Поствиборна шахівниця
Які зовнішньополітичні виклики стоять перед Україною?З усіх земель, що входили колись до складу Речі Посполитої, Україна, схоже, залишилася єдиною, де політична культура всередині еліти збереглася на рівні середньовіччя. У ті, багаті на літературні сюжети часи, польська шляхта, обмеживши права короля, також займалася розподілом майна, плела політичні інтриги, створювала та руйнувала короткочасні коаліції. Зайнята лише собою, вона просто не помітила, як спершу зі сходу, а століттям пізніше із заходу до її кордонів підповзли три державні утворення, що в кінцевому результаті розчленували аристократичну демократію та на багато років припинили існування держави. Повторюючи (з варіаціями) шляхи розвитку польської шляхти, українська політична тусовка продовжує підкидати суспільству не менш цікаві сюжети.
У суперечках про те, хто буде народним прем’єром і на який термін, кого судитимуть, а хто лише сяде, якого кольору буде коаліція та коли вона розпадеться, майже не прослуховується головний сигнал: в ім’я чого ця коаліція буде створена? Чи здатна ця коаліція запропонувати хоч якусь політично виразну стратегію? Чи ми знову приречені на ситуативні об’єднання для вирішення ситуативних завдань? І чи здатна суміш із політичного чванства та «меншовартості» побачити те, що відбувається за власним парканом? А за парканом відбуваються дуже цікаві речі, на які вартувало б звернути увагу.
І хоч із часів третього розділу Речі Посполитої часи змінилися, але виклики залишилися колишніми. Колишніми залишилися й цілі політичних гулліверів. На початку березня російський президент Путін здійснює два вже призабуті візити до Угорщини й Чехії, де робить нехарактерний для російської політики жест. Він не лише визнає «моральну відповідальність» Росії за вторгнення радянських військ у ці країни, а й покладає вінки до пам’ятників загиблих під гусеницями радянських танків. Чим же заслужили ці країни таку «милість» із боку Росії?
На перший погляд може здатися, що справа — у спробі згладити наслідки емоційних і непродуманих кроків так званої газової атаки, що спостерігалася на початку січня. Можливо, це й так. Але це лише частина правди. Річ у тім, що активні пристрасті щодо газу вляглися з підписанням українсько-російських домовленостей. А Путін здійснює свої візити саме в той час, коли європейський вулик уже трохи заспокоївся.
Через два тижні Євросоюз раз і назавжди вирішив припинити розмови про кордони та терміни свого розширення. 15 березня законодавчий орган ЄС — Європарламент — прийняв резолюцію, в якій доручив виконавчому органу ЄС — Єврокомісії — до кінця року надати доповідь про встановлення кордонів Євросоюзу. Як рекомендацію, депутати Європарламенту пропонують встановити тісні багатосторонні відносини з тими європейськими країнами, які не отримали чіткої «перспективи членства». Тобто Брюссель досить ясно дає зрозуміти Україні, що її немає в найближчих планах розширення Євросоюзу. Чи існує зв’язок між цими подіями? Чи європейцям вистачає своїх внутрішніх проблем?
Цілком можливо, Європа дуже буквально приймає тезу Папи Івана Павла II про те, що Україна — це «міст і ворота» між цивілізаціями? Можливо. Але так чи інакше, ми знову маємо справу з тим, з чим мали справу завжди. З одного боку — благополучна, але прохолодна Європа, з іншого, — Росія, яка не залишає надій стиснути палкі обійми. І «несподівані» визнання Путіна цілком можна розглядати як своєрідну вдячність за той політичний «пат», у якому опинилася зовнішньополітична стратегія України протягом останнього часу. І хоч якої б конфігурації набула коаліція майбутнього парламенту, їй доведеться або шукати вихід для продовження геополітичної гри, або отримувати «мат».
