Жити «Житичам»!

Уперше в «Дні» дізналися про існування цього українського села лише після того як нас запросили до посольства Японії, де високі сторони — Надзвичайний та Повноважний Посол Й.В. Мацуо Мабучі та голова Асоціації громад села Листвин Валентина Радкевич — підписували угоду про надання гранту ($160 тисяч) на реконструкцію системи водопроводу цього давнього поселення, яке постраждало від Чорнобильської трагедії.

Ті страшні дні, коли біда, що не має ані кольору, ані запаху і може без стуку увійти в кожну хату, були не першою, але й не останньою катастрофою в житті цього села, яке колись звалося Листвене. (Ця назва дуже характерна для древлянського або інакше, — деревлянського краю. Про його значимість у Київській Русі можна також судити з того, що нинішня районна «столиця» — старовинний Овруч — після усім відомого давнього конфлікту Коростеня з центральною київською владою перебрала на себе першість серед древлянських міст.) І кожного разу Листвин завдяки силі духу та енергії мешканців, а нині ще й дякуючи допомозі японців поставав з матеріальних та моральних руїн, завданих війною, революцією, закриттям храму, колективізацією, терором, Голодомором, знову війною і ще одним, повоєнним, голодом.

Страшна депресія охопила тут людей після Чорнобиля. А незабаром почалася ще й економічна скрута. Спочатку розвалився колгосп, а слідом за ним збанкрутували його наступники, що не змогли вписатися у ринкову систему, бо їхні керівники не звикли самостійно господарювати. Спустіли тваринницькі ферми, а бідна, в кращому разі супіщана та ще й неугноєна земля почала заростати бур’янами. Село практично залишилося без роботи, а отже, і без соціальної сфери. Той, хто молодший, шукав собі праці десь, по інших селах і в далеких містах, а ті, що залишилися, виживали на картоплі, грибах і лісових ягодах.

І тут не можна не віддати належне Чорнобильській програмі відродження та розвитку ПРООН, яка стала своєрідною хрещеною матір’ю для цих місць, уражених не тільки радіацією, а й зневірою в людські сили. Її функціонери допомогли листвинцям не просто згуртуватися, а й невдовзі побачити плоди спільних зусиль. Знайомтеся: спеціалісти з розвитку громад Тамара Репйова (координатор проектів фонду в районі) та В’ячеслав Бортник. Листвин став для них своєрідною лабораторією, тією землею, куди вони вкидали перші зерна, з яких мали з’явитися паростки громадянського суспільства. Але спочатку названа програма (після складного конкурсу й жорсткого відбору) відродила до активного життя й самих цих колишніх педагогів (в ті часи українські шкільні вчителі лише зрідка отримували зарплату, яку інакше як жалюгідною не можна було назвати). Отож вони обрали громадську діяльність і почали де автобусом, а де автостопом їздити по селах, розмовляти з людьми на вулицях і в хатах, скликати збори. Тепер Репйова пригадує, що деморалізовані скрутою люди просто не розуміли, про що з ними говорять. Які там громади? Для чого це? Невже нова колективізація? А хто це робитиме? Що він від того матиме? Та кому це потрібно? А може, ви американські шпигуни й хочете відібрати наші дві з половиною чорнобильські гривні?

Усякого довелося чути. Нині «спеціалісти з розвитку громад» зізнаються, що часом і самі не дуже вірили в успіх справи, яку розпочинали, але вперто шукали небайдужих людей, на яких можна було б опертися. І таки знайшли. У Листвині в центрі громадського руху стала невеличка, але жвава, наче ртуть, і, мов танк, насичена енергією Валентина Радкевич, також колишня вчителька, а нині пенсіонерка, яка ніколи в житті не була без роботи й надалі не хотіла сидіти склавши руки. Але й вона боялася братися за невідому справу. Навіть поїхала в Овруч до керівника району радитися: а чи я зможу? а хто мені з начальства допомагатиме? а коли не вийде? Їй, звичайно, пообіцяли повне сприяння (сьогодні, коли справа пішла, обіцяють вже й гроші на розвиток громад)...

