Iндульгенція від Лінкольна
Останнє рішення Президента, який спробував, за його словами, в «історичному прориві» вкотре склеїти обидва береги Дніпра, продовжує викликати неоднозначну реакцію. Від «зрадника» до «прикладу жертовності» — саме в такому спектрі емоційних оцінок називають фігуру глави української держави. Але якщо колишніх і все ще вірних прихильників зрозуміти якось можна, то інформаційна мітка, залишена президентським Секретаріатом, влучила пальцем у небо. Незрозуміло, на що розраховував заступник глави Секретаріату Президента Іван Васюник, закликаючи на допомогу Віктору Андрійовичу чергову історичну індульгенцію у вигляді американського президента Авраама Лінкольна? І навіть навів цитату, що з таємничою паузою доводить цю політичну спорідненість. «Президент — чудова людина й загалом мудра, але йому бракує волі та устремління, і боюся, що він не має сил правити країною». «Це цитата не про українського Президента Ющенка, — сказав Васюник. — Це цитата про американського президента Лінкольна, який у дуже важкий для США час об’єднав Південь і Північ Америки» За деякої схожості характеристик «об’єднувачів» й аналогічності політичної ситуації, вибір форми вирішення конфлікту, зроблений президентами, був абсолютно різний. Якщо в ім’я єдності нації та порятунку демократичної спадщини, викладених у Декларації незалежності, «безвільний» Авраам Лінкольн зважився на громадянську війну, то Президент Віктор Ющенко при вирішенні подібного завдання обмежився підписанням пакту обіцянок, здатного, на його думку, покласти довгоочiкуваний край розколу українського суспільства. На що ж тоді натякнув пан Васюник?
На те, що ще не все втрачено? Чи просто похвалився ерудицією? І хоча слово — не горобець, піймати можна й на слові. Навіть при побіжному погляді на історичні аналогії. Розуміючи всю некоректність однакового підходу до конфліктів, що стоять один від одного на відстані майже в 150 років, рецепти та методи їх вирішення, втім, цілком можуть бути схожі за формою. Тим паче, що характер проблем, як у тогочасних США, так і в сучасній Україні, багато в чому має загальну природу. А такі конфлікти, на жаль, майже ніколи не вдавалося вирішувати шляхом угод і компромісів. Щоправда, сказане зовсім не означає того, що в ім’я єдності нації танки, прикрашені помаранчевими прапорами та підковами на гарматах, мали вирушити на Донбас одразу ж після інавгураційного салюту. Та й на відміну від американського півдня, український південний схід населений аж ніяк не рабами, які чекають на свого лінкольна-визволителя. Тому суспільне протистояння, що вимучило нашу країну, має схожий, але не тотожний американському характер. Це протистояння, за визначенням Сергія Кримського, між «техногенною, індустріальною цивілізацією, з її колективізмом, ігноруванням особистості, стаханівським рухом» — iз одного боку, й «інформаційним суспільством, зовсім з іншим типом соціальності» — з іншого. І в цьому конфлікті основними союзниками нової влади могли стати інформація, особистий приклад і відданість Закону. Могли, але не стали.
Якщо значна частина жителів південного сходу навіть на початку XXI століття продовжує жити печерними міфами про американську та натовську окупацію, то це зайвий раз підтверджує те, що сили, які ними маніпулюють, начисто переграють президентську команду в інформаційній війні. А позавчорашнє рішення Господарського суду Криму про незаконність попередньої постанови Феодосійської міськради про «позанатовський» статус міста звучить як насмішка. З особистим прикладом, включаючи поведінку президентського оточення, як відомо, теж не все склалося. Тут усе відбувається так, як у відомому прислів’ї: «Навіщо мені вороги, якщо в мене такі друзі». Але ця тема досить добре відома, щоб приділяти їй окрему увагу.
Підбиваючи підсумки цього невеликого порівняльного аналізу, заради справедливості можна допустити, що ототожнюючи двох президентів, пан Васюник імовірно мав на увазі, що в питаннях кадрової політики і той, й інший користувалися практикою розширеного протекціонізму. Але пропонуючи важливі державні посади своїм політичним опонентам, американський президент Лінкольн не мав на увазі ні сепаратистів південних штатів, ні делегатів «сєверодонецького» з’їзду. Бандити в нього — і це в кращому випадку — сиділи все ж таки у тюрмах. Тому так відрізняються і наслідки діяльності двох президентів. І якщо громадянська війна допомогла Лінкольну зберегти американську націю як «останню надію на землі», то Універсал Віктора Ющенка поки що ніяк не вплинув на зміну поляризації українського суспільства. Про це принаймні свідчать результати опитування, проведеного 3—5 серпня Інститутом соціальної та політичної психології АПН України в рамках «Моніторингу суспільно-політичної ситуації в Україні». Згідно з опублікованими інститутом даними, майже половина опитаних українців (48,5%) не погоджується з тим, що трансляція загальнонаціонального круглого столу за участю Президента, лідерів політичних сил і суспільних діячів сприяла зближенню позицій громадян України. Тому нам залишається тільки розділити переконання, висловлене членом ради «Нашої України» Ігорем Юхновським, що «якщо Віктор Янукович усвідомить, що Україна важливіша за донецький клан, то справа може піти на поправку. Бо що стосується Президента, то для нього Україна завжди була вищою цінністю. Ви повинні вірити в Президента. Це моя стійка позиція. Українці, включаючи і Януковича, повинні вірити в Президента. І тоді все буде добре». Що ж, сподіватимемося. Але при цьому пам’ятатимемо східну приказку про те, що надія — це мотузка, на якій багато людей повісилися.
