Навчитися по-своєму читати...

«Людина з письменної стає розумною...»

Буквар — основа основ. Це перший путівник, який відкриває дитині дорогу в світ Знань. Мабуть, ні в кого не викликає сумнівів, що буквар — одна з книжок, від яких значною мірою залежить ставлення людини до навчання, її успіхи не лише в науці, але й загалом у житті. Тому важливо, щоб перша навчальна книжка була красивою, якісною, а головне — написана рідною мовою. Для сучасного українця твердження про важливість навчання рідною мовою, можливо, видасться дивним, проте історія доводить, що аж до середини ХIХ століття про рідномовну освіту українці могли хіба що мріяти...

Ще в середині ХIХ ст. визначний діяч української науки й культури М. Костомаров висловив важливу думку про значення національної освіти для народу. Він наголосив: «Народна освіта — то всьому голова і основа. Научиться народ по-своєму читати, смак до читання візьме, почне з його очей полуда спадати, тоді і сила набереться, і літературу сам створить собі і стане народом міцним, що сам себе тямить і шанує».

Хоч українська освіта має давні й глибокі традиції, перший україномовний буквар у Східній Україні, яка в ХIХ ст. належала Російській імперії, з’явився лише 150 років тому. Ним стала «Граматка» Пантелеймона Куліша, яка вийшла друком у Санкт-Петербурзі в кінці 1857 року. Друге видання з’явилося там же 1861 року. До появи букваря П. Куліша в підросійській Україні не існувало жодного підручника, написаного українською мовою.

Упродовж багатьох століть, як відомо, Україна не мала самостійної держави, а різні її території з XIV до середини ХХ ст. — до початку Другої світової війни — належали різним державам: Литовському князівству, Польщі, Угорщині, Румунії, Австрійській імперії, Австро-Угорщині, царській Росії, Чехословаччині. З огляду на це в різних регіонах України українці здобували освіту всякими мовами, крім рідної: церковнослов’янською, латиною, російською, німецькою, польською, угорською... Потребу в рідномовних підручниках, насамперед букварях, поневолені українці усвідомлювали здавна. Власне, так само, як і поневолювачі розуміли небезпеку освіти «інородних» рідною мовою. Влада імперій, між якими була поділена Україна, на самому корені намагалася придушити український національний дух, забороняючи здобувати навіть початкову освіту рідною мовою.

У царській Росії офіційною, загальноприйнятою була думка, ніби українська мова — не самостійна, а діалект російської, і тому вона годиться лише для побутового спілкування, а в науці, освіті, публіцистиці, церкві, офіційно-діловій та інших сферах — українська мова використовуватися не може, тут визнавалося право вживання тільки російської мови. Починаючи з 1720 року, російські царі видали ряд указів, цензурних заборон, якими обмежувалося використання української мови або взагалі стверджувалося, що такої мови не існує. Горезвісний Валуєвський циркуляр 1863 року підкреслив, що української мови «не было, нет и быть не может».

Перша відома нам заборона українського букваря припадає на 1769 рік, коли Києво-Печерська лавра просила дозволу від Москви видати підручник, якого Синод так і не дозволив опублікувати. За таких умов навіть більшість українців не вірили в те, що українська мова є самостійною й може використовуватися в різних сферах. Мало було таких діячів, які, всупереч позиції влади, розвивали українську літературну мову, відстоювали її рівноправність, використання в різних сферах. Тому особливо великою є заслуга П. Куліша, який у таких умовах створив перший україномовний підручник у Східній Україні.

До середини ХIХ століття в підросійській Україні не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. Проте в 40—60-х роках ХIХ століття в Україні почалося національно-культурне відродження, одним із виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл, які мали на меті навчити грамоти дітей (і дорослих) бідняків, котрі не відвідували державних (російських) шкіл. Недільні школи почали з’являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859-1860 роках вже було 68 недільних шкіл. Викладачами там були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. В недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: Закон Божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося українською мовою, тому виникла потреба в українських підручниках.

«Граматка» П. Куліша стала першим букварем, за яким українці в підросійській Україні могли навчатися рідною мовою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення підручників українською мовою для недільних шкіл на початку 60-х років ХIХ ст. приступили й інші українські діячі. Авторами україномовних букварів, арифметик стали Т. Шевченко, М. Максимович, К. Шейковський, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, Ю. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.

П. Куліш добре розумів потребу в рідномовній освіті. В передмові до букваря автор писав: «Треба учить дітей письменства так, щоб, дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сього найперва поміч — щоб граматка (так колись українці називали буквар. — Авт. ) зложена була рідною українською мовою». Письменник на власному досвіді відчув неефективність навчання чужою мовою, тому й створив підручник рідною мовою. Він згадував у автобіографії, написаній від другої особи: «Спершу Куліш учився дуже тупо й був послідущим між товаришами. Зупиняло його те, що не розумів великоруської книжної мови. Поки, було, навчиться гладко читати урок, то вже й напам’ять його знає, а проте не розумів добре того, що витвердив з книжки».

