Новий суворий

Для «Дня» особливо приємно, що передмову до книжки написав оглядач нашої газети Дмитро Десятерик. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі цю статтю.

Починаючи розмову про творчість Сергія Снурника, хочеться використати відому марксистську формулу про джерела і складові частини, благо, на багато робіт його надихнула ранньорадянська естетика.

Щодо джерел, то вони позначені біографією. Народився у Харкові, закінчив місцевий Художньо-промисловий інститут із суто дизайнерської спеціальності «проектування інтер’єрів, виставок і реклами». У тих країв своє місце в історії мистецтв: Харківщина, по суті, є батьківщиною російського футуризму, що дав світові такі великі імена, як Велимир Хлєбніков, Володимир Маяковський, Давид Бурлюк. З іншого боку, статус Харкова як першої (до 1934 року) столиці радянської України породив саме там розквіт конструктивістського містобудування; і досі в місті збереглося безліч архітектурних зразків цього справді революційного стилю. Після кількарічної роботи в рекламних агентствах і дизайн-студіях Києва та Дніпропетровська Сергій переїхав до Росії, у Москву, де і перебуває до сьогодні. За зовнішньої географічної близькості українська сентиментальність, емоційність і деяке розслаблення помітно контрастує з суворістю, пафосом і дидактикою імперської — читай московської — парадигми. Це, до речі, добре помітно у роботах «Дивний звiр» і «Злий звiр», виконаних для книги «ZOO» об’єднання ілюстраторів «Цех illustration», — наївна й дещо інфантильна стилістика виділяє ці портрети небачених створінь, скомпоновані з частин тіл інших організмів, серед інших опусів. За власним зізнанням художника, в цьому випадку він надихався живописом геніальної української примітивістки Марії Примаченко, яка намалювала за своє життя сотні подібних дивних звірів.

А взагалі всі твори Снурника можна умовно поділити на дві групи: зроблені в рамках певного замовлення і покликані до життя внутрішнім імпульсом самого художника. У першому випадку переважає ілюстративність, схильність до афористичної побудови й виразних сигналів — тут варто відзначити, наприклад, серію для молодіжного бренду «LMArmy», а також обкладинки для різнорідних видань; у другому — вільна гра образами, символами й типами візуальної мови. Концентроване вираження останнього підходу — те, що було зроблено Снурником для організованого ним та Едуардом Катіхіним електронного pdf-журналу з навмисно приземленою назвою «Гнида» (вийшов один номер, під враженням від вибухів житлових будинків у Москві та в московському метрополітені присвячений темі терору). Але в будь-якому разі варто повторити, що цей розподіл дуже умовний: за наявності хоч би мінімального таланту межа між авторським і соціальним досить проникна без шкоди для якості роботи.

У вищезазначеній серії «LMArmy» естетика раннього радянського плакату, пропущена крізь призму постмодерністської розкутості, знаходить риси агресивного молодіжного бренду; тут кращий підхід — пряма атака на глядача.

Дещо окремо стоять портрети — хоча точніше їх було б назвати іміджами — відомих людей. Власне, тут Снурник працює з готовим кліше знаменитостей — не з образами конкретних осіб, а швидше з тим, як їх сприймає масова свідомість. Тому для кожного такого персонажа знайдено свою тональність. Наприклад, міні-цикл про Дієго Марадону стилізовано під гримучо-патоковий латиноамериканський райок, такий собі простонародний кіч; прославлений футболіст з’являється в іронічній іконографії живого святого, якого веде «рука Бога» — подібні картинки цілком могли би красуватися на стінах церкви Марадони, яка існує насправді в Аргентині. Водночас, Майк Тайсон, охоплений боротьбою з карикатурним бісом Доном Кінгом, мечеться у просторі посиленого графітістською неохайністю пост-раушенбергівського колажу. Для короля реггей Боба Марлі та монарха революції Фіделя Кастро колажі інакші — сповнені квітчастої метушливості концертних і агітаційних плакатів, а обличчя Віктора Цоя здається прокресленим на черговій стіні — саморобному вівтарі, яких досі вистачає по всьому колишньому СРСР. Що ж до суспільних фігур, то їм відведено формат такого собі політичного кабаре: і Вінстон Черчилль, і Білл Клінтон, і Юкіо Місіма зображені на фоні прапорів своїх країн, з усіма пізнаваними ознаками, в’язнями яких вони стали посмертно: переможна «вікторія» британця, сексуальні саксофоністки американця й декадентська сигаретка японця.

А ось знаменитостям гуманітарного, так би мовити, плану віддано абсолютно інший ракурс. Обличчя лами Олле Нідала губиться в несподівано присмерковому графічному лабіринті, а вдумливий Генрі Мур так само парадоксально обрамлений легковажними жовтими мазками. Йозефа Бойса не відпускають виконані олівцем привиди мертвого зайця, якому він свого часу намагався пояснити мистецтво. Подвоєний Христо ув’язнений різнокаліберними графічними фактурами, а затінений вусань Жан Тенглі — кресленнями свого танцюючого металу. Кожному тут відведено свою міру професійної неволі.

Схильність Снурника до глузування, перекидання ціннісних ієрархій набуває часом і відверто сатиричних форм. Тут варто відзначити і чорно-білий портрет скандального політтехнолога і галериста Марата Гельмана на фоні телевізора і з чимось схожим на муз на задньому плані, та перетворені на піратів портрети президентів з американських доларів, і «Ми вам покажем кузькину мать!!!» з олімпійським ведмедиком, що відсилає до еклектики брежнєвського періоду, і деякі роботи з журналу «Гнида», зокрема — «Сортирний хіп-хоп», знущальну рефлексію на сумнозвісне путінське «мочити в сортирі».

За всієї прихильності до справді продуктивних для візуального мистецтва періодів 1920-х і 1960-х років, Снурник усе ж дитя свого часу. Він живе в епоху інформаційної перенасиченості, царювання медіа, які, загалом, формують навколишнє середовище; як зізнається сам художник, багато тем приходить під безпосереднім враженням від теле- або кінообразів. Звідси й такі роботи — як репортажні жорсткі «Ультрас» і яскравий гіньйоль «Дружба до гробу», який з виставковою акуратністю відобразив речі з набору знаменитих кінематографічних убивць — Фредді Крюгера та Джейсона з «П’ятниці, 13», і пам’ятна біхромна «Дамська сумочка», витончено наповнена всіма мислимими видами ручної зброї. Цілком доречний і авторський комікс — від химерної розробки «Касабланка» до чорно-білих фаз гри бейсбольних зірок. Однак не менш цікаві речі, не зумовлені нічим, окрім художницького свавілля, створені або ще в інституті, або для журналу «Гнида» — більшість із них уміщено в кінці цієї книги.

Банку з законсервованою рукою; колажі «Весняне загострення» і «Зупиніть муки серця»; низка робіт із потоками образів, які складно інтерпретувати однозначно, апелюють до абсолютно інших начал — Дада і, частково, московського романтичного концептуалізму. І це звернення до традиції арт-заперечення додає всьому масиву робіт Снурника необхідної смислової та естетичної стійкості.

Загалом, якби необхідно було для роботи Сергія застосувати яку-небудь термінологію, то я б зупинився на визначенні «суворий поп- арт». Оскільки те, що він робить, доступно — і жорстко, яскраво — і їдко. І ще — робить з усмішкою. Далеко не завжди, щоправда, доброю та веселою.