Дух Майдану: велика моральна революція
Не хочу занурюватися в якусь витончену політичну аналітику: політологи маячать на всіх екранах, і чим більше вони говорять, тим менше розумієш, що реально відбувається в країні. Просто спробую трошки розібратися в тих почуттях, які охоплюють у зв’язку з третьою річницею помаранчевої революції.
Сьогодні дехто (їх чимало) каже, що й революції ніякої не було, а просто люди вийшли захистити свій вибір від фальсифікацій. Нехай так, але ж далеко не будь-який вибір люди готові захищати так пристрасно й натхненно, знаючи, що все може закінчитися трагічно для кожного з них. Отже, на цей вибір покладали дуже великі надії.
Не є таємницею, що спонтанна енергія мас сплутала карти не лише Кучмі та Януковичу, а й, можливо, ще більшою мірою «помаранчевим» вождям, які нічого подібного не чекали й ніякої революції не хотіли. Адже вони так звикли трошки лякати Кучму, а потім багато й довго з ним торгуватися. Отож і тоді розраховували для пристойності помітингувати на Майдані, а потім виторгувати у переможців (?) права «реєстрових» опозиціонерів (щоби бізнес не забрали, щоб не душили судами й прокуратурами, й взагалі, щоб усе було «цивілізовано», тобто по поняттях). Адже не вперше домовлялися, багато представників протилежних таборів знали один одного по багаторічному сидінню в парламентських кріслах, по роботі в уряді, Адміністрації президента тощо. Зрозуміло, задля пристойності опозиціонери протестували б, робили заяви, підписували відозви, що ніскілечки не заважало б владі. Навпаки, створювало б їй навіть демократичну репутацію, мовляв, он є незгідні і їх ніхто не ув’язнює.
Але народ мав свої резони, він 13 років тупцював у багнюці безперспективності й безнадійності, й відступати йому було нікуди. Позаду — прірва. Людям набридло жити в країні, яка існує лише задля купки обраних. От вони й рушили величезними масами на Київ, аби змінити самі умови й принципи життя в Україні. Опозиції довелося замість затишних кулуарів вийти на зимовий Майдан 2004 року. Її лідери, здається, більше боялися не стільки реакції опонентів, скільки неконтрольованої рішучості людей, що зібралися під помаранчевими прапорами. Зрештою, політики, які аж ніяк не були антиподами Кучми, підштовхувані мільйонами протестувальників, взяли владу у свої руки, явно не знаючи, що з нею робити, крім того, чого їх навчив все той же Кучма. Так, у соціальному плані Майдан не став революцією, бо соціальна революція вирішує питання про владу, про її перехід із рук одних сил до рук інших, що принципово відрізняються від перших. У нас же замість великих кучмістів на політичну арену вийшли маленькі: другий і третій ешелон. Вони зробили те єдине, на що були здатні: з феноменальною бездарністю розтринькали, розміняли на п’ятаки той величезний історичний кредит, який отримала Україна завдяки Майдану. Історія знає дуже мало прикладів, коли б таким чудовим національний шансом так жалюгідно знехтували б. Пам’ятаєте на початку 2005 р. надхмарні рейтинги довіри до Ющенка й Тимошенко, до лідерів помаранчевої революції? Де це все тепер? І все це не якісь там супостати, не затяті вороги України, а самі, своїми руками… Справді, як сказано у поета Івана Мазепи: «Самі себе звоювали». Напевно, коли-небудь на кафедрі українських студій якого-небудь університету в США або Канаді захистять дисертацію на тему «Феномен схильності української еліти до політичного суїциду». Чесно кажучи, якби вони всі разом це зробили, я б не дуже побивався разом із мільйонами моїх співгромадян. Але біда в тому, що вони всіх нас разом з собою гублять.
Шкода, у нас не було тоді інших вождів. А чи є зараз? Судячи з двох «Свобод слова», Андрія Куликова на ICTV та Савіка Шустера на «Інтері», підстав для кадрового оптимізму поки немає.
Усі ті самі й усе те саме. Влада підла, дрібна, примітивна, брехлива й словоблудна. Іноді навіть забуваєш, над ким із них який саме партійний прапор майорить, настільки вони однакові у своїй людській нікчемності.
Уся нинішня політика, як і до Майдану, зводиться до інтриганства, підсиджування, групових й особистісних розборок. Якщо раніше, за образним порівнянням Черчилля (він мав на увазі політичне життя комуністичного СРСР), в українських політиків відбувалася бійка бульдогів під килимом, то тепер, відповідно до ідеалів прозорості й транспарентності, вона відбувається на килимі, але не стає від цього менш огидною. Уся нинішня політична еліта України багаторазово продемонструвала свою нікчемність. Уся їхня боротьба має виключно егоїстичний характер і нічого не дає країні, ні на сантиметр не просуваючи Україну вперед. Майдан аніскільки не змінив владу. Але він змінив народ. Частково влада це розуміє й не може дозволити собі, як у минулому, бути демонстративно зухвалою.
