Храм розбрату
Голова Дунаєвецької селищної ради Анатолій Кухаренко подав до суду на отця Миколая, в миру — Миколу Бадурича. Про захист честі, гідності, ділової репутації та невтручання церкви... в особисте життя
Майже неймовірне: Дунаєвецький селищний голова Анатолій Кухаренко подав до суду позов на отця Миколая, в миру — Миколу Бадурича. Про захист честі, гідності, ділової репутації та невтручання церкви в особисте життя.
Що ж сталося? Посилаючись на свідків, Анатолій Кухаренко твердить, що 10 вересня 2007 року о 9 годині 30 хвилин отець Миколай увірвався до його службового кабінету і вчинив скандал. Кухаренко згадує, що батюшка, вознісши руки до стелі офіційної установи, просив Всевишнього, аби наслав всілякі біди на його бідолашну голову. Начебто піп був у такому гніві, що, як вважає позивач, забув про всі Божі заповіді.
В отця Миколая — інша версія. Він, тяжко зітхнувши, смиренно почав оддалік: «Милістю Божою я покормляю духовно цей народ православний, який мені Господь ввірив через преосвященнішого владику нашого Федора... Я тільки на диявола ворождую і жалію тих людей, на кого він положив свою лапу», — знову тяжко зітхнув.
Відтак продовжив: «Ми живемо в часи апокаліптичні. Не сьогодні-завтра підніметься гоніння на церкву Божу. Коли Христос прийшов на землю, був всесвітній перепис. Аналогічно, коли антихрист явиться, — має бути теж щось подібне. Був же такий перепис — ідентифікаційний код. Отже, глобальна система почала діяти. Не виключено, що він уже є. Йому може бути років п’ять-вісім. Так іздавна ведеться. Якщо людина повставала на правду Божу, то це повинно було їй воздатися. У всі часи були каїни. І це повинно нам відкрити очі на всі сьогоденні питання».
— Ближче б до діла, панотче. Про конфлікт у селищній раді розкажіть.
— Ворог роду людського спокушає. Придумує всілякі ложні науки. Це й стало причиною, що я туди пішов. Це був прийомний день. Раб Божий Анатолій Кухаренко може до людей щось недомовляти. Хтось якісь хрестики там намалював чи що... На могилах батьків раба Божого Анатолія. Напередодні свята нашого престольного Володимира. Не знаю, хто це зробив. Чи ворожки? Важко визначити, що це було оскверніння. Якщо сатанисти оскверняють, то ясно, чим це все закiнчуєтьсяв. Більше всього, що це були якісь забави ворожбіїв. А він, бідняга, подумав, що це, можливо, зробили церковні. Ми прийшли туди. А він каже, що демократичні сили прийшли до влади і тут буде Київський патріархат, — згадує отець Миколай.
Вірні хором кажуть, що світлої пам’яті отець Аркадій, батько селищного голови Анатолія Кухаренка, вірою і праводою служив Богові і людям у цій-таки церкві святого Володимира у селищі Дунаївці. Й досі згадують, що покійний батюшка навіть за часів войовничого атеїзму не допускав до чвар поміж мирянами різних конфесій. А у селищі, до речі, і католицька громада, і баптисти, і адвентисти.
Селищний голова Анатолій Кухаренко згадує батькові настанови: «Прощай усім, сину, вони не відають, що творять». Каже: «Не тримаю я камінь за пазухою ні на кого. Але ж звертаються до селищної ради віруючі. І молоді люди несуть письмові заяви: будуймо православну церкву Київського патріархату. Я їм пояснюю, яка це складна процедура... І не хочу я розколу. Поки що не дав ходу цим заявам. Але ж наполягають...».
Виявилося, що злукавив отець Миколай. Він прийшов до селищної ради не разом із парафіянами, а за ними вслід. Вони ж якраз розмовляли з Анатолієм Аркадійовичем про те, що таки наспіла пора щось робити, бо в храмі неподобства всілякі творяться. Мовляв, якщо вже немає на отця Миколая управи, то треба рухатися до Київського патріархату.
Серед отих, хто прийшов до селищної ради, були літні православні Ольга Остапчук, Єлизавета Шверло, Ганна Радецька, Надія Підперигора. Згадують, що раніше, ніж до селищної ради, навіть у Кам’янець до владики із скаргою ходили. Ображені: не прийняв він їх.
А від сина покійного батюшки Аркадія, знають, завжди добру пораду одержать. Бо вже втретє обрала селищна громада Анатолія Кухаренка своїм головою. 87% голосів за нього віддала.
— Для мене немає вічних друзів і вічних ворогів. Мрію про те, щоб кожен з гордістю промовляв: я вклав свою частку праці в ім’я людей. А з тим, хто цього не робить, наші дороги повинні якомога швидше розминутися. Я глибоко усвідомлюю свою моральну відповідальність перед самим собою, духовну — перед Богом», — щиро, наче на сповіді, мовить Анатолій Аркадійович.
Голові образливо та боляче, що знайшлися нелюди — осквернителі могил його батьків. І все селище поділяє його тяжкий біль. «Але я ніколи не говорив, що це могли зробити люди, які йдуть до храму Божого. Не знаю, чому таке припущення зробив отець Миколай. Хай це буде на його сумлінні», — каже А.А.Кухаренко.
— Ми ж оцю церкву по камінчику будували. У дев’яносто першому році освятили. Ще за батюшки Аркадія, царство йому небесне. Панувала злагода поміж людьми. А що потім почало творитися, коли отець Аркадій спочив собі з Богом... Мабуть, мамона взяла гору, — вважають православні Надія Підперигора, Ганна Радецька, Єлизавета Шверло, Ольга Остапчук.
