П’ять заповідей від Рене
Ален Рене — жива легенда світового кіна, один із зачинателів французької кінематографічної «нової хвилі», автор надзвичайно вишуканих, навіть естетських стрічок. Його найкращі ігрові фільми 1960—70-х років подібні до мистецьких ребусів: їхня візуальна форма ускладнена настільки, що потребує радше інтуїтивного сприйняття; не так розгадування культурних кодів, як занурення в цей асиметричний калейдоскоп образів і смислів. Тим часом широкому глядацькому загалові практично нічого не відомо про Рене-документаліста. Його ранні неігрові короткометражки, здебільшого зняті понад півстоліття тому, нині є справжніми раритетами. З огляду на це просто втіхою стала ретроспектива тих робіт, показана в кінотеатрі «Жовтень» у рамках фестивалю документалістики «Контакт».
Теми всіх п’яти стрічок абсолютно різні, і от що найцікавіше: режисер для кожної картини знаходить свій окремий стиль залежно від того, про що йдеться. В «Герніці» (1950), присвяченій однойменному полотну Пабло Пікассо, нема нічого, окрім живопису і закадрового голосу: звучить екстатичний текст Поля Елюара. Рене вибудовує шлях до головного шедевра через інші, більш м’які та ліричні твори Пікассо. Помалу обличчя і постаті набирають дедалі сильнішого драматизму, і ось вже камера немов у лихоманці вихоплює окремі частини «Герніки», і кожний фрагмент набуває на екрані вибухової сили.
Фільм «Ван Гог» (1948) мав би, згідно зі стандартами портретного кіна, стати черговим біографічним нарисом. Рене ж лишив у кадрі знов-таки тільки живопис; проте картини Ван Гога перетворилися на декорації та на життя геніального божевілля великого голландця.
Зняти освітньо-пропагандистську стрічку «Уся пам’ять світу» (1956) про Національну бібліотеку — чи є, здавалося б, завдання нудніше і зрозуміліше? Але бібліотека постає на екрані не просто як сховище знань. З колон і величезних залів, з корінців рідкісних фоліантів та з безлюдної геометрії коридорів і стелажів Рене вибудовує втаємничений, самодостатній простір, котрий існує за особливими законами, не зовсім доступними для звичайного сприйняття.
А ось фільм «Ніч і туман» (1956) врізається в пам’ять, завдаючи майже фізичних страждань. Фільм про концтабори Рене складає з традиційних компонентів: з власне таборової хроніки, з повоєнних кольорових зйомок у меморіалах на місцях масового винищення. Жахають, однак, навіть не кадри насильства, а поєднання яскравих сонячних краєвидів, де майже губляться спорожнілі бараки, і чорно-білих кошмарів з горами понівечених трупів: нелюдське минуле вторгається в начебто благополучне сьогодення.
У 1958 році виробник полістиролу замовив Рене фільм, аби оспівати «шляхетний матеріал, повністю створений людиною». Натомість режисер змайстрував цілком сюрреалістичну «Пісню про стирол», насичену незрозумілими приладами, різнобарвними пластиковими структурами, якимись інопланетними речовинами та загадковими обличчями персоналу. Вийшла таки справжня пісня про абсолютно буденний продукт; важко навіть уявити, хто б іще зміг так поетично висловитися про звичайнісіньку пластмасу.
Усе те наводить на дуже просту думку: нецікавих чи неможливих тем не буває. Хочеш знімати — бери і знімай. Про табори, про пластмасу, про капусту, про королів. І колись тих кадрів стане так багатезно, що піднесеться — на радість нам, на подив світові — власна, нова хвиля.