Відтак і Валентина Опанасівна долучилася до тих численних розмов з листвинцями, що їх під час своїх наїздів до села вели Репйова та Бортник. І от що з’ясувалося: прислів’я про хату скраю, звичайно, давалося взнаки, але не було вирішальною рисою в менталітеті. Під час опитувань виявилося, що у селян, що мешкають на різних вулицях, у різних кутках поселення, є відмінні від сусідів потреби. Тож саме їх і зробили своєрідними стрижнями, навколо яких можна було об’єднати людей в громади. Таких було чотири. А назвали досить незвично: «Віра», «Надія», «Мрія» і «Молодіжна». Запитую у Валентини Опанасівни, а чому ж забули про «Любов», але відповіді не отримую і лише згодом здогадуюсь, що на той час, мабуть, у селі ще було не до того... Треба було братися до невідкладних буденних справ. І першим громадським проектом у Листвині стала лазня. Згодом з’явилася й перукарня. Відремонтували своїми силами, а потім — за допомоги Чорнобильського фонду, який фінансується не тільки ООН, а й безпосередньо тією ж Японією, Канадою, Швейцарією (без їхньої допомоги не обходилося й у попередніх проектах), обладнали сучасними приладами фізіотерапевтичний кабінет місцевої медамбулаторії. У вільних приміщеннях дитячого садочка влаштували молодіжний центр — тренажерний зал та комп’ютерний клуб. І селяни побачили, що життя в них якось налагоджується, відроджується, розбудовується. А головне, що робить це не тільки добрий чужий дядя, а й вони самі...

Усім запам’яталися одні з перших зборів, на яких голова сільради Микола Хилевич говорив про дилему, яка стоїть перед Листвином, — «жити чи ні». На той час вже мали деякий досвід здійснення хай невеликих, та все ж проектів, і відповідь на поставлене головою риторичне запитання була оптимістичною. Тож на такій мажорній ноті охрестили й асоціацію громад — «Житичі», тобто ті, хто обирає для свого села не смерть, не виживання за рахунок алкогольного забуття, а життя, гідне людини, пояснює пані Радкевич.

Одним із перших проектів об’єднаної громади був ремонт старовинного дерев’яного храму, зведеного дідами й прадідами, як казали пізніше, — методом народної будови. Саме таким чином було вирішено й оновити зовнішні церковні покрови. Пригадує вчитель географії місцевої школи, заслужений вчитель України і один із найактивніших членів громади Олександр Никончук: «Ми пішли до людей з різними статками, і ніхто не відмовляв, на ремонт церкви давали хто скільки може. Ми хотіли скласти список тих, хто давав ці гроші, але буквально всі від цього відмовилися і записалися просто мешканцями села Листвин». Олександр Васильович впевнений, що останнім часом в душах людей відбулися відчутні зміни. До речі, його рідний брат, вчений-лінгвіст Микола Никончук у 1998 році був визнаний у США людиною року за дослідження діалектів Правобережної України та за те, що поклав на карту — на дві тисячі карт — мовні явища.

Шанований у селі вчитель зачитує знайдений ним у церковному архіві старовинний документ, який визначав, хто може бути членом церковної громади. То має бути «чоловік добрий, не п’яниця, у домобудуванні своєму не лінивий, не наклепник, не сварливий, не перелюбник, не забіяка, на крадіжках та брехні не впійманий, добронравний, поведінки чесної». Він також розповідає, що позаминулого року ікона Богоматері, яку дуже шанують парафiяни цієї церкви, вперше за всю свою історію плакала. В цьому Никончук, який бачив це чудо на власні очі, нам побожився, хоча й указав, що досі ніхто не зміг пояснити це явище...