Письменник був переконаний, що «найперше діло в батька-матері повинне бути, щоб дитину своєю рідною мовою до розуму доводити, щоб дитина, навчаючись письма, од своїх людей не одвикала й на добро своїй громаді до розуму доходила», адже «людина з письменної стає розумною...». Такі думки були дуже новаторськими й сміливими в умовах царської Росії, українцям буквар П. Куліша надзвичайно припав до душі, тому до кінця 1860 року весь тираж букваря (5 тисяч примірників) розійшовся і з’явилася потреба в перевиданні підручника. П. Куліш створив новий текст «Граматки» до початку 1860 року, проте царська цензура лише в кінці року дала дозвіл опублікувати підручник і друге, скорочене видання «Граматки», з’явилося в 1861 році.

Письменник сподівався, що його буквар «явить народу, що він таке, звідки узявсь і як йому подобає на світі жити». У підручнику були представлені твори Т. Шевченка, народні думи й коментарі до них, коротко переказано Біблію, вміщено катехізисну та молитовну частини; у першому виданні підручника подано також розділ із арифметики, а в другому — невеликий розділ з історії українського народу. Це була перша праця з історії України, написана українською мовою. Отже, за змістом буквар П. Куліша мав універсальний характер, тому міг використовуватися як катехізис, читанка, хрестоматія з української літератури та фольклору, молитовник, підручник із арифметики й історії тощо.

Один із перших високо оцінив «Граматку» П. Куліша Т. Шевченко, зробивши 10 грудня 1857 року запис у своєму щоденнику: «Як чудово, розумно і шляхетно укладений цей зовсім новий буквар. Дай Боже, аби він прищепився в нашому бідному народі. Це перший вільний промінь світла, що може проникнути у задавлену попами невольницьку голову».

Слід відзначити, що «Граматка» була однією з перших книг, написаних фонетичним правописом, що пізніше отримав назву «кулішівка» і який лежить в основі сучасного українського правопису. До мови свого підручника автор ставився особливо уважно, оскільки буквар став на Східній Україні однією з перших праць наукового стилю нової української літературної мови. Створюючи перший україномовний підручник, П. Куліш прагнув надати мові відтінку урочистості й високості, при цьому зберігши її народну основу. Мабуть, саме тому письменник удавався до свідомої архаїзації мови «Граматки» й використовував народнорозмовну лексику.

Буквар П. Куліша поширювався як на Лівобережній, так і на Правобережній Україні. Проте незабаром польські пани повідомили київському генерал-губернаторові О. Ярошинському, нібито «Граматка» «розбуджує в народі старий козацький і гайдамацький дух. «Сміх людям сказати, — писав Михайло Драгоманов у статті «Антракт з історії українофільства», — але пани київські показували генерал-губернаторові на картинку в «Граматці» — одну з тих, що задля самої окраси були поставлені в кінці глав, а вона, мабуть, була взята з якого-небудь фізичного видання: було намальоване дерево, розбите блискавкою, і під деревом чоловік; ото, казали пани, емблема того, як розбуджене хлопство мусить розрушити устрій громадський і перебити панів».

Влада Російської імперії бачила реальну загрозу від навчання українською мовою. Вона вважала, що піднесення освіти, культури рідною мовою в Україні, посилення української культури призведе з часом до сепаратизму, до відокремлення України від Російської імперії. Тому «Граматка» П. Куліша, як і ряд інших україномовних підручників для початкової школи, була заборонена. Вже в 1863 році Валуєвський циркуляр заборонив навчання українською мовою та видання українських підручників. У цьому горезвісному документі було наголошено: «...Щоб до друку дозволялися лише такі твори малоросійською мовою, що належать до галузі художньої літератури. Пропуск же книжок тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених для початкового навчання народу, припинити...». В Емському указі 1876 року, що складався з 11 пунктів, якими заборонено друк усієї літератури українською мовою, крім художньої, п’ять пунктів стосувалися сфери освіти та науки, їхнє виконання повинно було контролювати міністерство народної освіти царської Росії. Ці пункти містили такі заборони: не допускати викладання українською мовою ніяких предметів у школах різного типу; очистити бібліотеки всіх шкіл в малоросійських губерніях від українських книг; учителів, викладачів шкіл, гімназій Харківського, Київського, Одеського навчальних округів, яких запідозрили в неблагонадійності (тобто в прихильності до українства), перевести з України у російські губернії — Петербурзьку, Казанську, Оренбурзьку, а в Україну надіслати вчителів із зазначених російських губерній; сказано, що не треба «терпеть в учебных заведениях лиц с неблагонадежным (читай — прихильним до українства) образом мыслей не только между преподавателями, но и между учащимися»; закрити на невизначений термін наукову установу в Україні — Південно-Західний відділ Російського географічного товариства — «с устранением навсегда тех лиц, которые сколько-нибудь сомнительны в своём чисто русском направлении».

З огляду на ці заборони в Східній Україні, що в ХIХ — на початку ХХ ст. належала Російській імперії, не існувало жодної державної школи з українською мовою навчання (початкової, середньої, вищої) аж до 1917 року.

Буквар П. Куліша — одна з найважливіших пам’яток України, свідчення незнищенності духу українського народу, який упродовж усієї тернистої історії прагнув до збереження, розвитку й збагачення власної культури — української.