Далека мандрівка поета

У жовтні 1846 р., рівно 160 років тому, Тарас Шевченко, будучи членом Київської археографічної комісії, здійснив свою волинську подорож. Одним із головних об'єктів, які він мав відвідати, був Почаїв із його знаменитою лаврою. У розпорядженні Київського генерал-губернатора Д.Г. Бібікова, при канцелярії якого працювала ця комісія, Шевченку наказувалося: «...отправиться в Почаевскую Лавру и там списать а) общий наружный вид Лавры; б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы». Схоже, Шевченко сам виявив бажання побувати в Почаєві, про який багато чув, але в якому ніколи не бував. Ще до відвідання Почаєва це місто фігурувало в його творах.

Згадка про Почаїв є в російськомовній поемі «Слепая» (1842), куди її героїня, незряча покритка, йде молитися за свою дочку Оксану:
«Слепая, бедная, не знала
Недоли дочери своей,
С чужим вожатым, спотыкаясь
Меж неприязненных людей,
Ходила в Киев и Почаев
Святых угодников молить...»

Героїня поеми виросла й жила в Подніпров'ї. Про це говориться в творі на самому початку. Тим не менше, вона йде молитися в далекий волинський Почаїв. Із контексту поеми випливає, що для неї в цьому містечку знаходиться релігійна святиня, яка майже рівнозначна святиням близького їй центральноукраїнського Києва.

Приблизно в такому ж контексті згадується Почаїв і в поемі «Сліпий» (1845). Її героїня здійснює паломництво святими місцями України, молячись за свого коханого Степана:
«У Почаєві святому
Ридала, молилась,
Щоб Степан той, тая доля,
Їй хоча приснилась!..»

Пізніше, уже після заслання, Шевченко переробив цю поему, назвавши її «Невольник». Тут згадка про Почаїв подана в такому ж ключі.

У середині XIX ст. Почаїв, власне, Почаївський монастир, сприймався багатьма українцями як одна з найбільших їхніх релігійних святинь. Це і знайшло відображення в поезії Шевченка.

Він прибув до Почаєва не пізніше 20 жовтня 1846 р. Саме цим числом поет датує запис деяких фольклорних творів у цьому містечку. Почаїв тоді був невеликим волинським містечком, яке входило до складу Кременецького повіту. Нараховувало воно до тисячі жителів. Так, за статистичними даними 1870 р., тут було 109 будинків та 922 мешканці. Майже половину з них становили євреї. Очевидно, приблизно така картина була й тоді, коли тут був Шевченко. Життя Почаєва значною мірою визначалося існуванням лаври. Вона і в буквальному, й переносному значенні піднімалася над містом. Почаїв тоді (і не лише тоді) був місцем сильних контрастів. Багата, пишна лавра явно дисгармоніювала з убогим містечком, яке тулилося біля неї. Чимало мешканців міста жило з того, що обслуговувало чернечу обитель, а також численних паломників, котрі прибували сюди.

Існує версія, ніби Шевченка поселили в архієрейському будинку, де розміщували найбільш поважних гостей. Цей будинок зображений на двох акварелях, намальованих Шевченком у Почаєві. Однак більш вірогідною видається думка, що Кобзаря поселили в новому, відкритому в липні 1846 р. будинку для прочан. Він розміщувався біля підніжжя пагорба при в'їзді до лаври. У ньому, окрім загальних номерів, були й окремі кімнати, одну із яких могли відвести Шевченку. Очевидно, з цього будинку він намалював акварель «Почаївська лавра зі сходу». Як свідчить колишній столяр Почаївської лаври Іван Сидорович Станкевич, він ніби бачив у книзі для почесних гостей цього будинку власноручний підпис Шевченка і дописку «На храм три рубля серебром подаю».

У Почаєві Шевченко намалював чотири акварелі, два ескізи й начерк олівцем. Незважаючи на те, що це були «технічні роботи», вони продемонстрували великий талант Шевченка, а також засвідчили, що наступив новий етап у його творчості як живописця. На акварелі «Почаївська лавра з півдня» дуже добре показані привабливі архітектурні риси лаврського комплексу. На тлі погожого осіннього неба чітко вималюваний Успенський собор, до якого примикають монастирські споруди. Пожовклі каштани й рівна стрічка огорожі ніби зв'язують у єдине ціле цей величний ансамбль. Як разючий контраст йому виступають дві убогі хатинки-мазанки на передньому плані. Кількома вмілими штрихами художник створює відчуття запустіння, бідності чи навіть біди — похилений тин, розчинені ворота, пусте подвір'я, засохле дерево. Здається, тут життя завмерло. Це ніби підтверджує одинока фігура прочанина в довгому одязі, що теж фігурує на передньому плані. Він iде повз занедбані хати стежкою до лаври. Доповненням до такого «соціального контрасту» є контраст кольорів. Яскраве й «легке» світло осіннього сонця контрастує з довгими холодними тінями.