Роблять сумний висновок: щось не те у Божому храмі твориться. Розповіли у подробицях про деякі небогоугодні речі. Мовляв, скоро й перед Всевишнім вiдповiдати, то куди ж у цьому світі піти по спасіння грішної душі?.. Запевняють, що і молоді люди їх підтримують: хай буде демократія, хай буде єдина церква, але така, щоб у ній велося все по-християнськи.
— Щоб не було нічого від лукавого, — уточнює Надія Підперигора.
Тяжко цим спрацьованим, бідовим людям. Коли будували храм, сподівалися, що і життя земне складатиметься за законами християнської моралі, що всі сповідуватимуть вічні вартості. Живуть із Богом у душі і злагоді із самими собою. А воно, бачите, он як повернулося: антихристи споганили могили вірних слуг Божих. Відколи селище стоїть (а станції Дунаївці вже 90 років), то і в найстрашніших снах нікому таке й не наснилося.
Розповідає Ольга Остапчук: «Приходимо ми в понеділок, аби помити посуд, поприбирати після храмового свята. Кажуть до мене: чи ви таке чули, Олю? Хрести якісь, свастика на пам’ятниках... Пішла, побачила... Так, як ото оливою хтось ту чортівню намалював. Я стала плакати... Кому ж це потрібно?!. А тут уже пішло по станції, що то церковні люди зробили. Бо ж таке ніби лампадною оливою пороблено... Зустрічаємося з Аркадійовичем (селищним головою. — Авт. ), кажемо: хочемо до вас на прийом записатися. Відповів: приходьте. Отака напасть на станцію!».
— Хто ж ту напасть наслав?
— Це ж не місто, що одне одного не знають. Казала, як на сповіді: той не зможе вмерти, хто таке зробив. Лишаємо батюшку після служби. Кажемо: батюшко, лиха слава про нас пішла. Він нам почав всіляке про чаклунство. Ми не могли оте все слухати. Коси дибки ставали. Так розуміємо: якщо є те чаклунство, то він би мав знати, що протиставити. Тоді ми й кажемо до нього: якщо нічого про те не знаєте, то ми самі йдемо до селищної ради на прийом. Хай нам скажуть, які підстави, звідки те лихо... Прийшли. Аркадійович відповів, що жодних претензій до церковних не має... Тут-таки з’являється отець Миколай, вривається до голови в кабінет. І там почалося...
— Хіба ви все те чули, що в кабінеті говорилося?
— Аякже, там такі крики були, що й на вулиці чули. Кричить батюшка до голови, що поїде до владики, щоб той відлучив його від православія. А як вмрете, погрожував Анатолію Аркадійовичу, то щоб вас православний батюшка не відспівував. А Аркадійович йому відповідає: якщо я вмру хоч і сьогодні, то ви мене точно ховати не будете. Звільніть, вимагає від батюшки, кабінет. Запишіться на прийом, якщо у вас є ще якісь питання. А батюшка розперезався, — згадують про той діалог літні жінки.
— То після цього конфлікту ми ще більше стали на тому, щоб у нас була єдина православна церква, але така, щоб не було ворожнечі, не було розбрату. Хочемо, щоб до такої церкви ходили наші діти і онуки. А то ж нині багато людей не йдуть до храму саме через такий гармидер, — узагальнює Ольга Остапчук.
А тепер повернемося до розмови з отцем Миколаєм: «Чому, панотче, ви думаєте, що саме Кухаренко є ініціатором будівництва ще одного храму у селищі Дунаївці?
— Він про це говорив ще два роки тому у дитячому садочку. І торік на зборах у школі. А на святі селища зачитав привітання єпископа Хмельницького і Кам’янця-Подільського Антонія від Київського патріархату.
— А може, від Московського патріархату не привітали?
— Не знаю. Але я сказав, що він займається розпалюванням міжконфесійної ворожнечі в селищі. У нас є єдина канонічна ортодоксальна церква. А той інший патріархат є лжепатріархатом. І він це повинен знати.
— Мабуть, панотче, ви і у кабінеті селищного голови 10 вересня з цього розмову почали?
— Так. Я його запитав, на якій основі він має робити церкву Київського патріархату? Піднялася суперечка. Не те, щоб серйозна. Я за характером спокійний. І спокійно сказав йому, що в нашому селищі немає жодної людини, яка була б прихильником Київського патріархату. То навіщо, запитую, ви це питання піднімаєте? Кажу йому, що є стаття у карному кодексі, вам доведеться відповідати за це порушення. Ми, застеріг, не будемо вас на суд за це подавати, бо є суд мирський, але є і суд Божий.
— То ви не молилися, щоб Господь наслав на нього всілякі біди?
— Знаєте, була така річ. Православні священики, коли бачать, що людина в трансі, читають молитву, щоб ангели Божі хранили цю людину від нападків диявольських. Правда, є ряд заклинательських молитов.
— То ви заклинательську читали?
— Так. Щоб Господь смирив раба Божого Анатолія.
— Хтось із людей за дверима кабінету чув вашу молитву?
— Важко визначити, чи хтось чув. Навряд чи. Чесно кажучи, я і сам не надав великого значення цій молитві.
А люди, які чули, таки надали великого значення тому, що відбулося у кабінеті селищного голови. Результат? «Сорок одну заяву зареєстрували. Просять люди дозволу на будівництво церкви Київського патріархату», — говорить Анатолій Кухаренко.
Он воно що, виявляється. Отець Миколай, батько трьох малих дітей, відчув, що над його грішною головою зависла загроза втрати парафії. Розгубився душпастир. Ото й поспішив услід за вірними до органу місцевого самоврядування, а там і втратив контроль над ситуацією, і над собою. Тепер чекає на повістку з мирського суду.