ЛИСТ У НОМЕР!

«Ваньки-встаньки» української політики

Сумно спостерігати за тим, що відбувається у вищому законодавчому органі держави. Ви тільки вдумайтеся, цілий тиждень головне питання дня: як будуть голосувати — натисканням кнопки, вставанням, присіданням, руками, бюлетенями чи голосом?

Особисто мені було боляче спостерігати, як деякі політики, які, можливо, в своєму житті нічого корисного не зробили, на весь світ паплюжили прекрасну розробку українських вчених. Адже система «Рада» створена для роботи парламенту, а після того, що відбувалося в стінах Верховної Ради в ці дні, у мене особисто виникло запитання: а чи є у нас парламент взагалі? Для існування парламенту необхідні парламентарі. А хіба можна назвати парламентарями декого з тих, хто зараз сидить у депутатських кріслах? На мій погляд, це не парламентарі, а кріпосні «ваньки-встаньки» без почуття власної гідності, відповідальності за долю держави, готові на що завгодно, аби тільки залишитися в теплому парламентському кріслі.

Мене як рядового виборця менше всього цікавить, яке прізвище буде у того, хто буде сидіти в кріслі прем’єра. Мене цікавить, що буде робити уряд, яку країну ми побудуємо, як будемо жити ми, наші діти й онуки. А для цього ми маємо провести детальний аналіз ситуації в країні, визначити мету й цілі, розробити алгоритм і програму переходу від того, що маємо, до незалежної, позаблокової держави з європейським рівнем життя і демократичних свобод.

А з цього мають формуватися вимоги до кандидата на посаду прем’єра — це має бути особа, яка сприйматиметься всім складом парламенту, а не його половиною, бо головне завдання уряду — це об’єднання зусиль бізнесу, промисловості, політики для досягнення державних цілей, підвищення рівня життя всіх громадян, а не тільки особисто відданих і наближених. Ми живемо в світі жорсткої конкуренції, і ми не зможемо конкурувати на світових ринках, якщо всередині держави буде йти з’ясування стосунків 50 на 50.

Тому, якщо на посаду прем’єра буде запропонована людина виважена, мудра, толерантна, політично незалежна, яка має досвід державної служби, бізнесу — це буде оптимальний вибір для нашої держави в ситуації, що склалася.

Кандидатура прем’єра внесена на розгляд парламенту, і зараз мене цікавить одне питання: чи знайдеться серед більшості хоч одна особа з почуттям власної гідності, яка відмовиться бути в парламенті «ванькою-встанькою» і змусить колег не ганьбити державу і майбутнього прем’єра, а проголосувати цивілізовано системою «Рада», як це було завжди.

А судді хто?

Підозрілість і недовір’я здатні зсередини зруйнувати будь-яке співтовариство

На більш, ніж відверту, демонстрацію депутатами від коаліції своїх бюлетенів, які віддані під час таємного голосування за Арсенія Яценюка, опозиція відреагувала хвилею обурення. Чи припустимо в цивілізованій країні так безпардонно принижувати людську гідність народного депутата України! На очах у приголомшеної Європи привселюдно була обмежена свобода депутатського вибору — наріжний камінь сучасної демократії!

Стогони з приводу обмеження свободи депутатського вибору особливо пікантно звучали у вустах відомого парламентського диригента, який постійно вказував своїм однофракційникам коли і яку мелодію грати в концертному залі під скляним куполом.

Голосування за спікера однозначно продемонструвало, що всі, без винятку, фракції Верховної Ради керуються у своїй діяльності ленінським принципом демократичного централізму, що вимагає беззастережного підкорення меншості більшості. У цих умовах оплакування «свободи вибору» з будь- якого боку — чистої води демагогія.

Якщо вам доводилося в центральному супермаркеті вашого мікрорайону викладати в «години пік» перед охоронцем вміст своєї сумки та повторно проходити через контрольну рамку, погодьтеся, що почуття, яке у вас виникає, дуже схоже на приниження людської гідності, хоч ми розуміємо: якщо у крамниці ліквідувати контроль, товар просто розтягнуть, незважаючи на чесність українців у своїй переважній масі.

У коаліції більшості є цілковиті підстави побоюватися, що в їхніх лавах перебуває хтось, не зовсім чистий на руку. Щоб через одну паршиву вівцю не виявитися в ролі підозрюваного, та й самому не підозрювати всіх і вся у зраді, чесні депутати-більшовики вважали за краще піддати себе неприємній процедурі публічної демонстрації бюлетенів. Можливо, при цьому хтось позбавився жаданих $10 000 000, але демократія не повинна слугувати інтересам торговців своєю честю.

