Iсторія виправдання
Вихід у прокат останнього фільму Девіда Кронненберга «Iсторія насильства», перейменованого у «Виправдану жорстокість», — це той нечастий випадок, коли рекламні потуги прокатників майже не суперечать внутрішній логіці твору.
Загалом, цікаво було б наочно познайомитись з тими людьми, що придумують назви для прокату. Просто дуже хочеться зрозуміти їх мотивацію, передумови їх, так би мовити, вчинків. Дізнатися, яка в них освіта, платня, сімейний стан, жилплоща, політичні переконання, захоплення… Бо ці люди інколи, ба навіть не інколи, так обзивають закордонні стрічки, що виникає стійке відчуття, ніби вони — глибоко нещасні особи, котрі заздрять успішним фільмовиробникам і так здійснюють свою маленьку помсту…
А втім, то розмова окрема; в данному випадку важить те, що назва відповідає і конструкції, і сприйняттю твору. «Iсторія насильства» вказує на розвиток, на перехід від одного стану, від одного боку особистості до іншого, — що i відбувається з головним героєм. «Виправдана жорстокість», навпаки, консервує героїв у наперед визначеному способі дій і стані готовності вчинити насильство. Тобто, в першому варіанті історія має початок, кульмінацію і розв’язку, в другому — історію підмінює порочне коло жорстокості, яка перетікає між непевними річищами «виправданості» і «надмірності». Але для фільму Кронненберга адекватнi обидва варіанти, і ось чому.
Головний герой — абсолютно рядовий середньоамериканський обиватель Том Стоул (Віго Мортенсен): жінка (Еді — Марі Беллоу), двійко дітей, власна забігайлівка. Вдома все гаразд, мир і любов, у бізнесі теж. Аж раптом — вторгнення насильства: до кафе вдираються двоє безжальних психопатів, і далі — за принципом доміно — перші удари і постріли відлунюють чимраз більшими і кривавішими неприємностями.
Головною особливістю, ба навіть основним прийомом картин Кронненберга завжди була повна нерозрізнюваність між тим, що персонажі вважають реальністю, і кошмаром, загрозливим світом фантазмів, де можливо будь-що. У «Відеодромі», «Мусі», «екЗистенЗ» галюциногенне перетворення «вмикалося» за допомогою технічних засобів, в «Голому сніданку» спрацьовувала літературна уява дійових осіб, підсилена наркотиками, в попередньому фільмі «Павук» жах приходить з психічної хвороби, а в «Iсторії насильства» — з минулого життя героя. Адже в світі Кронненберга найсумирніший громадянин може виявитись зовсім, зовсім не тим, ким здається.
Те насильство, що чинить Том, завжди виправдане обставинами, діями супротивників, проте режисер акцентує саме його жорстокість — блискавичну, нищівну, на межі патології. Мало того, Кронненберг підсилює ефект, уводячи сюжетні паралелі: син Тома (Ештон Холмс) також раптом вибухає, мало не калічить свого шкільного кривдника; і саме Стоулу-молодшому належить фраза про «виправдану жорстокість», коли він ще намагається все залагодити миром. А потім теж, як батько, змушений діяти все більш агресивно.
Фактично, вся картина Кронненберга вибудована як ланцюжок наростаючих пульсацій насильства. Збільшуючись у гостроті і масштабі, вони проривають тканину повсякденності, поки зовсім не знищують її. Це проникає навіть у секс: еротична сцена між Томом і його дружиною у другiй половинi фiльму — з найкращих. Це справжнє дійство любові ненависті, ніжності звірства, таке собі кохання Макбета в мініатюрі — пестощі спричиняють рани, удари переходять в обійми...
I цей епізод важливий ще з огляду на те, що він, як і зовні примирливий фінал, поєднує «виправдання» та «історію».Так, Том чинить насильство, щоб поновити статус- кво, звичний стан речей. I це йому врешті-решт вдається, проте — у зовсім іншому модусі. Бо відтепер у начебто відродженому, налагодженому просторі існування Томової сім’ї з’являється новий вимір. Цей перехід у нову якість, до речі, чудово виконує Віго Мортенсен — його робота майже бездоганна. Звичайний тихий міщанин Том у нього перетворюється на безжального Джоузі настільки природно, що будь-яку «монтажну склейку», акторські надзусилля просто помітити неможливо. Вибуховий темперамент — і повний самоконтроль; але Мортенсен вправляється і з більш складним завданням — під кінець синтезує Тома і Джоузі в єдину нову людину.
Саме ця людина у фіналі повертається до сім’ї. I місце за столом для нього знаходиться. Похмура іронія цієї сцени викликає захват. Отже, насильство скінчилося. Жорстокість — ні. Та сама жорстокість, що тепер просякла цю родину, і згуртовує її міцніше, ніж будь-коли. Поєднує — і виправдовує їх усіх.