Про Олександра Васильовича і про створений ним у школі історико-краєзнавчий музей, де є експонати віком 15 тисяч років, можна писати грубі томи (тут окремо є також Музей етнографії, до якого ми не змогли потрапити, однак у сусідньому класі побачили багатюще зібрання вишиванок, створених за місцевими поліськими мотивами, а до того почули чарівні колядки у виконанні керованого вчителькою Світланою Мех дитячого фольклорного ансамблю «Полісяночка»). Досвідчений вчитель за лічені хвилини нашого перебування в його музеї переконав нас, що підмурки старовинного Києва часів Святого Володимира значною мірою побудовані з листвинського каменю, який зветься пірофіліт і є найкращим у світі вогнетривом. Заступник голови Овруцької райдержадміністрації з гуманітарних питань Ольга Абдурман навіть подарувала «Дню» уламок такого каменю й пожалкувала, що дві шахти, де його раніше видобували, тепер закрито... Однак при цьому вона попередила, що мінерал — носій підвищеної радіації, як і весь Овруцький кряж, на якому розміщений район.

Геологічна будова цієї місцевості зумовлює в основному і неприйнятну якість питної води, що використовують листвинці. Нам здалеку показали водонапірну башту, яку колись збудував колгосп для виробничих потреб. Вода там на вигляд чиста, але, згідно з аналізами, містить надто багато радону й тому також абсолютно непридатна для використання. У Листвині є своя досить глибока свердловина і водопровідна башта, де має накопичуватися і частково відстоюватися вода. Зараз вона не працює, як і станція знезалізнення, яка б мала очищати воду. Вона прямо зі свердловини без жодної очистки потрапляє у водопровідні колонки і виглядає жовтою, а часом навіть брунатною. Це — ознака надто високого вмісту заліза, яке шкідливо позначається на організмі людини.

Незабаром ситуація має змінитися. Як нам сказала голова Асоціації сільських громад, гроші на реконструкцію водопроводу згідно з грантом від посольства Японії вже надійшли. Низький уклін і подяка і панові послу, і японському народові!

Але проблема ще й у тому, чи зуміють листвинці належним чином експлуатувати оновлену водопровідну систему, включно з новою станцією знезалізнення. Голова сільради зізнався, що бюджет ради на 80% дефіцитний (до речі, й весь Овруцький район, найбільший у Житомирській області, також має на дві третини дотаційний бюджет). Ми познайомилися з двома сантехніками (судячи з усього, їх найняли на роботу лише кілька місяців тому), яким доведеться давати раду всім цим трубам, колонкам і фільтрам. Нині вони працюють на півставки і отримують трохи більше ніж 200 гривень кожний. Тим часом у одного з них — Валентина Олексіва — шестеро дітей. Хоч як це дивно, але він стверджує, що такої платні йому вистачає... А Хилевич говорить, що поки що не може платити більше, адже споживачі отримують воду лише за 2,5— 3 гривні з людини на місяць. Голова розповідає, що має намір незабаром поставити на засіданні ради питання про підвищення водяного тарифу.

Тим часом ми перейшли від водопровідної станції, яка сьогодні має дійсно жалюгідний вигляд, бо вся вкрита іржею, до однієї з водопровідних колонок прямо в центрі села. Незабаром з’явилися й споживачі. Це була середнього віку жінка з санчатами, на яких стояв бідон з-під молока та відро. За нею, спираючись на ковіньку, шкутильгала старенька, для якої, як ми далі дізналися, і призначалася та вода. Ми зазирнули у виповнене відро і вжахнулися. «Отака у нас вода», — наче заспокоюючи нас сказала бабуся й додала, що колонка біля неї вже давно не працює, а їй несила самій ходити по воду так далеко. А коли ми спитали, чи знає вона про те, що незабаром ситуація зміниться на краще, бо японці виділили гроші на вдосконалення водопроводу, то не побачили великої радості в її очах. «Все рівно нічого не буде», — затято відмахувалася вона від нашого оптимізму і навіть відмовлялася назвати своє ім’я, вірогідно, чогось побоюючися. Аж тут до колонки наблизився ще й чоловік з санчатами і бідоном. Він також виступав водовозом для старенької сусідки, але й сам не без остраху заліз на слизький льодяний пагорб, що утворився навколо колонки. Він назвав нам своє ім’я (Микола Якович) і навіть ім’я бабусі (Марія), але не виявив себе прибічником майбутнього оновленого водопостачання. На його думку, найкраща вода була в старому колодязі, який після Чорнобиля зрівняли з землею. Що ж, як бачимо, становлення громадянського суспільства — нелегка справа. Закладену роками недовіру до влади і зневіру у власних силах побороти непросто.

