Зигзаг удачі
Останнім часом у пресі досить часто висвітлюється питання зради, насамперед, у політичному житті країни. Декілька років тому в одному з періодичних видань з’явилася цікава стаття голови Української греко-католицької церкви, кардинала Любомира Гузара, в якій він стверджує: «Поки в суспільстві буде панувати моральна порожнеча, доти не можна сподіватися на будь-який помітний поступ в економічній, соціальній та політичній сферах життя спільноти». Це твердження, як показує дійсність, спрямоване в саму серцевину проблеми. Саме моральні чинники спричинили руйнацію та падіння багатьох імперій (класичний приклад — розпад Римської імперії), а також окремих націй та особистостей. На жаль, творці сучасної історії лише підтверджують цей сумний висновок кардинала Любомира Гузара.
Яскраві приклади аморальної поведінки представників влади маємо у післявиборчий період: перехід Олександра Мороза в табір «блакитно-білих», непідписання Юлією Тимошенко «Універсалу національної єдності», відверте ігнорування Віктором Януковичем засад того ж Універсалу, ухвалення парламентом України (завдяки голосам комуністів і соціалістів) антисоціального бюджету на 2007 р., цинічне ігнорування антикризовою коаліцією (за винятком Соціалістичної партії) закону про Голодомор, подолання президентського вето на антиконституційний закон про Кабінет Міністрів опозиційним блоком Юлії Тимошенко. Чому ж можливі такі, м’яко кажучи, невідповідні прагненням Майдану дії? Більшість з дивовижною легкістю звинувачує в усіх негараздах Президента України Віктора Ющенка. Але чи це насправді так? На моє глибоке переконання, однією з причин сьогоднішнього можливого реваншу «блакитно-білих» стала необгрунтована ейфорія учасників Майдану та їх помилкове переконання, що наступного дня після переможних фанфар, як у казці, настане рай на українській землі. І народ «склав зброю», став пасивним спостерігачем, а не активним будівельником нового демократичного суспільства та захисником ідеалів Майдану.
Проте, ми заспокоїлися передчасно: реальна влада, по вертикалі і по горизонталі, як належала, так і належить прокучмівським силам, ментальність яких можна змінити щонайменше через покоління. Безперечно, ця романтична ейфорія (уже вкотре в історії українського державотворення), на жаль, не оминула наших провідників. Саме вони мусили пояснити народові необхідність щоденної, щогодинної жертовної праці для утвердження завоювань Майдану, налаштувати спільноту на створення інститутів громадянського чину. Отже, ми разом із лідерами Майдану відповідальні за поразку «помаранчевих» сил. Народ також не витримав випробувань на моральність, на зрілість. Тому що мовчати, коли чиняться зло чи несправедливість, означає стати прямим співучасником цього злочину.
Реалізуймо гасло: «Влада для народу!». Організовуймо громадські інституції для розв’язання будь-яких спільних проблем, щоб влада різних рівнів відчула контроль за виконанням узятих нею зобов’язань перед народом! Безперечно, на практиці поставити все на свої місця (тобто, «на ноги») вкрай нелегко. Проте, іншого шляху просто немає. Мусимо усвідомити свою важливість і причетність до історичного процесу державотворення в будь-якому його прояві — від впорядкування свого подвір’я до прийняття та виконання основного закону держави — Конституції України. Отже, формула-відповідь «бути чи не бути» Україні багатою, заможною, демократичною європейською державою, видається, могла б бути такою: любов до рідної землі, вiдродження почуття гідності, свободи, волі, відчуття єдиної родини (солідарної нації), без штучного поділу на Схід і Захід, створення (самоорганізація) громадських інституцій, утвердження громадянського суспільства. Тобто, йдеться про створення людського ресурсу нової якості, який, насамперед, стосується молодої генерації.
