Валерію Матюхіну почалася серйозна серійна робота. Спочатку записали камерну музику, потім буде симфонічна, отже, маленький прорив у свідомості вже є.

Рівень слухачів у нас досить високий, але він дедалі більше забивається попсою. І ця свідомість попсовості поширюється на всі сфери життя, в тому числі і на сприйняття академічної музики — люди хочуть, щоб їх розважали. Так, поп-культура має розважати, так було завжди. Але академічна музика ставить інші завдання, говорить про зв’язки мистецтва і людини з Богом. Тому не можна підміняти серйозний підхід розвагою, душа зобов’язана працювати, як сказав поет».

Розмовляючи із заслуженою артисткою України Богданою ПІВНЕНКО , не перестаєш дивуватися: як може одна людина робити стільки справ? Талановита скрипачка, лауреат міжнародних конкурсів, викладач Національної музичної академії, вона встигає все — і з прекрасним результатом. Працюючи над антологією, займалася навіть дизайном обкладинок. І в цей же час вона подарувала світу свій найпрекрасніший твір — сина Богдана. Малюк, якому рік і три місяці, був присутній на концерті і уважно слухав, як грає мама.

«Коли постало питання оформлення антології, — розповідає Богдана, — я не мала сумніву: обов’язково треба використати картини Івана Марчука, мого батька. Упевнена, що твори наших видатних композиторів заслуговують саме такого оформлення. Батько — шанувальник сучасної української музики і пишається тим, що його роботи супроводжують улюблених авторів.

Мій чоловік Володимир Шульга, засновник компанії «Фокстрот», дуже допоміг з виданням, без нього процес розтягнувся б надовго. Я вдячна батькові і чоловікові, вони надихають мене, допомагають реалізуватися, зростати, вірити, що це потрібне тут, в Україні. Як я оцінюю свою роботу? Це тільки перший крок, хороший досвід і стимул йти далі. І ще я радію, що зможу показати нашу антологію сину, коли він виросте.

Зараз готуюся до фестивалю «Музичні прем’єри сезону». 14 квітня виконуватимемо концерт Мирослава Скорика і «Поему» Євгена Станковича, а потім запишемо на диск».

Зроблю невеликий відступ. Коли йшов концерт, безумовно, цікаво було слухати всі твори. Але особливо зворушливо прозвучала в фіналі «Мелодія для струнних» Мирослава Скорика. Неначе нам була подарована та мить, що рідко випадає, коли вся зала, здається, перебуває в щасливому єднанні музикантів і слухачів. Коли слова не потрібні, тому що тобі відкривається таїна музики. Пізніше, з розмови з Богданою Півненко, я дізналася, що «Мелодія» Скорика — це улюблений твір Івана Марчука. А коли підійшла до Валентина СИЛЬВЕСТРОВА , він відразу, не чекаючи запитань, заговорив саме про цей твір свого колеги: «Мені сподобалася річ, яка всім подобається, — «Мелодія» Скорика. Існує поширена думка: якщо твір популярний, то тут щось не те. Як правило, так буває, але бувають і винятки. Ось у цьому випадку — популярна, а втім... Є популярність хибна, а є така, про яку Моцарт писав батькові після свого фортепіанного концерту, що мав успіх: «Музика його зроблена так, що вона буде доступна і знавцю, і профану, тільки звичайний глядач не буде знати, чому йому це подобається, а знавець буде знати, чому».

До цього спеціально прагнути навряд чи можливо, але факти свідчать, що іноді такі речі відбуваються. Це тріумф Цариці Мелодії. Мелодія, якщо вона вдалася, бере на себе функції музики взагалі як такої. Мелодія — це і є представник музики. Народна пісня повністю тримається на мелодії, а акомпанують поле, вітер і так далі. У поета Леоніда Кисельова є вірш, який я поклав на музику:

«Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете только песня

На украинском языке.»

Пісня — це культ мелодії, пісня — як остаточний кордон. Дифірамб мелодії — те, що ми чуємо у Скорика, тріумф мелодії — на мить — як сутності. Якщо аналізувати теоретично: так, там є серединка, повтор, але чому у інших все це є, а такого немає? Чому? Тому що вийшло. Є таке застаріле слово — натхнення, воно рідко вживається, вважається, що це романтичне марення. Насправді, твір Скорика — великий урок для композиторів».

Слова Валентина Сильвестрова здаються мені — як «Мелодія для струнних» — своєрідним надихаючим орієнтиром для всіх, хто намагається змінити ситуацію в культурному просторі України на краще. З таким же гідним результатом, як це вийшло у творців нової антології.