Яку відповідь дати Росії?
Слід визнати послідовність держдумців нашого північного сусіди — вони щороку в різній площині, але обов’язково кілька разів на рік ініціюють питання про захист співвітчизників та статус російської мови в Україні, відмову від наявного кордону, відторгнення частини території нашої держави тощо.
До того ж це робиться в прив’язці до внутрішніх політичних подій в Україні, особливо суперечливих згідно з тлумаченням різних політичних сил. А такі російські політики, як Затулін, Рогозін, Жириновський, Алксніс та Ко навіть не приховують задоволення від можливості черговий раз облити брудом українську державність. Не виключено, що це не просто неоімперська заангажованість, а певна політична «генетика»... Яка дозволяє декому в Кремлі (й не лише там) маніпулювати українсько-російськими відносинами з погляду бажаних для них змін геополітичного балансу сил та інтересів.
Отак і знову Державна Дума Російської Федерації вирішила «озадачити» власний уряд розглядом заходів щодо повернення Криму в склад Росії, посилаючись на домовленості з Туреччиною більш ніж 200-річної давнини.
От лишень виникає низка запитань із цього приводу. Чому за точку відліку взято цей термін, а не, наприклад, ті часи, коли Московія була всього- на-всього глухою провінцією держави наших історичних попередників, коли, до речі, ще не існувало й Туреччини, а наша присутність у Криму визнавалася всіма — від Візантії до Скандинавії.
Чи, можливо, варто згадати період громадянської війни минулого століття, коли кримськотатарський меджліс оголосив про наміри приєднатися до незалежної України. До слова, такі ж наміри були задекларовані Великою Радою кубанського козацтва та Великим Кругом донського козацтва. У цьому ж контексті можна було б згадати й про етнічні українські землі, не кажучи вже про заселені українцями, в складі сучасної Російської Федерації...
Однак варто зазначити, що за останні 15 років світова спільнота неодноразово примушувала Москву відмовлятися від територіальних претензій до нас. Тим не менше, це фактично часто-густо ігнорується на офіційному рівні Росії. Про що такий стан справ може свідчити? Насамперед про те, що актуальним залишається споконвічний постулат російської політики, визначений ще нашими українськими класиками: «Російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність». Це, як кажуть, ми вже проходили неодноразово.
Тобто всілякі газові, м’ясо- молочні та інші претензії не тільки підтверджують спрямованість Кремля на (якщо вистачить сил і можливостей) поглинання сучасної України, але й спонукають до роздумів, як дати «по рукам» імовірному агресорові настільки адекватно, щоб раз і назавжди відбити охоту до подібних авантюр. Принаймні щодо нас, а ще краще — взагалі.
Шляхів досягнення цього більш, ніж достатньо. Від вступу України до НАТО (якщо це зараз реально) до відновлення власного ракетно-ядерного потенціалу (якщо це буде потрібно). У будь-якому випадку одне залишається незмінним — Росія не становитиме нікому загрози тільки за двох умов: перше, стане демократичною (за історичним прикладом Японії), друге, буде демілітаризованою (за аналогічним прикладом Німеччини). Альтернатива — відхід її в історію. Вважаю, що такий підхід до розв’язання нинішніх та майбутніх криз в українсько-російських відносинах має, серед інших, право на існування та втілення в життя.
Зовсім не завадило б, щоби нинішнє керівництво України не мало ілюзій з питань російської пасіонарності. Для України 20-ті роки ХХ століття, не кажучи вже про інші часи, дають підстави для таких оцінок, висновків і пропозицій.
І насамкінець, якщо дивитися на історію неупереджено, то російським парламентаріям не варто було посилатися саме на ті договори, котрі Росія сама ж порушувала.
