Розчарування? Ні. Ми не мали ілюзій...

Рівно рік тому в наше життя увійшов Майдан. Це не була стихія, — мислячі люди вже тоді розуміли, що сплеск народного протесту був підготовлений багатьма подіями попередніх років. Зокрема президентськими виборами 1999 року, непрозорість і задушлива атмосфера яких упродовж наступних п'яти років стали для вітчизняної політики домінуючими. Політики, вочевидь, вчасно не зробили необхідних висновків, зате їх зробили люди. До того ж, за цей час підросло нове покоління виборців, для якого можливість продовження існування в цій атмосфері була абсолютно неприйнятною. Недарма чимало наших співгромадян називають Майдан перемогою не стільки над старою владою, скільки над самими собою, своїми страхами, звичкою до приниження... Майдан був один на всіх і водночас у кожного був свій Майдан — у своєму містечку або селищі, зрештою в самому собі.

Тодішня опозиція зі свого боку розколихувала ситуацію і зрештою скористалася енергією народу, що накопичилася. Інша справа, що згодом колишні борці «зі злочинним режимом» виявилися неадекватними очікуванням тих, хто всадовив їх у владні крісла. Хто пов'язував зі зміною влади надії на поліпшення життя. Так, ці очікування були небезпечно завищеними, — і нову владу попереджали про цю небезпеку. Проте за рік, що минув, вона не спромоглася запропонувати своєму народові ані зрозумілої стратегії розвитку, ані професіоналів, які здатні були б таку стратегію розробити. Натомість сьогодні можновладці відтворюють модель 1999 року — лякають людей загрозою реваншу старої влади, єдиною альтернативою якій є, мовляв, влада нинішня...

Утім, більша частина суспільства, ковтнувши свіжого повітря, навряд чи захоче повертатися в задуху. Питання лише в тому, чи вистачить у нас наполегливості це довести.

Своїми «несвятковими» міркуваннями «День» попросив поділитися і наших експертів.

Лариса ІВШИНА, головний редактор всеукраїнської газети «День»:

— Ми в «Дні» не раз ставили запитання «Що це було?», і я б поводилася зі словом «революція» дуже обережно. Це були колосальні випробування, в ході яких народ виявив неабияку мужність. Ці події були спричинені кризою у владі. Коли люди виходять на площу, це означає, що політичний клас працює незадовільно, і суспільство своєю енергією змушене компенсувати помилки, допущені владою.

Президент Кучма тоді не справився з процесом. Не зумів гідно піти та не зумів створити обставини в країні, за яких було б можливе нормальне демократичне голосування. Тоді було допущено помилку, яку президент Узбекистану оцінив словами «Президент Кучма перехитрив сам себе»: він начебто призначив свого наступника, але насправді хотів іншого — думав, що його запросять іще раз… У результаті ця гра призвела до колосального напруження в суспільстві.

При цьому ці настрої виникли ще задовго до подій минулої осені. Вони розпочалися ще в 1999 році, коли ми по-справжньому зіткнулися з фальсифікацією виборів, з їхньою непрозорістю. І в 2004 році вирішили піти по «второваному», проте це вже не спрацювало.

Нові політики обов'язково повинні були зробити висновки з цих подій. Вони прийшли на величезній хвилі народної довіри, однак не змогли справитися з процесом, який самі ж і підігрівали. І якщо в перші місяці після осінніх подій 2004 року міжнародна громадськість давала Україні дуже схвальну оцінку, то нові коментарі вже не відрізняються такою тональністю.

Нова влада просто не змогла досягнути того, що декларувала. Не захотіла запросити професіоналів, і було втрачено багато часу на популізм. При цьому влада спочатку не налагодила діалогу зi стороною, що програла, а меморандум, підписаний лише нещодавно, виглядав уже вимушеною мірою. І зараз, напередодні річниці цих подій багато українців дійсно налаштовані критично, і в них є для цього підстави. Але це не означає, що можна повертати назад.

