Є «Контакт»!

Могильов продовжує боротьбу за звання театральної столиці Білорусі. Боротьба ця чесна, по-молодіжному завзята і, високою мірою, — творча. Ініціатор сміливого почину — Могильовський драматичний театр, директор якого Андрій Новіков придумав і втілив у життя ідею Міжнародного молодіжного театрального форуму під назвою «М@артКонтакт», що точно відображає суть сприйняття сучасності молоддю.

У цьому році в Могильові «контактували» вдруге. На Молодіжному форумі зібралося 12 театральних колективів із 6 країн. Відмінна риса цього арт-проекту — могутній освітній момент. Крім конкурсної програми, існує спеціальна програма, до якої входять майстер-класи з різних сфер виховання молодих акторсько-режисерсько-драматургічних талантів.

Своєрідним паролем «учителів» і «учнів» було привітання «Є контакт!» Після чого з широко розкритими душами молодь сприймала настанови старших колег і дізнавалася, що таке «Біомеханіка Мейєрхольда»; як досягнути «єдності у вихованні голосу, мови і руху драматичного актора»; могла попрацювати в «Майстерні пластики і танцю»; мала можливість продемонструвати свої перші кроки в «Майстерні молодої режисури». Над результатами побаченого роздумували азартно, часом сперечалися, а різні думки виливалися на сторінки «бойового листка» — газети форуму, яка створювалася щоночі молодіжною редакцією. На ранок журналісти-ентузіасти давали в руки учасникам свіжий номер і без тіні втоми рушали на пошуки нових тем для наступного випуску...

ТЕАТРАЛЬНА МІСТЕРІЯ

Відкрився Молодіжний форум «М@артКонтакт» спектаклем Театру ім. Янки Купали (Мінськ) за твором класика білоруської літератури Якуба Коласа «Симон-музика». Ця поема про історію білоруського народу. Вистава — приклад поетичного театру. Образна притча про простого сільського музиканта Симона, який дивиться на світ очима творця, проходить всі кола життєвих спокус і залишається вірний таланту, відпущеному йому Богом, та сприймається як узагальнення думок про вище призначення людини. Спектакль, поставлений відомим білоруським режисером Пінігіним, за формою — містерія, в якій діє хор, коментуючи події за прикладом античних трагедій. Образно-пластичне зображення навколишнього світу й подій, які супроводжують Симона на його життєвому шляху, створює відчутне враження протяжності культури у часі, її безперервності, переконує у важливості дотримування і зберігання традицій (цю виставу кияни змогли побачити під час гастролей мінчан у нашій столиці в жовтні минулого року; див. «День», №188», 2006). «Симон-музика», який отримав приз журі в номінації «За сучасне сценічне втілення національної класики», продемонстрував, як сьогоднішніми образними виразними сценічними засобами можна представити матеріал давній, здавалося б, архаїчний. У такому художньому переусвідомленні традицій і сучасності приховані величезні можливості впливу на емоційно-історичну пам’ять народу.

Тема першої вистави задала певний тон відчуттів усім подальшим спектаклям — місце людини на землі, я і світ. Зрозуміло, що ці аспекти у всі часи були і залишаються чільними аргументами предмету мистецтва, але переважання в спектаклях «М@артКонтакту» теми уважного і послідовного дослідження життя людського духу було важливою відмінною рисою Форуму.

Дипломом за «Акторський дует» було відзначено польський спектакль «Кухонна драма» за п’єсою С. Віткевича «Мати» Театру ім. В. Богуславського (Каліш). Жанр вистави визначено як «досить бридкі варіації в чотирьох страхітливих частинах». Актори Мартін Борткевич і Карил Свіфт ведуть глядача заплутаними лабіринтами людських відносин, дивно-химерних, які навіть важко уявити. Син і мати... Слідом за письменником режисер Станіслав Отто Медзевський досліджує мотив болісних взаємовідносин цих близьких людей. Вони — немов і досі (навіть коли син уже доросла людина) пов’язані пуповиною, яку намагаються розірвати, і в той же час чуйно оберігають її від пошкодження. Складність і багатогранність зв’язку матері й сина примушують акторів вдаватися до натуралістичності зображення заплутаних любові-ненависті двох людей. Вони категоричні, непередбачувані, жалюгідні й категоричні в бажанні знайти виправдання своїх вчинків, вони замежні. Можна сумніватися в їхньому психічному здоров’ї, але вони так переконливо органічні в своїй «мертвості» почуттів, що навіть при таких аномальних родинних стосунках доводять — бути самим собою син може тільки з матір’ю.

