Я бажаю успіху росіянам — але вболіваю все ж за Україну
Шановні читачі, хвилиночку уваги. Спробуймо пройти невеликий тест. Отже, в двох сусідніх країнах останнім часом відбуваються дві демонстрації, що представляють позицію двох різних політичних рухів. Питання: за яку країну уболівати прихильникам «демократизації»?
Демонстрація N1. Місце — Москва. Час — субота. Якщо точніше, то демонстрація пройшла на легендарній Пушкінській площі, де за радянських часів свої акції протесту влаштовували дисиденти. Висловити протест проти Кремля прийшло від двох до трьох тисяч осіб, однак як глядачі найпомітнішою була поліція — числом не менше дев’яти тисяч палиць. У результаті було заарештовано понад двісті осіб, включаючи колишнього чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова, якого російська газета «Правда» назвала «політичним пішаком, який продав душу зрадникам, що замишляють зруйнувати Росію». Зрештою Каспарову пред’явили звинувачення у «вигукуванні антиурядових гасел у присутності великої групи людей».
Демонстрація N2. Місце — Київ. З часом не так зрозуміло: акція почалася декілька днів тому і триває досі. Якщо точніше, то проходить вона на легендарному Майдані, також відомому як майдан Незалежності, де 2004 року влаштовувала акції протесту помаранчева революція. На цей раз організатори — «антипомаранчеві», так звана проросійська Партія регіонів. Її мета — не дати Президентові України Вікторові Ющенку провести нові вибори. Кульмінації акції протесту досягли минулого тижня: тоді на вулиці вийшло (в залежності від того, чиїм оцінкам ви віддаєте перевагу) від 35 до 70 тисяч осіб. Поліція на них не нападала. Жодного арешту зроблено не було.
Оцінити переваги і недоліки цих двох демонстрацій вельми і вельми нелегко — особливо якщо це робити улюбленим американським способом пошуку «хороших» і «поганих хлопців». З одного боку, російські учасники демонстрацій дійсно виходять на вулиці — за їх власними словами — на боротьбу за свободу слова, преси і зборів; вони дійсно протистоять зростаючому авторитаризму президента Володимира Путіна; їм дійсно не подобається, що при ньому політична опозиція виявилася практично повністю знищеною. Не можна заперечувати й того, що в їх лавах чимало досвідчених, відомих людей і людей, які користуються величезними зв’язками і чудово говорять по-англійськи. Як і того, що в країні їх практично ніхто не підтримує. Одна з причин цього — робота російських ЗМІ, де їх представляють, як написали в газеті «Известия», вузькою групою опозиціонерів, які одержують гроші з-за кордону, що навмисне спровокували бійку з мирними представниками влади.
У Києві, навпаки, демонстранти вийшли на вулиці на боротьбу з прозахідним курсом своєї країни. Їм не подобається, що Україна зближується з НАТО і Європейським Союзом. Вони дійсно хочуть повернення до тих часів, коли їхня країна була васалом Росії. Більшість людей, що їх підтримують, живе в провінції, зв’язків у них ніяких немає, та й англійської вони, скоріше за все, не знають. Чемпіонів світу з шахів у їхніх лавах також не спостерігається. З іншого боку, їх дійсно підтримує народ. Так, на їхніх демонстраціях далеко не так весело, як на тих, які було організовано під час помаранчевої революції — один очевидець розповідає, що це «тихі колони, які складаються переважно з молодих і досить бідно одягнутих чоловіків, які йдуть під блакитними прапорами», — але їхній лідер Віктор Янукович — не хто-небудь, а прем’єр-міністр, і вони самі поставили його на цей пост внаслідок демократичних виборів.
Я знаю, що обирати буде нелегко: зрозуміло, що інтуїтивно кожному хочеться, щоб у демократії виникли перспективи саме в Росії. Російські опозиціонери — хоробрі люди, їх діло праве, їх обличчя і методи давно знайомі. Однак, на жаль, акція протесту в Росії — це не свідчення демократизації, а скоріше свідчення відсутності такої. Від правди нікуди не піти: російська влада різними способами — цензурою, залякуванням, навіть убивствами — практично знищила в своїй країні дух здорової політики. Як наочно показує реакція поліції на суботню демонстрацію в Москві, навіть вузькі групи людей, які бажають зібратися публічно й показати деяку «несистемну» присутність, повинні бути готові до того, що з ними боротимуться силою.
Україна ж — хоч багато хто вже списав її з рахунків «за неорганізованість» — повільно і невизначено, але все ж таки рухається до такого стану, коли її народ, принаймні, матиме можливість обирати одну з двох чітко виражених політичних позицій, причому після більш-менш відкритого їх обговорення. Безсумнівно, ухвала Президента Ющенка про розпуск парламенту не може не викликати питань. Однак зараз її якраз розглядає Конституційний Суд України, і всі сторони вже заявили, що діятимуть так, як вирішить Cуд. Заклик прем’єр-міністра Януковича до проведення акції протесту на Майдані — безперечно, політичний трюк. Однак трюк законний, ненасильницький і такий, на який у кожного є повне право.
Загалом, якщо висловитися гранично грубо, спрощено й такою мовою, щоб зрозуміло стало будь-кому, Україна — при всіх своїх численних недоліках — це вільна країна, де на вулиці можуть вийти антидемократичні сили. Росія ж залишається авторитарною країною, де демократичні сили зазнають биття та арештів. Так що особисто я бажаю успіху росіянам — але вболіваю все ж за Україну.
