Як нам жити «Між пеклом і раєм»?

У сучасному книжковому морі не так багато творів, які написані без епатажу, а особливо якщо це стосується українського буття. Мабуть, ще менше таких, в яких автор не надягає тогу прокурора, а серйозно замислюється над причинами тих чи інших явищ, об’єктивно аналізуючи їх. На тлі попередніх книг Галини Тарасюк, які ввібрали в себе біль і розпач, і зойк від того, що відбувається навколо, її останній у часі роман «Між пеклом і раєм» виглядає стриманим, лаконічним і доброзичливим. Тільки багато в ньому смутку й жалю. Того жалю, який є в кожного при спогаді про згаяні молоді роки, про невтілені мрії й бажання.

Центральними персонажами роману є український святий Антоній Печерський і український кінорежисер Мирон Волинець. І хоч перший діяв на межі Х—ХI століть, а другий — на межі ХХ—ХХI, жаль у них спільний — нездійсненними виявились їхні мрії про державу. Мирон Волинець часто приходить на Печерські пагорби Києва (в уже далекі 60-ті роки тут був розташований кінофакультет, на якому він учився), щоб принаймні доторкнутися до тих стежок, якими ходив cвятий Антоній, бо мріє зняти фільм про нього, по великому розчаруванню, коли, відгримавши в усі можливі й неможливі двері патріотів і просто чиновників, написавши сотні листів в усі можливі й неможливі установи й організації та в діаспору, нанісши десятки візитів у міністерства й громадські організації, і все з єдиною метою — щоб допомогли у фінансуванні фільму про справжнє минуле України, так само заглиблюється в печеру, тільки його печера — новітнього часу, вона знаходиться на 13 поверсі панельки. На жаль, тут майже неможливо усамітнитись. І Мирон не вміє молитись. Але його молитвою стає сценарій фільму про Антонія Печерського, «цього богатиря вчинку і чину. Цього велета духу, цього Прометея, що приніс русичам, себто нам, українцям, «із греків» вогонь самоосмислення і самоповаги, просто забутого в небесній печері історії…» І фільм цей буде називатися «Між пеклом і раєм».

Шлях, який пройшов у часи новітньої української історії Мирон Волинець, знайомий кожній порядній людині, яка вміє, може, а головне — хоче працювати в ім’я України. І приходить до того ж висновку, що й Мирон: «Може, там, на небесах, нікому цієї України не треба, і давно махнули рукою на її народ, похряслий у мороці розбрату, безсилля і байдужості? І нема кого послати, щоб просвітив у тім мороці дорогу до Бога лойовою свічкою самопожертви, покаянною сльозою… Нема другого Будимира-Антонія… Та й чи колись буде?..»

І на Печерських пагорбах у Києві, і в старовинному Чернігові збереглися церкви, викопані ще Антонієм Печерським. Зокрема, коли Антоній, вигнаний князем Ізяславом з Києва, прибув у Чернігів, він поселився на горі Болдіні і жив тут до 1069 року. Розповідаючи про життя й подвиг cвятого Антонія Печерського, Галина Тарасюк, по суті, відкриває цю постать української історії читачеві. Святий Антоній — високоосвічений, одержимий величною славою своєї країни, невтомний ратай печер небесних, правдолюбець, не раз гнаний князями за правду. Саме його присутність на сторінках роману робить інтонацію твору стриманою й просвітленою.

Як зазначає прозаїк Анатолій Дімаров, цей твір Галини Тарасюк «волає до нашої совісті, наших сердець. Чергова розповідь Майстра, який тче тканину Життя. Читаймо, вболіваймо — і стаємо хоч трохи людьми».