Кроненберг, у натурі,

Канадо-голівудський режисер Девід Кроненберг відомий своєю схильністю до патологічних, ба навіть клінічних сюжетів. З його героями весь час відбуваються якісь мутації, напади божевілля; часто галюцинація, віртуальна або психічна, загрозливо мішається з реальністю. Досить пригадати такі фільми, як «Муха», «Відеодром», «Голий сніданок» (за знаменитим однойменним романом Уільяма Берроуза). Так чи інакше, а фільми Кроненберга здебільшого — це похмурі фантазми, де краса, жорстокість і відраза утворюють просто скажену суміш.

І ось раптом декадент та естет Кроненберг випускає фільм про... російських «злодіїв у законі». І хоча дія відбувається в Лондоні, основний колорит збережено. Головні персонажі — емігранти: кримінальні авторитети Семен (Армін Мюллер-Стал) і Семенів син Кирило (Венсан Кассель), а також Кирилів кореш і водій Ніколай Лужин (Вігго Мортенсен). Щодо останнього прізвища — це саме те, про що ви подумали, бо в одній сцені дійові особи обговорюють експорт героїну, налагоджений якимось Набоковим. Приємно все ж бачити американського режисера, який з російської літератури прочитав, як мінімум, «Захист Лужина» Володимира Набокова. Але найбільші сюрпризи ще попереду.

Стрічку прокатники так і назвали «Розпуста на експорт», хоча оригінальна назва геть інша: «Eastern promises», буквально «Східні обіцянки», щось на кшталт нашого «обіцянка — цяцянка». Власне, розпусний експорт — це торгівля дівчатами з колишнього СРСР. Одна, колишня сибірячка, зґвалтована Семеном, помирає, але перед тим устигає народити дитину, за якою починається справжнє полювання, бо новонароджена — то живий доказ, що містить ДНК ґвалтівника. Ясна річ, Мортенсен має грати хорошого хлопця, а Кассель — поганого, а не такий зірковий Мюллер-Стал — ще гіршого. Отож перший мало того що дитинку захищає, ще й за сумісництвом він агент поліції, а другий та третій — хочуть немовлятко погубити.

Сюжет як сюжет, бували в Кроненберга й кращі. Маса банальностей як у грі, так і в режисурі, до оскоми мелодраматична розв’язка, одновимірні герої, відсутність динаміки у другій половині фільму, розложиста клюква з горілкою та співанням «Очей чорних» тощо — подібних вад вистачає з верхом; помітно, що Кроненберг зайшов трохи не на свою територію. Та все ж є кілька надзвичайно колоритних подробиць, котрі зазвичай не лишають байдужим жоден зал від Хутора-Михайлівського аж до Чопа.

Таких епізодів два. Ось російський супермафіозі Семен входить до свого ресторану, де йдуть приготування до великого свята, підступає до двох маленьких дівчаток зі скрипочками, і пробує їх навчати, як правильно заграти... «Ніч яка місячна». Але справжній катарсис настає під час сцени у борделі. Кирило змусив Ніколая (аби той довів, що є справжнім пацаном) злягтися з однією з експортно-імпортних дівчат. І коли вже все зроблено, дівчина починає співати. Українською. Не зовсім чисто, але про соловейка, котрий щебече. Тьох- тьох-тьох. А Ніколай питає її, з якої вона країни, і, почувши — мовляв, з неї, з неньки сердега приїхала, — ставить друге запитання чистою українською:

— Звідки?

З якого саме міста прибула красуня на непривітні Темзи береги, ніколи не вдається дочути. Бо глядачі просто лягають.

Мортенсен пізніше ту українку мимохідь рятує, однак то вже не важливо. Взагалі можна далі не дивитись. Бо тепер до колекції разючих феноменів, що їх збирає Кроненберг, додався ще один, анітрохи не менш ефектний та дивний, ніж велетенська людиномуха, параноїдальна гра «Відеодром» або розумна друкарська машина з тілом жука та мізками людини у «Голому сніданку»: Україна — не Росія.

Ну, в натурі, правда.