Того наявного в нас невеликого історичного досвіду цілком достатньо для того, щоб зробити необхідні висновки. Відтоді, коли Україна під керівництвом Богдана Хмельницького оголосила про свій геополітичний дебют, внутрішньо і зовнішнє краяли одне одного, розриваючи українське суспільство. Історично склалося так, що найбільше не щастило козацькій старшині, орієнтованій на Захід. І все з тієї ж причини Європа, як і сьогодні, чимраз більше годувала обіцянками, аніж реальною допомогою. Річ Посполита, підписавши з Московією Андрусівську угоду, протягом подальшого століття отримала бумерангом аж три розділи своєї території. Як бачимо, Захід також нічого не вчиться.
Що стосується укладення договору з Московською державою, то трагічна помилка Хмельницького полягала в нерозумінні того, з ким він має справу. Якщо Переяславську угоду він розглядав саме як міжнародно-правовий документ, то для Москви ці папери були не більше ніж ярликом на княжіння. Сталося трагічне нерозуміння різниці між Правом і Традицією. Цю різницю чудово зрозуміли деякі представники лівобережної старшини та стали родоначальниками нескінченних поїздок до Москви по той самий ярлик. У зв’язку з цим варто згадати візит Віктора Януковича до Красноярська, де в «теплій і дружній» обстановці він передав голові Держдуми Борису Гризлову булаву (символ української влади) із зображенням Богдана Хмельницького. Й отримавши вдруге ярлик, повернувся в країну, щоб спокійно зосередитися на господарських питаннях майбутнього Південно- Західного округу.
Із жалем можна констатувати той факт, що не змінилася й політика Росії. Ввівши в дію весь арсенал політичної дідівщини, кремлівське керівництво за допомогою інформаційних і економічних провокацій намагається завдати якнайсильнішого удару по українській владі. До виборів президента українців постійно запевняли в тому, що нам чужий європейський менталітет і наш геополітичний вибір невеликий. У пресі звучать пропозиції про те, щоб Україна та Росія вибудовували свої відносини за прикладом США та Канади. Ці порівняння недоречні з самого початку. Запропонований тип відносин можливий тільки на базі загальної світоглядної платформи. Інакше все буде радше схоже на середньовічний варіант відносин Англії та Шотландії.
Ті політичні сили, що розколюють суспільство запитанням «Із ким товаришувати?», просто маніпулюють свідомістю громадян. Змальовуючи економічні страшилки про страшні СОТ, ЄС, НАТО, вони співають все ту ж стару пісню про дешевий газ, димні труби заводів і скрегіт лопат по зимовому льоду, забуваючи, що світ пішов уже далеко вперед. У старих шкільних «Атласах з історії СРСР» були економічні сторінки, в яких стрілками вказувався напрям і вміст товарообміну в Європі. На стрілках, спрямованих із Росії в Європу (експорт), протягом кількох століть було написані три слова: прядиво, мед, віск. Із часом туди додалися руда, нафта, газ. Стрілки в зворотному напрямі вказували на машини, обладнання. Як бачимо, станом на сьогодні мало що змінилося, хіба що додалася зброя.
І якщо майбутнє України — в цьому союзі економічних і правових двієчників, то це майбутнє саме тієї самої стрілки зі старих радянських атласів. А любителям поїздок по «ярлики» було б незле заглядати в підручник історії або для економії часу тримати в робочому кабінеті пам’ятку у вигляді фотографії Михайла Ходорковського.
Біда України в тому, що вона довго перебувала на інших історичних орбітах і внаслідок цього була постійно зайвою. Але якщо в XVII столітті проукраїнський шлях навіть у головах його послідовників викликав якісь сумніви у своїй легітимності, то на початку XXI століття він починає набирати дедалі більше голосів і прихильників. Для того щоб очолити цей рух і дати йому новий імпульс, треба лише відкинути особисту гординю і повернутися до історичної гордості. Час нарешті зрозуміти, що пішака, який навіть став ферзем, можуть знову принести в жертву. І якщо творці майбутніх коаліцій не усвідомлюють того, що вони вже приречені грати у свою, українську, гру, то вони ризикують залишитися живими експонатами етнографічного музею «Пирогово». У не найкращі для молодої французької республіки часи П’єр Верньо не втомлювався нагадувати своїм правителям про те, що «великі здаються нам великими лише тому, що ми стоїмо навколішки. То підводьмося!»