Віктор ЗАБЛОЦЬКИЙ: «Основні політичні цінності досі виробляються Євросоюзом та Штатами»
Віктор Заблоцький — один із двох (другий — Федір Сидорук) авторів і ведучих проекту «Перший відділ» продакшн-студії «Закрита зона». Тематика програми журналістських розслідувань «Перший відділ», що демонструється на 5 каналі, пов’язана з національними інтересами України та тими людьми, до чиєї компетенції входить їх захист та дотримання, і хто, можливо, їх зневажає. Перш ніж зайнятись дослідженням національних інтересів у «Закритій зоні», Віктор був журналістом-міжнародником каналу «1+1». Він належав до восьми «повстанців», що звільнилися з каналу, протестуючи проти цензури. Далі вашій увазі пропонується інтерв’ю з Віктором Заблоцьким у скороченому варіанті з сайту www.telekritika.kiev.ua.
— Чим, на вашу думку, стала за ці два постреволюційні роки журналістика? Чи виправдалися ваші сподівання?
— Навряд вони виправдалися, тому що телевізійний формат, фактично, залишився таким самим, телевізійні власники теж не змінилися, їх політичні вподобання або відсутність уподобань — теж не змінилися. Усі власники провідних телеканалів намагаються заробляти якомога більше грошей за будь-якої політичної ситуації. Але проблема в тому, що вони так само вважають, що телебачення має право втручатися в політику, причому обов’язково на боці того чи іншого політичного гравця. Адже таким чином вони можуть отримувати якісь преференції для свого каналу.
А для журналістів ситуація полягає в тому, що ми так і не побачили зміни телевізійного ринку: він не став більш динамічним, він не став більш активним у плані того, що з’являються радикально нові телевізійні проекти.
— Як ви оцінюєте міжнародну журналістику в Україні?
— Вона все рівно базується на аналізі інформаційної стрічки «Рейтер», «Ей-Пі-Ті-Ен» чи «Франс-прес». Канали, яким потрібно заробляти гроші, фінансово стримують розвиток інформаційних служб і кидають гроші на виробництво телевізійного «мила» чи ще чогось подібного. Журналісти мало їздять, мало роблять цікавих репортажів. Жоден канал не може похвастатись існуванням такого цікавого корпункту, який би міг отримувати інформацію з перших вуст у тій країні, в якій він знаходиться.
У «Інтера» є корпункти, але ви часто бачите там ексклюзив?.. Як відбувається планування новини? «Рейтер» щось повідомив, і редактор дзвонить в корпункт і каже: от зроби те-то і те-то. Як правило, ці корпункти існують лише для того, аби журналіст лише заявив свою географічну присутність у тому чи іншому місці. Він каже: «Я перебуваю у Вашингтоні і зараз розкажу вам про події, які відбуваються у Сполучених Штатах». Але ніякої ексклюзивності він не має, він рідко ходить на дійсно важливі прес-конференції, мало особисто спілкується з тамтешніми політиками. І це проблема журналістів. А ще — це небажання власників та редакторів мати кращу інформацію. І вкладати у це гроші.
Коли я працював на «1+1», у мене було багато випадків, коли я міг дати кращий сюжет, але від мене його просто не вимагали. Наприклад, коли ми були в Пакистані під час початку повітряної операції проти Афганістану, я зробив десь тільки 5 сюжетів протягом двох тижнів, хоча я міг зробити набагато більше. Але було прийнято рішення виключно робити прямі включення з Ісламабаду. Просто каналу необхідно було лише одне: заявити «Інтеру», що от ми теж там, там працюють наші журналісти… Більше не потрібно було нічого… Проблема в тому, що в нас досі редактори новин не мають концепції розвитку новинних служб. Вони реально не знають, які новини вони роблять. Тобто це всього на всього «робота на сьогодні». Мені цікавіше читати новинну стрічку Бі-Бі-Сі, ніж дивитися міжнародні калейдоскопи на одному з наших каналів. Наші канали не ставлять запитання: чи цікаві ці міжнародні події для України? Що цікаво Україні?
Ще ось велика проблема. Редактори інформаційних служб не можуть щодня визначати, яким буде обличчя новин саме сьогодні. Цим займаються випускаючі редактори. А більшість випускаючих редакторів, які прийшли працювати — вони ніколи не були класними журналістами. Це не журналісти — це такі собі «телевізійні чиновники», які намагаються зрозуміти, що хоче керівництво і яких новин воно хоче. І все це — через брак культури. Тому що, якби вони мали високу людську та журналістську культуру, то ставили собі запитання: «Що треба людям?».