На Майдані українці відчували те, чого так часто бракує нашому народу: почуття великої й дружної єдиної родини. До народу, який зібрався там, можна було цілком обгрунтовано звертатися: брати й сестри, бо ми й були ними одне для одного. Там не було людей самотніх, покинутих сам-на-сам зі своєю бідою. І ще: панувало дивне, фантастичне відчуття свободи. А разом з ним і відповідальність людей, які усвідомлюють, що вони дійсно вирішують долю країни. Ми побачили, що ми не такі погані, що можемо бути кращими й гіднішими, й насправді заслуговуємо на кращу долю.
Власне, українці на Майдані були живим запереченням усіх антиукраїнських міфів, частково «вороженьками», а частково нами самими вигаданих: і про «хатину з краю», і про «трьох гетьманів на двох українців», і про горезвісну «сусідську корову, яка здохла». Хата у нас там на всіх була одна й називалася вона — Україна, а гетьманів з’явилося рівно стільки, скільки було потрібно, і ніякої заздрості не відчувалося. Давно не пам’ятаю, щоб ми ставилися одне до одного з такою любов’ю, симпатією й розумінням, як на Майдані. Не знаю, як для інших, а для мене Майдан залишиться одним із найсвітліших спогадів усього життя. Одна моя знайома, жінка зовсім не політизована, тоді, 2004-го, сказала: «А все-таки добре, що цей Майдан у нас був». Затвердження кожної нації складається саме з таких особливих подій, таких всенародних емоційних натхнень, які Стефан Цвейг назвав «зоряними годинами». Але мені здається, що тут у нас йдеться не про епілог, а про пролог до чогось більш грандіозного. Майдан — це переддень. І хоча сьогодні з’явилося чимало бажаючих відректися від власного душевного піднесення на помаранчевому Хрещатику, все, що сталося, не буде забуто й не мине безслідно. Майдан-2004 ще обов’язково «вистрілить» в українському політичному житті, як 1 грудня 1991 року «вистрілила» героїчна і, як здавалося, безнадійна боротьба українських повстанців на західних землях, що зберегла національну державницьку традицію й спадкоємність.
А що ж влада? Тут доречно говорити про моральну контрреволюцію. Разюча нікчемність тих, кому ми доручили керувати країною, ще раз наочно продемонструвала, що зміна політичних еліт є питанням життя й смерті для України. Дай Боже, щоб ця зміна сталася раніше, ніж ці начальники остаточно доб’ють державу. І морально згнилий та вироджений партійно- комсомольсько-господарський актив колишньої УРСР, «посилений» трохи «вилюднілою» братвою, очевидно не спроможний керувати європейською демократичною державою, але дуже здатний лежати на її шляху старою гнилою колодою.
Нині ми є свідками сумного «дежавю». Здається, верховна влада бажає на новому історичному витку повторити всі свої провали зразка 2005— 2006 років.
Судячи з усього, знову повним ходом йде підкилимове бульдожаче вовтузіння навколо демократичної коаліції в парламенті. Знову декому, тепер уже в Секретаріаті глави держави та «Нашій Україні», не дають спати «лаври» Олександра Мороза. Якщо вірити Юрію Луценку, в ролі Мороза 2 намагається виступити пан Балога.
Я є політичним опонентом Володимира Маленковича, але в цьому разі абсолютно згоден з виголошеною ним на одному з київських телеканалів заявою про те, що прем’єром нового уряду має бути Тимошенко просто тому, що це прописано в угоді між НУ-НС і БЮТ. А як говорили ще стародавні римляни: «Договорів треба дотримуватися». Інакше вся наша політика стане суцільним «кидаловом», шахрайством і обманом. Те, про що домовлялися й про що оповіщали всю країну, треба виконати. Ми всі, а влада насамперед, мусимо навчитися дотримуватися свого слова й відповідати за свої слова. А інакше навіщо було позбавляти Леоніда Даниловича третього (чи другого, як стверджував наш Конституційний Суд) президентського терміну? Чи варто було міняти шило на мило?
Влада мусить розуміти, що після помаранчевої революції вона не зможе робити все, що їй заманеться, абсолютно не цікавлячись реакцією суспільства. І, як свідчить досвід Грузії, вчорашнім кумирам ніхто не видавав індульгенції на 100 років наперед. Навіть на 10… А наступний український «майдан», хоч би як він називався, точно вже не буде таким веселим і добродушним, як у Києві 2004 року…