Юрій САЄНКО, доктор економічних наук, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології:

— Усе, що відбувається сьогодні, закономірно. Будь-який післяреволюційний період ділиться на три чіткі етапи. Перший етап — ейфорія. У нас вона затяглася і застала переможців зненацька. Виявилося, що в них не було чіткої стратегічної програми та готового управлінського кадрового складу. Другий етап — це реформація. Реформи треба впроваджувати швидко, рішуче й ефективно. Навіть ті, які, як кажуть, непопулярні в народі. З народом треба весь час вести діалог.

Ці структурні реформи не були проведені в усіх необхідних галузях. І не була, як я вже казав, проведена кадрова реформа. Це — з одного боку. А з іншого, було завдано великого удару по економіці. Вона була надмірно обтяжена величезним вантажем соціальних обіцянок. Це її деструктурувало, і деструктурувало всю роботу нової управлінської системи.

Третя неминуча стадія — опір. Навіть після величезної ейфорії. Було видано два великі кредити — довіри й очікування. Очікування не були виправдані. І тому підняли голови переможені. Сьогодні ми перебуваємо в настільки невизначеній ситуації, що жоден соціолог не візьметься стверджувати, що буде завтра. Прогнози дають тільки політологів, у них просто робота така. Точно сказати, чим усе це закінчиться, можна буде тільки після виборів.

Валентина КИРИЛОВА, директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:

— Аналізуючи власний морально-психологічний стан після інавгурації нового Президента України, я дуже чітко усвідомлюю, що вчинила правильно, коли наступного дня сказала собі: «Стоп!», загальмувавши і припинивши будь-які політичні дискусії, мінімалізувавши потік політичної інформації. Суспільство пережило масштабний емоційно-психологічний стрес, стрес на межі руйнації. Я теж пережила його. Тому і спрацював звичайний інстинкт самозбереження і добре, що такі функції властиві людському організмові.

Я підсумовую все пережите і розумію, що сьогоднішній день для мене — свято. Бо я пам'ятаю свій відчай, безсилля і безпорадність у день проголошення результатів виборів. Я пам'ятаю КамАЗи з піском на площі Лесі Українки і вздовж усієї вулиці Щорса, пам'ятаю колони автобусів вздовж траси Київ-Обухів і обличчя, які по-злодійськи визирали із щільно- закритих засмальцьованих штор.

Я пам'ятаю, як сидячи на підлозі крутила глобус, як мої сльози капали на різні континенти, а мій трирічний син розмазував їх по моєму обличчю і гладив мене по плечу. А я шукала на планеті місця, де так зухвало і безсовісно не чинять з власним народом, де його не мають за бидло, відбираючи і без того нечисленні права.

Я не забуду цього. Тому факт, що не сталося, чого не хотілося — вже свято. Розчарування протягом цього року? Ні, тому, що я не мала ілюзій. Зі святом!

Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, психіатр:

— По-перше, я вважаю, що революції не було. Революція — це зміна влади, в нас її не сталося. При владі залишилися ті самі люди. Інша річ, що сталася кадрова революція. Стратегічно змінилося життя країни. Зник страх у більшої частини населення. Люди вперше відчули, що стиль свободи — це їхній стиль. Зараз, через рік, можна констатувати певне розділення — народ виявився більш європейським, аніж влада. Для мене ж особисто нічого особливо не змінилося. Я, як і раніше, намагаюся довести, що чорне — це чорне, а біле — це біле.

Григорій ІВАЩЕНКО, старший викладач кафедри українознавства Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту:

— Рік опісля подій помаранчевої революції я не відчуваю особливого розчарування в її результатах, оскільки й не був «зачарований» райдужними перспективами, які обіцяли лідери Майдану. Як активний учасник подій горбачовської «перестройки» я чудово усвідомлював, що обіцянки з трибун мало чого варті, в реальному житті все може вийти навпаки.

