Двомовність як символ дворушництва
Виступаючи на IV Всесвітньому форумі українців, який відбувся в серпні нинішнього року, Президент України Віктор Ющенко сказав: «Якщо ми християни, силою ми не заставимо говорити українською мовою жодну людину. Проте нікого й не треба заставляти, українська мова не потребує ніякого примусу, оскільки це одна з найдавніших мов світу, мова багатомільйонного народу, мова однієї з найбільших країн Європи. А ось захищати її треба, якщо ми, звичайно, шануємо свою рідну матір, котра навчила нас перших слів, і свою рідну землю, яка нас виростила.»
Особливість нашої мови в тому, що за свою багатовікову історію вона зазнала таких утисків і принижень, яких не довелося звідати жодній мові світу. В період бездержавності, коли Україна була в складі царської Росії, вийшли сотні різних указів, циркулярів, приписів, які забороняли вживання української мови, не дозволяли навчати дітей рідною мовою, друкувати книжки. Нелегко жилося українській мові і в Радянському Союзі, де їй надавалося значно меншого значення, ніж російській, і де вона цілком виявляла себе лише в окремих галузях суспільного життя, маючи там певні переваги.
Яке ж тепер ставлення до української мови? Воно характеризується, перш за все, тим, що за минулі 15 років незалежності України не прийнято жодного закону, указу, жодної постанови про вживання української мови, про її використання в різних установах і організаціях, на підприємствах чи у вищих навчальних закладах. Трапилася дивна невідповідність — за багатовіковим гонінням настала повна тиша — наче й української мови вже немає, а якщо ще й існує, то нехай сама себе покаже, виживає, займає належне їй місце без жодних втручань і підтримки. Ні, не займе, бо і досі відчуває гнітючий тягар неволі, а чужа імперська мова настільки насильно вкорінилась, що вороже зустрічає мову корінного населення і з власної ініцітиви не віддасть своїх завоювань.
Ця ж бездіяльність нової влади в Україні, нерозуміння нею значення рідної мови як основи духовності, патріотичного виховання всіх громадян привела до протистояння на мовному грунті, до двомовності, до спекуляції політиків, які кинулися за підтримкою до російськомовного населення, проявляючи повну байдужість до української мови. І без відповідних законів, правил тут не обійтися, без них втратимо й те, що нам дісталося у спадок.
А як потрібно діяти за правилами, видно на такому прикладі. В радянські часи на нашому телебаченні регулярно виходила телепередача «Компас туриста», в якій розповідалося про туристські маршрути України, екскурсії в різні міста та райони, показувалися на екрані пам’ятники історії, культури, природи. Якось і мені довелося побачити, як велася підготовка до цієї передачі. Запросили керівника одного туристського клубу, щоб він розказав, хто і куди відправлявся в походи. Вмикається телекамера, починається розмова. Аж тут відразу лунає голос тележурналіста: «Ні-ні, говоріть українською мовою!». Той заявляє, що не досить вправно нею володіє, і йому надається час, щоб підготуватися. Якщо ж запрошений зовсім не знає української мови, йому пропонується знайти серед своїх працівників таку людину, яка немає ніяких труднощів у спілкуванні. Не вдасться і цього зробити, зйомка припиняється, телевізійники змушені звертатися до інших людей. А коли хтось наполягатиме, що має право говорити по-російськи, бо всі його зрозуміють, та ще й має намір потрапити на екран, то, — пояснює тележурналіст, — він може піти назустріч і надати йому декілька хвилин — нехай говорить, але телекамера для запису не буде вмикатися. «А якщо ви б привезли на студію репортаж, де б лунала російська мова?» — допитуюся. І у відповідь: «Керівництво відправило б наш матеріал у кошик, а нам би винесло догану. Адже ми — українське телебачення».
Ось такі були правила на нашому телебаченні. Отже, і в недалекого минулого можна дечому повчитися та перейняти той досвід, тоді б на телебаченні сьогодні ми не мали чужого засилля, неприродної мішанини російської та української мов, незрозумілих слів. Але ж тепер телебачення комерційне, канали мають своїх власників. Нехай так, все ж, службовці наділені владою, і, якщо вони міркують по-державному, могли б у ліцензіях на комерційне телебачення домогтися того, щоб телепередачі велися рідною, державною мовою.
Нині байдужість до української мови виявляється і в тому, що в засобах масової інформації з’являється все більше брутальних і навіть нецензурних слів, йдуть різні перекручення всупереч правопису, в рекламі та назвах фірм, магазинів, ресторанів безліч іноземних слів. Наступ на українську мову ведеться широким фронтом, до цього залучають різних людей, артистів, ведучих розважальних програм. Все це ми бачимо щодня, не бачимо тільки того, щоб хтось став на захист української мови та покарав винуватців. Хоч би грошовими штрафами. Чи в нас взагалі мова нікому не потрібна? Міг би втрутитися і парламент, але його потенціал спромігся лише до того, що навіть там усіляко прагнуть узаконити двомовність, тобто власне дворушництво, що й стане в такому випадку візитною карткою наших народних депутатів.
Наша мовна стихія не є звичайнісіньким невіглаством, вона вказує не тільки на бездарність та безпорадність нашої політичної еліти, а й на її неосвіченість. Та якщо у нас бездіяльна влада, то в суспільстві є громадські організації, зокрема української інтелігенції. Є в нас також інститути, науковці, фахівці різних галузей знань. Час від часу повідомляється, що вони досягають помітних успіхів, їхні дослідження, на рівні з сучасними досягненнями науки і техніки. Чому б їм не висвітлити в свої працях становище в нашому інформаційному просторі: кому він належить, яке місце посідає в ньому українська мова, які наслідки цього? Тепер не час благодушності та споглядання, бо за деклараціями про розбудову держави ми раптом помічаємо руйнівний самоплив, до того ж, прикритий сумнівними виправданнями.