Господарі форуму показали один із останніх своїх спектаклів — «Білоксі- блюз» Н. Саймона (режисер В. Петрович). За цю роботу Могильовський драмтеатр був нагороджений дипломом «За акторський молодіжний ансамбль». У «Білоксі-блюз» — підходящий сюжет для шліфування акторського ансамблю. Він розповідає про спільність різних людей одного віку і найкраще дав змогу молодим виконавцям проявити азарт під час гри у пронизливій історії відносин новобранців американської армії у часи Другої світової війни. Ідеальна ситуація для торжества психологічного театру — зовнішньої дії мало, напруженість нагнітається внутрішнім протистоянням цих різних людей, які волею долі були змушені перебувати в одному місці. Кожен з акторів знаходить для свого героя своєрідну і органічну манеру, переконливу лінію поведінки. Вони всі різні, цікаві, кожному з них співчуваєш. А ще — немає відчуття, що це американські солдати: без вагань можна уявити, що ці хлопчиська можуть бути радянськими солдатами з берегів, наприклад, Волги, а зовсім не Міссісіпі. Єдине, що їх не відрізняло би, так це прагнення бути щасливими, коханими і позбавленими необхідності йти під кулі.

Дипломом «За яскраву театральну образність» був нагороджений спектакль «Самотній фокстрот» Театру «Притулок комедіанта» (Санкт- Петербург). У цій музичній мелодрамі режисер Василь Сенін «почуттєву чарівність і містичну простоту прози Андрія Платонова» переклав на музику, він почув її звучання і постарався відтворити пластично. В основу спектаклю покладено оповідання «Фро». Актриса Софія Горелік в ролі Фро, ніби щойно зійшла зі сторінок книги — так вона відчуває скупу глибину фраз; так вона, наче тілом їх вимовляє, емоційно переживає! Вона — сама чуттєвість, саме очікування і потреба любові. Вистава «Самотній фокстрот» вражає найяскравішою театральною образністю. Наприклад, потяг тут утворюється із низки чемоданів, «зчеплених» один з одним. Їх залишають на пустому просторі сцени чоловіки подруг. Цей завмерлий поїзд символізує і час, що зупинився, і його швидкоплинність. Чоловік Фро поїхав, і вона марніє з любові. А коли подруги танцюють з чоловіками, (в спектаклі панують ностальгічні мелодії тридцятих років, а танці — немов картинки часу), Фро пристрасно обіймає чемодан. Сцена зустрічі з чоловіком, що повернувся, — кульмінація дійства, і тут режисер проявляє грандіозну фантазію. Любовне откровення грається через воду — стихія струменів, потоків, бризок. «Жонглюючи» тазиками з водою, Фро і її коханий в променях сріблястих прожекторів купаються в своїй любові. Вона переливається за краї їхніх сердець, вони омивають своїм почуттям цілий всесвіт, бризками вони досягають зірок.

Декілька спектаклів залишилося без нагород, однак це не свідчить про їхню погану якість — просто вибирали кращі з кращих. Серед тих, що отримали тільки глядацьке визнання — «Привіт, емігранти» Ж.М. Шевре (Вільнюс), «Чморік» В. Жеребцов (Челябінськ), «Мильна опера» (Вітебськ), «Мовою пристрасті» (Есслінген), «Гедда Габлер» Г. Ібсен (Москва).