— Ви вважаєте, що ми, як Америка — маємо показувати більшість міжнародних подій через призму національного інтересу до них?
— Мені здається, що українцям було б цікаво бачити все, що відбувається у місцях, де робиться велика політика. Постійні сюжети з Брюсселю, зі Сполучених Штатів. Ми маємо системно виїздити в гарячі точки, де щось відбувається. Інша річ, що в нас немає школи військової журналістики, як у Британії чи Штатах. Тому що наразі, те що ми можемо — це писати стенд-ап на тлі БТРу чи ще чогось. Власники не вкладають гроші у те, щоби журналісти достойно, убезпечено працювали в складних умовах. І знову: їм потрібні хороші новини за грошовий мізер, а так не буває. Але, можливо, міжнародка не так цікава людям, які живуть у селах. Вони перебувають на грані самовиживання. Їм дуже важко зрозуміти, про що сперечаються на Близькому Сході, або що відбувається в Іраку. Вони не хочуть вникати в деталі, тому що в них зовсім інша мета в житті. Вони хочуть зрозуміти, коли вони самі будуть жити краще.
— Щодо «місць, де робиться велика політика». У інтерв’ю «Дню» ви кілька років тому сказали, що, на вашу думку, вона твориться у Брюсселі та Вашингтоні, але не в Москві. Ви досі так вважаєте?
— Так. Я думаю, що основні політичні цінності досі виробляються Євросоюзом та Штатами. Плюс — НАТО, яке теж знаходиться в Брюсселі. Але все одно — американська політична кухня зв’язана з європейською. А Росія ж має значення для України з точки зору того, що вона досі хоче відбудувати імперію, досі працює над цим великим імперським проектом — відбудувати щось подібне до Радянського Союзу. В інших формах, звичайно, але відбудувати. Їй потрібні держави-сателіти, які б виконували політичну волю Кремля. Із цієї точки зору вона тільки цікава Україні, тому що Росія не є супердержавою, Росія не є державою, в якій виробляються якісь політичні, економічні цінності. Вона не є країною- взірцем, з якої можна брати приклад і намагатися її наслідувати.
— Міжнародку ви вже оцінили. Поговорімо про публіцистику та про журналістські розслідування.
— Я думаю, що робити публіцистику заслуговують лише ті люди, які вже чогось досягли у професійному житті та їхня думка, їхній погляд апріорі вважаються гідною уваги та поваги. У нас таких програм мало, але вони є.
Окремий жанр — журналістське розслідування. Для того, щоби займатися ним, треба гарно бути в темі та мати додаткові джерела інформації. Для того, щоби цю інформацію давали тобі, тобі мають довіряти. І це вимагає також певної підготовки, яка виробляється роками. Нам всім не вистачає школи, яка би могла продукувати цінні розслідування. Для цього, я сподіваюся, потрібно буквально десяток років.
Тобто, порівняно з тією купою проблем, яка існує в Україні, журналістських розслідувань у нас майже немає. І тут виникає така серйозна проблема: як я буду робити журналістське розслідування. Але який канал буде його розміщувати? Тому що за нинішнього телевізійного ринку досить багато власників просто не хочуть мати програми, які би були якимись економічними чи політичними розслідуваннями, тому що це може створювати багато додаткових проблем для каналу. А, відповідно, коли немає потреби на такі програми, журналісти не мають ініціативи. Навіщо робити щось, якщо воно нікому не потрібне?
— У полеміці з одним із авторів «ТК» ви висловили таку думку, що журналісти «не мають об’єктивно оцінювати діяльність тих політиків, які мають журналістів за прислугу». Пару слів про об’єктивність та про те, як ви її втілюєте у «Першому відділі», будь ласка.
— Кожна наша програма є критикою на існування тієї чи іншої проблеми, яка має національне значення. Коли ми намагаємось проблему дослідити, ми завжди наражаємось на мовчання тих чи інших осіб. Відповідно, проблема «об’єктивності» стає великим питанням, оскільки ми досить часто просто не маємо інформації від усіх джерел, учасників того чи іншого конфлікту. Для більшості політиків журналісти — це люди, які або мають в повній мірі транслювати їхні «розумні» послання, або ж мовчати про неприємні проблеми. Ми ж намагаємось отримати інформацію від всіх учасників того конфлікту, який ми досліджуємо. Але, як правило, у нас завжди є якась сторона, яка намагається щось приховати.
