Василь Стус: поза простором духу
Вчора на могилу Василя Стуса, що на Байковому цвинтарі у Києві, поклали вінок із живих квітів директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола Жулинський, літературознавці Михайлина Коцюбинська та Віталій Дончик, син Дмитро Стус. Ще був букет від «Дня». 6 січня поетові виповнилося б 70 років. «Ці квіти — від Інституту літератури, де Василь Стус вчився неповних два роки в аспірантурі, — говорить Микола Григорович. — У 1965-му, після прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна», де Василь Стус разом з Іваном Дзюбою закликали зал встати на знак протесту проти арештів української інтелігенції, його виключили з аспірантури під ієзуїтським приводом «порушення норм поведінки радянського аспіранта»... Сина поета ми запросили навчатися, ще коли він був студентом Київського університету. Спільним зусиллям — Дмитровими та інституту — ми, по суті, «визволили» із КДБ все, що збереглося із конфіскованого у Стуса, коли він перебував у концтаборі. На основі цього Дмитро і Михайлина Коцюбинська підготували найповніше на той час видання творів поета — шiсть томів у дев’яти книгах. Це — унікальна робота! Тепер видаємо 12-томне видання. Перший — уже вийшов».
До речі, з ініціативи газети «День» та Інституту літератури 14 січня в Національному університеті «Острозька академія» розпочалися Дні пам’яті Василя Стуса. Заплановано провести: виставку творів поета у науковій бібліотеці Острозької академії; конкурс на найкращу публікацію в ЗМІ та веб- сайт, присвячені Стусу; представлення I тому наукового видання його творів; презентація диску із записом акторських читань творів Василя Стуса для безкоштовної передачі навчальним закладам країни; літературний вечір «Як добре те, що смерті не боюся...»
...«У мене тут, на могилі Василя, в уяві виринають спомини про перепоховання Василя Стуса, — згадує літературознавець Михайлина Коцюбинська. — Тоді почуття болю й суму поєднувалося із передчуттям нової доби. Бо коли ми від площі Богдана Хмельницького у Києві проїздили повз КДБ, там у вікнах стояли люди й дивилися. Це вже було щось неймовірне! У своєму останньому листі, який, до речі, я отримала вже після смерті Василя Стуса, він писав: «Не відчувай моєї неприсутності. Згармоніюй якось віддаване і набуване. Прекрасна, як на мене, гімнастика духу». І я таки справді не відчуваю його неприсутності: чи то писала свою книжку спогадів, чи то просто згадувала, чи кожного року на Різдво приходила до нього на могилу... Слава Богу, що він є. Я дуже часто цитую Шевченкове «...я не одинокий, є з ким в світі жить». Щостарша стаю, то щоменше зовнішніх вражень. Але вдячна долі за усіх тих унікальних людей, що та мені послала. Добре, що вони були у моєму житті. І що вони є. Доки вони будуть, то ми не загрузнемо в прагматизмі, бездуховності, аморальності... Єдина протиотрута — триматися разом та, як писав Василь, згармоніювати набуване і віддаване».
