Мені в Париж — у справі, терміново!
Справа в Парижі чекала дуже важлива — перевірити силу своєї любові до нього. Привіт, моє місто — я повернулася. Привіт, моє місто, ти нудьгувало? Привіт, моє місто — ревнувало... чула натхненний голос Жанни Оніщенко, до речі, відмінного гіда, з блискучою французькою, знанням поезії, історії і, здавалося, всього-всього.
Сиділа біля вікна другого поверху автобуса і думала, як може, наприклад, ревнувати мене Париж, якщо тут опинилася вперше. Правда, любов кувалася роками і швидше я ревнувала його до всіх, хто відкрив давно, кожен по-своєму. Наситившись чужими спогадами, спочатку трохи злякалася — не впізнаю. Невже це Єлисейські Поля? Тріумфальна арка? Чому ремонтні роботи на Полях так куряться, а біля Тріумфальної арки такий потік машин, що пам’ятна бабуся навряд чи почуває себе тріумфально... І ця вічна спека...
Париж почав дивувати тихцем і спочатку зовсім не своїми ексклюзивами, а вікнами — таки ж не випадково закріпилося таке поняття, як французьке вікно. Виявляється, всі фасади в місті належать державі і, не применшуючи важливості вихованого почуття гармонії, в силу і визначеності законів, парижанам не спаде на думку імпровізувати з балконами, облаштовуючи їх і перебудовуючи, вивішувати білизну, взагалi, пускатись у самоволку фасадами. Вишуканість вікон, обов’язково обрамлених чорними кованими мереживами-решіточками по низу — єдине правило для всього міста. Акуратна елегантність вікон при різноманітності вишуканих фасадів додає небаченої стрункостi враженню від міста. Французькі вікна — це, передусім, смак, що культивується зокрема і міською політикою.
До речі, опинившись у саду паризької мерії, відкритому з нагоди святкування Дня взяття Бастілії, була зачарована пишністю старовинного особняка мерії в оточенні фонтанів, справжніх старовинних скульптур, квіткових колажів.
Перебуваючи в такій красі, чиновники стануть видавати розумні розпорядження, що множать красу міста, — переконано стверджував господар готелю, що розташований поруч із мерією. Йому видніше.
Нехай мене пробачать професійні дослідники паризького шарму, але цей парк справив не менше враження, ніж багато офіційно визнаних шедеврiв.
Коли наш автобус під’їхав до Версалю, його відразу оточили продавці дешевих сувенірів, в основному пропонувалися брелоки в формі Ейфелевої вежі. У ходу було однакове звертання: «Колеги! Таня, Оля, Катя — дешево. Купуйте». Якщо торг не влаштовував, відповідали чомусь дивно — мафія, саботаж. Продавців було так багато, товар такий примітивний, що торгівля йшла, в очікуванні нашого входу в Версаль, без надриву. Один хлопчисько, побачивши прапорець в руках гіда, раптом кинувся до українських туристів, кричачи «любі друзі». Далі все було по тексту — Галя, Надя... Його напарники навіть зрозуміти не встигли, чому в хлопця розкупили враз увесь товар. Індивідуальний підхід, виявляється, й у Версалі працює. Ми потім ще довго сміялися в автобусі.
У Парижі все сплуталось у голові: хотілося одномоментно захоплюватися красою міста і викривати свої міфи, і чомусь цей процес так захопив, що зупинитися ніяк не могла. Поступово формувалося своє враження, воно, як то мовиться, ближче до тіла. Тепер упевнена, що Ейфелева вежа набагато красивіша, ніж собі її малювала. Пройшовши 700 її сходинок (шлях до ліфта), навіщось двічі, притиснувшись щокою до її прозорої опори, опиняєшся всередині з цілим світом — тут говорять усіма мовами. Всередині вежі багатьом спочатку трохи страшнувато, але дуже швидко обживаєшся, особливо у висотному кафе. До речі, була упевнена, що вже де-де, а у вежі вони більш вишукані.
Ще одна людська повінь буквально трохи не захлеснула в Луврі, біля Мони Лізи. Спеціально навчений черговий стежить, щоб ті, що фотографуються, вчасно відходили від портрета, поступаючись місцем новій групі. Здавалось, усі панічно боялися упустити щось дуже важливе. Спеціально не діставала фотоапарата і тому змогла, не заважаючи іншим, стояти біля неї стільки, скільки хотіла. Зовсім не загадкова усмішка вразила мене, а міф навколо дівчини Лізи, яка тільки потім стала відома, як Мона. Побачила ж здорову, квітучу молоду жінку, вочевидь, із прекрасним травленням, яка радіє не тільки новому славному дню, але й учорашній прекрасній ночі. Вона всміхалася сама собі, це потім знавці приписали їй загадковий нюанс. Так усміхаються люди, у яких все ладиться. Щасливі. На них дивитися хочеться.
Коли одна туристка замовляла свій портрет на Монмартрі у 45-річного вірменина, який там давно мешкає і говорить чотирма мовами, то розмовляли вони російською.
Художник у двох словах виразив суть головної зваби Парижа — тут змішання всього й усіх. Як чудово пахне Монмартр своїми кафешками, як вільно тут різному люду співається, знайомиться, цілується... Над портретом він працював годину і зумів уловити настрій, тож тепер інші художники, побачивши його, щиро вигукують — хороша робота.
Вимотавшись від прогулянок мостами і Сеною, на катері і пішки, нічним Парижем з «Мулен Руж», від знайомства з незабутніми соборами, стомившися від власного топографічного кретинізму, скажу — все ж таки Париж мене не зім’яв — і в карті розібралася, і сама гуляла Парижем, бавлячись простим і найцікавішим роздивлянням життя. Втома залишила дивний спогад, не характерний для нас, але звичний для парижан, — дозволила собі заснути хвилин на 20 на зеленому газоні на Єлисейських Полях. Десь поряд прибирали після параду 14 липня трибуни, вже поїхали офіційні особи, парижани і гості знемагали від 32-градусної спеки, а я спала під деревом у центрі Парижа, і так затишно було.
Головне, що тепер і за мною, можливо, сумуватиме Париж, а я його, можливо, ревнуватиму до інших.
Адже в закоханих завжди так...