УКРАЇНСЬКИЙ «ЗОРЕПАД»

Наша країна на «М@артКонтакті» була представлена трьома спектаклями — «Кінець прекрасної епохи» («Сузір’я», Київ), «В очікуванні Годо» С. Беккета (Театр ім. Леся Курбаса, Львів), «Сірано де Бержерак» Е. Ростан (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, Київ).

Приз «За кращу чоловічу роль» отримав виконавець ролі Сірано Микола Боклан. За стриманою манерою гри актора вгадуються бурі пристрастей і урагани переживань. Всю енергію почуттів він вкладає в поетичні рядки. Талант, натхненний любов’ю, здатний вирватися за прута будь-яких ґрат, здатний великодушно бути в тіні красивого, але безглуздого суперника. Але чи може бути суперник у справжнього творця? Скільки не обманювалася б людина у своїх сподіваннях, в даному випадку це Роксана, що полюбила не душу — лишень красу, паросток істинного проб’ється крізь будь-яку товщу непорозумінь. Варто тільки не опускати рук, якщо впевнений у своїй правоті, у своїх почуттях. «У поета є власне небо, на яке він може возноситися»... Швидше за все, про це хотів сказати Андрій Білоус у своїй режисерській роботі. Сценографія спектаклю (художник Олег Луньов) також спрямована на ідею постановки. Варіанти положень декількох східців, трансформуючись по ходу дії, все ж залишають простір сцени ажурно-відкритим. У цій чорно-білій графічній гаммі — свобода і одночасна замкнутість. Персонажі, наче ляльки, виявляються «розвішеними» на різних рівнях сходових поперечин. Немов величезний ляльковий театр Господа Бога, якому підвладно зняти чергового сміливчика із цвяха його долі й кинути в пучину пристрастей...

Приємно, що і другий український спектакль також не залишився без нагороди на фестивалі. Гран-прі отримала вистава «В очікуванні Годо» (режисер Олексій Кравчук, Львівський театр ім. Леся Курбаса). Це дійство вразило своєю дивною (за внутрішньою емоційністю) думкою про процес творчості як про територію гри. Але в ньому територія гри, територія актора розростається до масштабів всесвіту. Львівські актори вирішили зіграти очікування акторське, яке, однак, вийде за рамки лише очікування кращої акторської долі, ролей, змін. Філософія реальності образним рядом на сцені перевтілилася в філософію гри. І глядач дивиться на винахідливе, філігранне театральне виконання і осягає мудрість буття. Це високе мистецтво — сказати зрозуміло про речі, над якими людство б’ється впродовж усієї своєї історії і точного рішення яких просто не існує. Несподівана форма прочитання відомої абсурдистської п’єси обігрує одну з головних іпостасей сприйняття художнього твору — багатогранність, багатоплановість. Усі ми в житті чекаємо свого Годо, уявляючи його таким, яким може створити його наша фантазія. Усього чотири актори (Стефан, Кравчук, Цьона і Береза) вибудовують на очах глядача умовну модель буття, конструкцію людських відносин, коли люди не чують одне одного, не намагаються почути, та й просто не можуть. У формі акторського жарту, навмисних пустощів, ніби пінг-понговий м’ячик «перекидають» виконавці з особливою талановитою грацією безглузді фрази, які після їхнього вимовлювання і програвання раптом стають зрозумілими. І як прозріння — на глядачів обрушується текст Беккета, який приводить до думки, що це ніякий не абсурд, це те потаємне, що заховане глибоко в душі у кожного, те, що ми чекаємо і відтягуємо, від чого мучимося і що дає надію. Від народження і до приходу цього самого Годо...

Вердикт міжнародного журі глядачі прийняли оваціями, демонструючи таким чином свою згоду з рішенням професіоналів. Їм же було цікаво порівняти свій погляд на переглянуті спектаклі з думкою альтернативного молодіжного журі. І що ж? Все відзначене головним журі співпало з рішенням молодіжного. Молодь лишень постановила додати до списку переможців спектакль «Чморік» — «За правду життя», а для вистави «В очікуванні Годо» вони винайшли своє формулювання номінації — «За нездоровий оптимізм»...