Як помер Петро Чайковський?

У літку 2005 року мовна корпорація BBC почала бомбардувати теле- й радіоефір цілодобовим Бетховеном, що стало, ймовірно, найбільшою ретроспективою одного композитора в її практиці. Зараз BBC має намір зробити те ж саме з Петром Чайковським, показавши багато метрів фільмів і документальних стрічок, після яких на «Радіо-3» у лютому відбудеться тижневий ефір усіх творів Чайковського й Стравінського.

Диригент Чарльз Хазлвуд бере участь у чотирьох телепрограмах і радий можливості виправити те, що він називає історичним спотворенням музики Чайковського, повідомляє inopressa.ru. Він нарікає, що після Другої світової війни багато диригентів перетворили його твори на цукровий сироп: «...особливо Герберт фон Караян, якого слід би розстріляти за цю ведмедячу послугу». І хоче замість цього «показати, що це музика величезної внутрішньої сили, часом груба й брутальна, й водночас у ній є майже нестерпна солодкість».

Можливо, Хазлвуд читав колишнього критика з New York Times Гарольда Шонберга, який писав, що «тривалий час Чайковський, улюбленець публіки, був відринутий багатьма цінителями й музикантами, які вбачили в ньому не що інше, як машину для вибивання сльози». Зрозуміла чи незрозуміла, музика Чайковського залишається однією з найулюбленіших і часто виконуваних у симфонічному, балетному й оперному репертуарах.

Документально-художній фільм Хазлвуда відтворює кілька найважливіших епізодів життя Петра Ілліча Чайковського, але замовчує суперечливі думки з приводу смерті композитора. Незважаючи на десятиліття дискусій, жоден учений не сказав останнього слова про те, чи була смерть Чайковського нещасним випадком чи самогубством. Хазлвуд розповідає: «Ми свідомо залишили фінал відкритим. Моя особиста думка полягає в тому, що він не намагався покінчити з собою. Я вважаю, що він, швидше за все, обнімався не з тим хлопцем і заробив холеру — та й усього».

Смерть від холери була офіційною версією, яку висунули медики в Санкт-Петербурзі після кончини композитора 6 листопада 1893 року, й її повторювали перші біографи Чайковського. Припускають, що Чайковський випив склянку некип'яченої води, що дуже нерозсудливо в період епідемії смертельної хвороби, яка передається через воду. Тим не менше, його смерть пояснили недбалістю, а не свідомим бажанням саморуйнування.

Однак майже одразу поширилися чутки про альтернативні версії цієї історії, більшість з'явилися на підставі припущення, що композитор помер не від хвороби, а від отруєння миш'яком. Деякі вважали, що він убив себе сам, повергнутий у відчай своєю гомосексуальністю або страхом її викриття.

Схильність композитора до випивки та гри дає й інші мотиви для самогубства. Існує версія, що Чайковський заразився холерою від чоловіка-повії, але більшість відкидають версію з холерою саме тому, що вона вважалася хворобою бідняків і була б занадто жалюгідною долею для знаменитого й дуже буржуазного Чайковського. Його колега Римський- Корсаков сумнівався щодо діагнозу «холера», тому що тоді не дотримувалися карантинних заходів. Чайковський в останні дні свого життя безперервно приймав відвідувачів, а його тіло не було запечатане в цинковій труні, як це звичайно робилося у випадку холери.

Невістка Чайковського, Ольга Чайковська, стверджувала, що він був отруєний одним із своїх лікарів, Василем Бертензоном, за вказівкою царя Олександра III. Ходили також чутки про те, що цар довів композитора до самогубства, вимагаючи, щоб «Чайковський негайно зник», після того як прибиральник будинку, де жив Чайковський, доніс, що композитор спокусив його сина.

Найбільш обґрунтована з теорій самогубства була запропонована 1980 року радянським музикознавцем Александрою Орловою, яка емігрувала до США. В історії, яка була їй розказана, ймовірно, істориком Олександром Войтовим, Чайковський надто далеко зайшов у своїх сексуальних пригодах, вступивши в зв'язок з племінником такого собі герцога Стенбок-Фермора. Гомосексуалізм був у Росії поза законом, а винні могли бути покарані — заслані до Сибіру або висічені березовими різками.

Схильний до апоплексії герцог письмово поскаржився царю Олександру III, передавши лист через головного прокурора російського Сенату Миколу Якобі. Якобі був однокашником Чайковського в Санкт-Петербурзькому училищі правознавства й вирішив зібрати «суд честі» з інших випускників, який повинен був ухвалити вирок. Саме вони, за словами Орлової, вирішили, що найбільш визначний із нині живих композитор Росії має накласти на себе руки, щоб урятувати репутацію Санкт-Петербурзького училища правознавства.

Ця історія здалася принадливою багатьом відомим ученим і проникла в біографічні статті про Чайковського в словниках The New Oxford Companion to Music і The New Grove Dictionary of Music and Musicians (хоч останній у другому виданні обмовився, що це «непідтверджені» відомості). Тим часом мародери-компанії фахівців-конкурентів скоро спростували твердження Орлової, а багато хто вирішив, що Олександр Рожанський минулого року завдав цій теорії «милосердного удару» своєю надзвичайно ґрунтовною працею «Последние дни Чайковского: документальное исследование».

Поряд з іншими, судячи з усього, смертельними ударами по теорії Орлової, Рожанський з'ясував, що не було ніякого герцога Стенбок-Фермора, а був граф з таким ім'ям. Однак він був конюшим царя Олександра й тому не потребував би посередника, щоб передати лист.

Що ж до репутації Санкт-Петербурзького училища правознавства, яку ніби підривали гомосексуальні надмірності Чайковського, то Рожанський зобразив училище як колиску бешкетів чоловіків з чоловіками, де був навіть власний гімн, що оспівує радощі мужолозтва. Крім того, автор охарактеризував російське придворне й артистичне життя, як сповнене гомосексуальних інтрижок до такої міри, що поведінка Чайковського навряд чи змусила б кого-небудь здивуватися в модному Санкт-Петербурзі.

Як прокоментував фахівець з російської музики, професор Ричард Тарушкін, «гомосексуальність розглядалася як форма вільнодумства, й у цій якості була простимою. Росія до 1861 року була феодальною країною, а «ігри джентльменів» були традиційним правом добродіїв».

Це не до кінця пояснює невроз і самобичування, присутні в багатьох листах Чайковського. Складається враження, що композитор більше переймався своєю сексуальністю, ніж хочуть примусити нас думати вчені, які пишуть на цю тему через століття. Його шлюб із закоханою в нього до безтями студенткою-музиканткою Антоніною Мілюкової був спробою викоренити свої «згубні пристрасті» й продемонструвати респектабельність, але це був акт страшного відчаю, що закінчився катастрофою для подружжя.

Однак найбільшого збитку роботам Чайковського (якщо не брати до уваги перемелювання їх на млині нудотної німецької солодкуватості) завдало б розуміння їх виключно як висловлення гомосексуальної туги. Критик XIX століття Джеймс Ханекер зазначав, що йому чується «гомосексуальна патологія», а більш пізні «теоретики блакиті» любили аналізувати його роботи через політизовану призму статі й сексуальності. Чайковський, напевно, хотів би, щоб слухачі цінували його як автора приголомшливих мелодій, натхненного аранжувальника і незрівнянного музичного майстра.