Річ тут зовсім в іншому — рік тому переді мною, як і перед багатьма іншими українцями постала дилема — погоджуватися з фальсифікацією на користь В. Януковича й остаточно визнати себе бидлом безсловесним чи все ж таки на весь голос заявити про свої права, записані в Конституції України. Я пішов на дніпропетровський Майдан не тому, що плекав якісь особливі ілюзії щодо В. Ющенка, а тому, що нас підвели до останньої межі приниженням людської гідності, через яке вже не можна було переступити. Звичайно, і в роки перебудови, і зараз існувало побоювання, що при певному повороті подій можна буде втратити роботу без ясних перспектив у майбутньому. Проте довелося подолати в собі страх, який багатьох паралізував і примушував бути байдужими на минулих виборах і під час акції «Україна без Кучми».

Не знаю як інші, але особисто я розумів, що так звана команда В. Ющенка була ситуативним утворенням. Навіть у дні помаранчевої революції було неважко передбачити, що найбільш сильні особистості в ній у майбутньому перегризуться, а, можливо, навіть перестріляються, як це було після 1991 року в Росії чи Грузії. До того ж, як історик, я чудово знаю, чим закінчилася Хмельниччина та діяльність Центральної Ради. Ще раз хочу підкреслити, що для мене помаранчева революція і Майдан були перемогою не так над чиновниками, які намагалися ігнорувати волю народу, як перемогою над самим собою — подоланням чи не генетичного страху, що засів в українцях із часів кріпацтва та радянської системи.

Ніна ДЖУС, провідний методист Вінницького обласного Центру народної творчості:

— Досі захоплююсь сплеском народного єднання, протесту і віри, який народився на Майдані. Ми навіть в колективі обговорювали, що не варто критикувати ті події, бо головне, що люди повели себе як народ. Але я проти святкування річниці помаранчевої революції, бо по суті немає що святкувати, немає чим хвалитись. Може, вже вистачить цих свят, обвинувачень, може, вже варто нарешті працювати? Як увесь час кажуть — «розбудовувати державу». Хоча мені це вже і сором слухати, і дратує. Україні, як державі, 15 років. Може, вже час звернути увагу на конкретні речі й відійти від пустопорожнього пафосу «розбудовування». Бо за ним не видно простого українця. Знову святкування — в контексті загальної маси не видно малого українця. Вважаю, що ця річниця не для свята, але для вибачення і висновків. Як жити далі, як допомогти пенсіонерам, які вкотре пережили той факт, що держава їх обманула? Моїй мамі 82 роки, і вона палко зі слізьми підтримувала події минулої осені, а тепер я не знаю, як її заспокоїти, як пояснити події, що відбуваються, відсутність того, чого вона, напевно, й не дочекається.

Антон КЛИМЕНКО, голова Донецької обласної організації політичної партії «Народний союз «Наша Україна»:

— Я належу до категорії прагматичних романтиків у середовищі помаранчевої революції, тому мої очікування цього року, безперечно, повністю виправдалися. Не можна бажати все й одразу! Для серйозних системних змін у країні, яка багато років прожила в системі корупційного режиму, потрібен час. Але я можу сказати, що основні постулати революції, основні виклики Майдану вже знайшли своє відображення в політиці Президента. Звичайно, я розумію, що сьогодні є певна частка розчарування простого народу, який складав основну масу Майдану, але я впевнений, що вже наступного року вони відчують позитивні зміни.

Володимир СКУБЕНКО, голова Донецької обласної організації ВО «Батьківщина»:

— Найголовніше досягнення — в тому, що ми відчули себе народом, у нас стало більше гласності, українські політики стали більш відкритими, а вся критика, що виходить від народу, знаходить відгук у лавах влади і має певні результати (доказом може бути хоча б низка недавніх відставок у команді Президента). Також сьогодні вже немає жорсткого гоніння опозиції, немає позамежних і необґрунтованих обвинувачень, з'явилася дійсно вільна преса…

Негативним у цей період можна назвати те, що нашому Президенту не вистачило мужності реально стати главою нації, піднятися вище особистісних зобов'язань у період революції і бути більш жорстким у побудові демократичної держави. І все ж позитивним у цьому можна назвати вже те, що Віктору Ющенко вдалося адаптуватися до ролі глави держави, який не має бути главою однієї партії, а повинен стояти вище за політику й усі партії загалом.

