Малокрiв'я
Урізноманітнення прокату принесло черговий результат: на екрани вийшов останній фільм іспанського режисера Педро Альмадовара «Повернення».
Альмодовар, улюбленець фестивалів і кінокритиків, постмодерний художник, гомосексуал і колишній панк- рокер, має вроджене вміння привертати до себе увагу. Ось і про «Повернення» він сказав: «Це кіно про культуру смерті на моїй батьківщині, в Ла Манчі. Моя родина живе там, у лоні нехитрої наївності. Сила й людяність їхніх обрядів дають можливість мертвому взагалі не помирати».
Майже сюжет трилеру з етнографічним відтінком. А втім, це можна було б назвати й чорною комедією. Сам режисер це заперечує, але таке вже забарвлення має його талант. Альмодовар, хоч би якими серйозними були його iсторiї, не може без бодай дещиці осміювання того, що відбувається. Таке легке блазнівство, поєднуючись із щирою ліричністю акторських робіт та сюжетних ситуацій, і породжує справді незабутню атмосферу ранніх картин Альмодовара. До речі, не дивно, що центр цього яскравого світу — жінка. За десятиліття кінематографічної кар'єри Альмодовар вивів на екран низку незабутніх жіночих образів. Жінки ніжні й войовничі, чарівні й смішні, жадані й скандальні, гострі й мудрі... Так, як він відчував їх, — мало хто відчував навіть у Європі, а в Голівуді — й поготів.
«Повернення» — це, як у старі добрі часи, цілковито жіноче царство, але не без домішок пекла. У шафах — купа кістяків. Фамільні таємниці не тільки тягнуться з минулого, але й переконливо примножуються в теперішньому. Чоловік Раймунди (Пенелопа Крус) — безробітний, ще й з явним потягом до інцесту. Їхня дочка (Йохана Кобо) — складна дитина. Сестра Раймунди на ім'я Соул (Лола Дуеньяс) працює перукаркою й, здається, ладна повірити у будь-яку нісенітницю, яку їй скажуть із достатньо переконливим виглядом. Раймундина тітка (Чус Лампреаве) на старості років зовсім вижила з розуму. Мати Раймунди (Кармен Маура) начебто загинула при пожежі, але є підозри, що не зовсім, і тепер усі напружено розмірковують, привид вона чи ні. Сусідка тітки й матері, Агустина (Бланка Портильо), ходить майже поголена під нуль і курить маріхуану кілограмами. І це — лише верхівка айсберга.
Головна тема — дійсно, смерть, або, точніше, її родинне сприйняття. Початок фільму в цьому сенсі недвозначний: святково вдягнене жіноцтво ретельно прибирає надгробки, під якими лежить рідня, переважно чоловіки — хтось зауважує, що в тих краях чоловіки живуть менше за жінок. Де смерть, там і секс — але вельми збочений: виявляється, одвічне родове прокляття Раймундиної сім'ї — інцест і його сумні наслідки. А що ви хотіли — Альмодовар має бути самим собою. У його ранніх фільмах і вживання наркотиків, й екстремальні стосунки між статями з інцестом включно взагалі не були чимось надзвичайним.
Втiм, якщо вже згадувати ранні фільми, то тут маємо проблему. «Повернення» на їхньому тлі явно програє. Так, тут знову — розкішні жіночі партії, дослідження жіночності в усіх її проявах, у тому числі крайніх, так що недарма саме ансамбль виконавиць отримав у Каннах приз як найкращий. Проте з іншими компонентами вже не так добре. Нема того балансу між комізмом, еротичністю, проявами насильства й мелодраматичними моментами — чим так запам'ятовувалися «Кіка», «Зв'яжи мене», «Жінки на межі нервового зриву», «Високі підбори». Тобто певним чином і в «Поверненні» все це є, але чомусь не спрацьовує. Здається, що всього замало, — сміху, сліз, жорстокості й чуттєвості. Немовби режисер, підкоривши вже всі вершини, про які тільки можна було б мріяти, втомився від самого себе, почав повторюватись. Може, так воно й є насправді.
А втім, у тих, для кого це — перший фільм Альмодовара, враження можуть бути цілком іншими. Ну що ж... Приємного перегляду.