Зовнішній вигляд монастирських приміщень також зображений на акварелі «Почаївська лавра зі сходу». Ця робота є чимось середнім між пейзажем та жанровим малюнком. На цій акварелі лаврський ансамбль не є домінуючим, він знаходиться на задньому плані, служить таким собі фоном при зображенні містечкової вулички. На передньому плані, посеред вулиці на горбку, височить дерев'яний хрест із зображенням розіп'ятого Ісуса Христа. Хрест обнесений ажурною огорожею. Зліва ще один хрест. Але вже кам'яний, зі скісними кінцями, загрузлий у землю. Майже паралельно біля хреста дві велетенські тополі, що похилилися під подувом сильного вітру. Вони разом із багряницею на хресті, що тріпоче, створюють відчуття неспокою. Якась малопомітна суєтність відчувається в рухах кількох перехожих, що знаходяться на вулиці. Чим далі углиб картини, тим, здавалося б, цей неспокій розвіюється. Там на фоні неба видніються шпилі Успенського собору, які творять відчуття стабільності. Але ця стабільність якась оманлива. Здається, ще трошки і ці високі вежі опиняться в загальному коловороті.

Шевченко також намалював внутрішній вигляд Успенського собору Почаївської лаври. На цій акварелі м'яке сонячне світло падає згори вниз, зі сходу. Права стіна затемнена. Очевидно, цей малюнок Шевченко робив до обіду, коли собор був зачинений для прочан. Собор майже безлюдний. Лише на передньому плані бачимо постать жінки, яка навколішки молиться іконі Богородиці. Біля стін кілька фігур ченців. Також їхня невелика групка знаходиться біля іконостасу. Проте всі вони, за винятком хіба що жінки, губляться у просторовій величі храму. Зображення інтер'єру собору виконане у золотистих теплих тонах. Щоб зберегти цілісність цього зображення, Шевченко зробив стіни й арки чистими від розписів та орнаментів. Виділяються тільки ікони в різьблених рамах та капітелі пілястр. Як і на інших акварелях почаївського циклу, художник використовував холодний темно синій колір, який контрастував із теплим золотим кольором.

Діяльність Кобзаря в Почаєві не звелася лише до малювання Почаївської лаври. Тут він, як зазначалося, записав ряд фольклорних творів. Вважається, що це сороміцька поговірка «Ой швець коло мене...», уривок з жартівливої пісні «Ой пила, вихиляла...», а також пісні жартівливо-ліричного характеру «Гиля- гиля, селезень...» та «Ой у саду, саду...» Фольклорні студії в Почаєві засвідчують про байдужість Кобзаря до релігійного життя тогочасної лаври. Перед ним як працівником Київської археографічної комісії ставилося завдання збирати народні оповіді, місцеві повісті, сказання та пісні. У Почаєві, звісно, мали поширення різні легенди про чудеса Почаївської Божої Матері, пісні про неї, також інші зразки релігійної лірики. Проте Шевченко на них не звернув ніякої уваги. Принаймні, ні в його робочому альбомі, ні в післяпочаєвських творах не знаходимо ніякого відголосу такого релігійного фольклору.

Згадки про Почаїв зустрічаються в творах Шевченка, написаних після волинської подорожі. У поемі «Петрусь», написаній на засланні десь 1850 року, є такий сюжет: героїня, молода панянка, вийшовши заміж за старого генерала, їде по святих місцях молитися, просить, щоб помер її чоловік, а вона могла зійтися з молодим хлопцем Петрусем. Цими святими місцями є Київ та Почаїв. У другому, значно відредагованому варіанті поеми звучать такі слова:
«У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєві була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серці люту
Та трошки в пляшечці отрути»

Шевченко спеціально згадує «чудовную», тобто чудотворну ікону Почаївської Божої Матері. У своїх згадках про Почаїв до волинської подорожі він цього не робив. Там Почаїв фігурував абстрактно як одна із найбільших святинь для українців. У цьому випадку вже бачимо певну конкретику, викликану враженнями від подорожі. До конкретики можна й віднести слова «аж у Почаєві була». Використовуючи слово «аж», поет вказував, що Почаїв знаходиться далеко. Принаймні, далеко від Подніпров'я, де ніби жила героїня поеми. Також, очевидно, в цьому емоційному «аж» Кобзар вклав своє враження від довгої дороги, яку йому довелося здолати до цього містечка. Водночас контекст згадки про Почаїв у поемі «Петрусь» кардинально різниться від контексту подібних згадок у попередніх творах. Так, у поемах «Слепая» й «Сліпий» (пізніший варіант «Невольник») ходіння на богомілля в Київ та Почаїв сприймається автором загалом позитивно. Хоча й він говорить, що ці прощі нічого не дали його героям. У поемі «Петрусь» ситуація виглядає інакше. Генеральша з цих місць приносить у пляшечці отруту, від якої її чоловік помирає. Це можна зрозуміти таким чином: київські й почаївські святині, зокрема, ікона Почаївської Богородиці, не пом'якшують серця людей, не роблять їх добрими, а навіть можуть призвести до злих дій.

У дещо іншому, позитивному контексті згадка про Почаїв звучить у повісті «Варнак», написаній орієнтовно в 1853 р. Герой повісті, бажаючи покинути розбійницьке життя, збирається «пуститься прямо в Почаев помолиться святой Заступнице Почаевской», що він і робить.

Отже, можна не сумніватися, що Почаїв справив на Шевченка велике враження. Проте воно було амбівалентним — тут позитив поєднався з негативом.