I’m just looking — Я лише дивлюся
Звичайнісінький харчовий кульок літав над вулицею. Ще мить тому він, нікому не потрібний, підминався ногами перехожих, прощався з життям. І ось неждано- негадано шалений порив вітру підхопив напіврозтерзану плівочку і підняв її високо над деревами, і вона, дивлячись на них уже згори, вальсувала щосили. Всі, хто чекав на маршрутку, задерши голови, спостерігали за цією витівкою вітру. Кулькові, очевидно, в його короткому житті й не снилося піднятися на таку висоту, та й навіщо ця спокуса. Але хто ж відмовиться, якщо сама весна запросила на білий танець...
От дивина — всі дерева обвішано пошарпаними життям кульками, але цей не просто літав, він, здавалося, насолоджувався. Підлаштовуючись під партнера, вгадуючи кожне його наступне па, так професіонально чуйно приникав до чергового акорду повітряного потоку, начебто вчився десь або лише один із сотні таких же кульків-клонів народився з мрією — злечу!
Ті, хто стояв на зупинці, мимовільно стежили за цим щирим безтурботним ковзанням з якимись однаково мрійливими виразами облич. Уже підійшла маршрутка, відвозячи перший глядацький «партер», а він усе літав, захлинаючись від власної сміливості, забувши про обережність, і наткнувся-таки на своє дерево — воно також хотіло побавитися з пустунчиком. Усі відразу заспішили, на вулиці встановилася звичайна метушлива діловитість — і так через нерозторопний транспорт хвилин із десять втратили, та ще стояли із закиненою головою. Начебто засоромившись від власної реакції на смішний політ, усі почали дивитися собі під ноги, не спіткнутися б у суєті — не до імпровізацій міського пейзажу. У маршрутці, де звичайно не виникає ні найменшого бажання жартувати, багато хто, сміючись, говорив про кульок. Щось таке було все ж таки... Іноді людині корисно дивитися не лише під ноги.
Англійці позначили категорію людей, любителів побродити дорогими крамницями, нічого не купуючи, висловом: «I’m just looking — я лише дивлюся!». Абсолютно не згодна, що це марно — в шикарних крамницях, наприклад, можна відточувати смак, помічаючи деталі. Щоправда, навіть у європейських дорогих бутіках, де продавці чудово вишколені, ніхто не любить споглядачів: ціни ж, дивлячись на вітрину, чітко уявити не є складним, то чого розглядати невідомо навіщо? Щоправда, це стосується лише тих, кого легко визначаємо як непокупця. Якщо ж ситуація змазана, і досвідчене око продавця однозначно не ідентифікує клієнта (привертає увагу, наприклад, дорога сумка чи рукавички — і можливо, до крамниці прийшли гроші), бесіда з відчуженої може плавно перейти на вельми задушевну — природно, в межах знання мови у них, і знання психології продавців у нас.
Упевнена — в цю хвилину обов’язково якісь важливі події розбурхували світ, але я про це не знала, оскільки спостерігала, як дорога дамочка вибирала новий гаманець — також дуже дорогий. Вона так хотіла ним володіти, що навіть збилося дихання, порожевіли щоки. Схоже, що в неї не один уже є, але постійна спокуса, гостра при купівлі, але яка стирається здивуванням за день (навіщо це?) — просто так не відпускає. Може, навіть піти на бюлетень (якщо сама оплатить), оскільки, можливо, хвора на речовизм. З боку все виглядає забавно, як політ кулька: щойно злетів — уже приземлився. Іронії, проте, ніякої — у будь-який момент при наявності грошей, природно, що спостерігач і покупець можуть помінятися місцями.
Адже недаремно твердять, що гроші — це шосте почуття, без якого перші п’ять не працюють. Спокуса вміє працювати з будь- яким віком, спорожняючи ті гаманці, в яких щось є.
Якось будучи у відрядженні, я стояла біля вікна віденського готелю і мимовільно проводжала очима діловиту, явно кульгаву стареньку, яка кудись цілеспрямовано поспішала. Мимовільно простежила й відзначила — поспішає до казино. Середа тут — жіночий день, так і написано при вході. Вона, очевидно, весь тиждень чекає на свою середу, збирає сили — адже азартна ніч у такому віці потребує підготовки. Коли ж настає довгоочікуваний день, усі хвороби вщухають — старенька йде назустріч спокусі — потрібна гра, щоб завестися, потрібен виграш, щоб знову прийти. Не знаю, в якому настрої поверталася вона після гри, й ніколи не дізнаюся: один накопичує, немовби вирішив жити вічно, інший витрачає, начебто негайно помре. Дехто ж це все спостерігає навіщось, запам’ятовує, як мінімум, щоб розповісти іншим, і в цьому є певна сатисфакція.
— Якось прочитала привабливе оголошення танцювального класу, — розповіла 50-річна господиня маленького готелю в Криму, — було написано: приймаються зрілі сеньйори як початківці. Прочитала і зрозуміла — на мене чекають і я дуже хочу навчитися стародавнього мистецтва танцю живота. Відразу повірила (дуже вже ж жадала руху), що внутрішні й бічні м’язи живота і прес, спина і хребет підбадьоряться від трясіння, адже аеробне навантаження не буває зайвим, дивись, і інші групи м’язів заворушаться, може, й зайві кілограми поменшають.
Вже минуло два місяці тренувань, умію ще дуже мало, але одне точно: настрій із яким біжу на заняття, освітлює й інші дні, радує й повна незалежність від партнера — адже мені він не потрібен. Мій живіт завжди зі мною. Хустка з монетками, яку пов’язую на стегна, своїм побрязкуванням чесно підказує — чи правильно рухаюся, чи вловлюю характер чудового танцю. Але навіть і це — вторинне. Танцклас став для нас жіночим клубом, і на думку не спаде пропустити хоча б одне заняття. Фурор усередині мене вже стався, навіть ще на підступах до чуттєвих рухів під музику. У будь- якому випадкові, хустка зрілої сеньйори в мене є, інше додасться — адже готую танець на день народження чоловіка.
Мій же день такої людини, яка дивиться вперед і на всі боки, закінчився на ринку, де я вибирала квасолю. Чомусь у цей день я була невмотивовано причепливою і, дивлячись прямо в очі кожної продавщиці, все запитувала: «Чи добре розварюється?». «Господи, — не витримала одна, — так хто ж вам скаже, що погано! Дивна якась ви, все ходите і лише дивитеся!»
Як вона здогадалася? Та й неправда — три склянки квасолі для супу купила. Попалася, до речі, така навариста, бокаста — видивилася все ж таки...