А баба Марія безперервно жалілася на біль у спині, й ми порадили їй не гаючи часу піти до фізіотерапевтичного кабінету в амбулаторії. Там було тепло, чисто, і персонал із вдячністю відгукнувся про голову сільради, який придбав нещодавно лінолеум у коридор та кабінети. І тут ми випадково зустріли ще й одинадцятикласницю, яка прийшла до аптеки за ліками для сусідки (як бачимо, взаємодопомога характерна для листвинців). Але вона нас дуже розчарувала. З її слів, прекрасно обладнані комп’ютерний клуб і тренажерний клас, яким могли би позаздрити навіть жителi міст і з часу появи яких, як нам сказав голова сільради, не було жодного правопорушення серед молоді, чомусь вже не перший день зачинені. Ми ще перед тим побували у молодіжному клубі і дивувалися, чому це там не було жодного відвідувача. З’ясовуючи обставини, почули (але вже не від дівчини, а від відповідальних осіб) три версії. Згідно з першою, все упиралося у необхідність отримати ліцензію на право навчати комп’ютерній справі; згідно з другою — клубу не дозволяла працювати санстанція, бо він розташовувався на другому поверсі, тоді як на першому — дитячий садочок (нам навіть сказали, що їх можуть поміняти місцями...). Третя, найгірша і до кінця не з’ясована, полягала в тому, що молодіжний центр не працює через те, що хтось поклав на нього око і хоче перебрати його у власність.

А ще нас дуже здивували в єдиному на півтори тисячі мешканців села дитячому садку. Тут також тепло і, як і належить, чисто. Але дві його групи, виявляється, відвідує менш як 30 дітлахів. Вихователька Лариса Мінич зауважила, що дітей у селі набагато більше (демографічна ситуація така: минулого року народилося 19 малюків, померло людей середнього і похилого віку удвоє більше; у школі зараз 226 учнів, хоча колись було понад 500). Вихователька також пояснила, що згідно з чорнобильським законодавством батькам, чиї діти не відвідують дитсадок, платять трохи більш ніж 100 гривень. «А люди у нас без роботи, отож вони за ці гроші й живуть», — бідкалася Мінич.

Обидва ці негативи дуже добре і дуже гостро прокоментував спеціаліст з розвитку громад В’ячеслав Бортник: «Якщо й далі так буде, ми втратимо нові покоління». Але й він, і його колега Тамара Репйова, і представниця влади Ольга Абдурман переконані, що насправді цього не станеться, що сільські громади, які тільки-но почали розвиватися, мають великий людський і економічний потенціал і, незважаючи на усі нинішні недоліки й недоробки, здатні позитивно вплинути на розвиток в Україні громадянського суспільства. І з ними у цьому не можна не погодитися. Відновивши якість водопостачання, листвинці планують своїм коштом відремонтувати внутрішнє оздоблення церкви. А далі, нам про це говорив заслужений вчитель України Олександр Никончук, розпочнуть акцію, спрямовану на те, щоб надати своєму дивовижному за природними особливостями краю статус Поліського природного заповідника. Хай щастить їм у цих починаннях...