Якби опозиція на всі сто відсотків була б упевнена в непідкупності своїх лав, вона б дозволила своїм депутатам узяти бюлетені та в таємному режимі одноголосно обрати пана Арсенія. Але такої впевненості не було, тому зробили хід конем — взагалі заборонили депутатам брати бюлетені. Таким чином, опозиція відкрито і на 100% контрольовано сказала б«ні Яценюку» за умов таємного голосування.

Резюме: при таємному голосуванні «по-українськи» коаліція відкрито та контрольовано сказала «так», а опозиція не менш відкрито та контрольовано сказала «ні». Тільки бютівці та нунсівці здійснювали контроль на виході з кабінок, а регіонали, комуністи та литвинівці — на вході.

І все це на очах у здивованої Європи!

Брак відкритого голосування в тому, що слабкий духом депутат під тиском фракції може проголосувати проти свого сумління.

Брак таємного голосування в тому, що депутат, який не має сумління, може проголосувати під тиском грошей.

Яке із зол більше?

Дивлячись на депутатів, згадується «Квартет» дідуся Крилова: «Чем кумушек считать трудиться, не лучше ль на себя, кума, оборотиться?»

А може це цитата зі «Слона і Моськи»? Тоді вибачте. Виправимо у другому читанні.

Обираємо Великих українців,

або Роздуми на задану тему

Людство — найнезбагненніша спільнота. За всі часи ВЕЛИКИМИ ми називали людей, які убивали собі подібних у жахливо величезних кількостях. І було їх, на жаль, немало: великий Олександр Македонський і великий Тамерлан, великий Ленін і великий Сталін, великий фюрер і великий дуче, великий кормчий і...

А тих, хто зуміли зберегти мир і спокій у найтрагічніші періоди нашої історії, ми звемо МУДРИМИ. Цих якраз було мало. Ні, я зовсім не проти проекту Савіка Шустера. Бо це справді цікаво і навіть необхідно — своїх героїв ми повинні знати. А правила цієї гри, прийняті у телестудії каналу «Інтер», видаються мені достатньо справедливими і демократичними. І можна цілком погодитись із тим, що наші номінанти не обов’язково повинні володіти українською мовою, народитися й жити в Україні. Їхня українськість від цього аж ніяк не зменшується. Розумний зрозуміє, а дурневі не поясниш. Долі авіаконструкторів Сікорського і Антонова, співака Кочерги і лікаря Амосова тому беззаперечний доказ. А особистість барона фон Фальцфейна-молодшого підтверджує це абсолютно. Едуарду Олександровичу у вересні 2007 виповнилося 95 років. Він — останній нащадок славетного роду по чоловічій лінії. Народжений в Україні, він майже все своє життя провів за кордоном. Але яке життя! І дуже прикро, що ми так мало знаємо про цю людину, про її діла. Українець, яким пишається вся еліта Старого Світу, чоловік, про якого сказано, що «...він більше, ніж саме життя». Наш земляк із когорти справжніх людей, він — людина з великої літери. Побажаємо ж йому усіляких гараздів.

Я не зовсім погоджуюсь із назвою проекту «Великі українці». Як на мене, «Видатні...» було б точніше, бо Лев Толстой щодо людської величі сказав, наприклад, таке: «Не может быть величия там, где нет простоты, добра и правды».

І був, безумовно, правий. Тому не важко передбачити результати народного голосування: БЕЗЗАПЕРЕЧНО, ПЕРШИМ І ЄДИНИМ ВЕЛИКИМ УКРАЇНЦЕМ Є ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО.

Колись Іван Тургенєв висловився щодо Вільяма Шекспіра у такий спосіб: «Для нас Шекспир не одно только громкое имя, которому поклоняются изредка и издали: он сделался нашим достоянием, он вошел в нашу плоть и кровь».

Ось у цьому, мабуть, і пояснення величі нашого Кобзаря: при всій своїй геніальності він став часточкою кожного з нас.

А видатних українців набереться не на одну сотню. Якби ж то знаття...

Я думаю, що по результатам цього проекту зовсім непогано було б видати великим накладом збірник нарисів про видатних українців. Навіть про тих, кого забули.

Є тут і друга сторона медалі. Це, може, дещо й містично, але цілком по життю.

Існує така притча. У диявола спитали: хто найвеличніший полководець усіх часів і народів? І диявол відповів: найвеличнішим полководцем усіх часів і народів є злиденний холодний швець, який сидить на одній із вулиць Риму. Він старий і скоро помре, але так і не дізнається про свій талант.

Такі-от реалії нашого земного буття — кожному своє...

Радує інше: у нашому списку «сто видатних українців усіх часів» майже напевне не буде душогубів. Звичайно, за умови, що не приймуть пропозицію головного комуніста України, який на повному серйозі вважає Ульянова-Леніна Великим українцем. Зарізяки деінде, може, й трапляться у тій сотні, але кровопивці — навряд чи. Скоріше всього, дурні теж. Бо ми такі, які ми є. Тож шануймося.