Прийом, розподілення, невідомість...

«Мене звуть Даша, мені дванадцять років. У мене померла мама. Сім місяців тому. Я хочу, щоб батькам моєї подружки вдалося мене усиновити. Вони в неї дуже добрі, ми познайомилися в лікарні. Якщо в них не вийде мене усиновити, я потраплю або в притулок, або в дитячий будинок. Мені страшно!»

...За останні п’ять років у цьому невеликому будиночку за високою огорожею навпроти Куренівського ринку побували понад три тисячі дітей. Назва — приймальник-розподільник — чомусь лякає гостей, говорять, що вона якось не в’яжеться в свідомості ні з дітьми, ні з теплим до них ставленням. Проте нічого страшного в цій установі немає, якщо не брати до уваги, звичайно, історій його мешканців. Між прийомом і розподілом проходить не більше 30 діб, потрапити сюди можуть діти від 3 до 18 років. Це або малолітні правопорушники, які після вироку суду чекають на підготовку документів для направлення до спеціального навчально-виховного закладу (школи чи ПТУ), або діти, які внаслідок якихось обставин опинилися на вулиці, в тому числі на вулицях інших країн. Також такий термін перебування може бути призначений за постановою слідчого та санкцією прокурора як примусовий захід виховного характеру.

Тут із дітьми працюють вихователі та психолог, вихованці вчать уроки та займаються якоюсь творчістю — наприклад орігамі, роблять квіткові композиції, різноманітні вироби з природної сировини — наприклад із каштанів або з пластиліну, малюють. Відведено час на настільні ігри та перегляд телепередач. Вихователям доводиться боротися з тим, щоб закони вуличного життя не стали законами проживання в приймальнику. Нинішні п’ятнадцять його мешканців потрапили якраз на ювілей — Київському приймальникові-розподільнику для неповнолітніх виповнилося аж 70 років. Практично в той же день начальник цієї установи Лариса Зуб отримала Почесну нагороду «Чуйне серце», встановлену «Магнолією-ТВ» та компанією «Фокстрот». За те, що їй вдалося повернути з України до Таджикистану до батька 13 річну дівчинку Альбіну.

1993 року Україна в числі ще дев’яти країн СНД підписала Волгоградську угоду про повернення неповнолітніх до країни їх мешкання, яку було поновлено 2000 року. Повертаються діти, які опинилися в Україні, в свої країни також саме через Київський приймальник- розподільник. Альбіна приїхала в Україну разом із матір’ю, але мама померла. Дівчинка потрапила до притулку, з якого весь час тікала — їй більше подобалося жити з вуличними дітьми на теплотрасах. А потім потрапила до приймальника-розподільника. Працівники розподільника мали повернути її до родини, але проблема полягала в тому, що з Таджикистаном, де живе Альбінин тато, угоди про повернення немає. Діяти доводилося через амбасаду Таджикистану в Москві (посольства Таджикистану в Україні немає). Проспонсорували Альбіні дорогу від Москви до Таджикистану НТБ Росії, з дівчинкою виникали проблеми на українському та російському кордонах... Отже, повернення проходило дуже важко — але все ж воно вдалося.

Часто діти їдуть до іншої країни тому, що там, як їм здається, можна більше заробити. Українські дівчата зі східних — Харківської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей вирушають до Москви... 17-річну Женю (ім’я змінене), яка живе зараз у Київському приймальнику-розподільнику, до Москви заманили обманом. Знайома пообіцяла їй роботу кухарем-кондитером — за її фахом. Насправді ж у столицю Російської Федерації дівчину кликали для заняття проституцією. Невідомо, чим би це закінчилося, але Жені поталанило — за місяць свого перебування в Москві вона, намагаючись cпіймати на вулиці таксі, «зловила» міліцейську машину. Найближчим часом Женя повернеться додому до Дніпропетровської області. Вона збирається все ж таки влаштуватися на роботу кухарем-кондитером і вірить, що все в неї буде добре.

Луганчанина Родіона також привезли до Київського приймальника- розподільника з Москви. Без документів, він допомагав там працювати матері. Родик поїде до бабусі в Луганськ, хоча все ж таки хоче жити з мамою.

Окрема категорія «клієнтів» приймальника-розподільника — діти з манією бродяжництва. Вони втікають із дому без особливих на те причин, і вештаються містами та країнами без діла або підзаробляючи — як кому більше подобається. Це — хвороба, і куди не помістиш таку дитину, хоч назад у родину, хоч до інтернату, вона все одно знову втече на вулицю, на свободу. «Є такі діти, які в нас уже по чотири рази були, — розповідає Лариса Зуб. — А бувають такі, які чудово жили б із батьками, якби не трапилося нещастя».

До розряду таких належить, наприклад, історія Даші, яку вже розказано на початку статті. Чомусь думалося, що в приймальнику-розподільнику в основному перебувають малолітні правопорушники. І було несподівано страшно почути від маленької красивої дівчинки тихе: «У мене померла мама...». П’ятирічний Микита, який відразу ж привернув увагу гостей, також залишився один — його мама пропала. Найстрашніше, що часто цих дітей ніхто не має наміру шукати — працівники розподільника самі починають розшуки далеких і близьких родичів, які б зраділи поверненню втраченої дитини. Згадується фраза з твору одного не дуже відомого автора: «Нас не шукатимуть, нас хтось не загубив, а викинув...»

І все ж частіше за все на вулиці і, відповідно, в розподільнику опиняються діти з неблагополучних родин. «Велика частина дітей причиною втечі з дому називає проблеми в родині, наприклад насильство, — розповідає начальник відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Черкаської області Ігор Шибко. — Тільки у нас за останній час порушено дві карні справи проти батьків і вітчимів, які розбещували дітей, три — щодо родин, де відбувалося насильство, дітей били і мучили». В Україні на обліку стоять десятки тисяч неблагополучних родин, у яких живе понад сто тисяч дітей...