Також негативним є те, що сьогодні в нас ще дуже багато хто живе минулим і замість того, щоб говорити про перспективи розвитку України, займаються лише критикою помилок минулого уряду. Треба говорити про майбутнє і провести свого роду «роботу над помилками». Це на сьогодні — головне завдання.

Михайло НЕМОВ, голова Хмельницької спілки підприємців і промисловців:

— У ці дні згадую, сказати б, прелюдію до Майдану. Співоче поле в Києві, 4 липня 2004 го. Тоді Віктор Ющенкооголосив, що йде у президенти, що через рік будемо жити в іншій країні. Події, названі помаранчевою революцією, відбулися потім. Цей вир захопив і мене, представника середнього класу середніх літ. Зрештою, на Хмельниччині, яка дала Віктору Андрійовичу 80 відсотків голосів, отой вир мало кого залишив байдужим.

Через рік після тих подій я звернув увагу на політичну телерекламу, що «будується» на антитезі. Шахтар із тачкою й олігарх із «тачкою», скромний учитель і чиновник-корупціонер, селянин і посередник, який безсовісно наживається на його, селянина, тяжкій праці... Що й казати, актуальна вона, ця телереклама. Майдан досі не одержав відповіді на всі свої виклики.

Чому ж не одержав? Не маю жодного сумніву в тому, що чинна виконавча влада чесніша за попередню. Однак у представницькій владі нічого не змінилося. Весь Хмельницький говорить про те, що земельні ділянки відводять за хабарі, називає «прейскурант» за кожну сотку. Як відомо, диму без вогню не буває. А що з того? Через рік після Майдану країна має двох генпрокурорів. Високопоставлений чиновник нещадно критикує судову владу...

Тепер я запитую себе: чи могло б бути інакше? На жаль, далеко не всі персони виявилися рівновеликими тому шансові, який дала їм нація. Піднесення, що було у суспільстві, почало потроху згасати. Люди, які могли б щось корисне зробити для держави, залишилися незапитаними.

Однак я — серед отих, хто, як мовиться, без надії сподівається. Аналізуючи ситуацію, розумію: до завищених очікувань спричинили завищені обіцянки, характерні для всіх кандидатів і для всіх політичних сил. Тому чекаю, що, відзначаючи річницю помаранчевої революції, нова влада скористається нагодою, аби виявити свою політичну волю для тверезої оцінки зробленого і незробленого, складе стратегічний план розвитку країни.

Юрій ВИННИЧУК, письменник:

— Ще рік тому я передбачав, що всі члени помаранчевої команди пересваряться. Про це писав навіть у своїх обсерваціях. Адже вже стало закономірністю те, що люди, які об'єднуються для революції, аби повалити якийсь міф, потім не можуть об'єднатися, щоб щось побудувати. Бо так уже виходить — вони вміють руйнувати, але не вміють будувати. І в тому й полягає наша історична помилка, що ми довіряємо владу, наше майбутнє життя людям, які вміють боротися, перемагати, здобувати, але, крім цього, нічого іншого не вміють. Бо вони — не будівничі. Але, думаю, все повинно налагодитися. Подібне вже бачила Польща. Свого часу «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою теж пересварилася і зараз має жалюгідний процент довіри у поляків. І сам Валенса перетворився на легенду, а не став серйозним політиком. Тому, гадаю, багато з тих, кого бачили на Майдані, теж будуть красивими легендами. І я би побажав їм, щоб вони не зіпсували цієї легенди про себе і не лізли далі в політику, економіку, фінанси та інші справи, на яких вони мало розуміються. Ліпше цим нехай займаються фахівці, й не обов'язково ті люди, які стояли на Майдані. Бо вимоги і запитання (наприклад, де ти був, коли в тому чи іншому місці щось робилося) — часом ідіотичні. Так можна запитати, а де був Сковорода, коли руйнували Січ? Адже в цьому випадку треба знати, що є мислителі, а є борці. Найбільше я, як письменник, чекав від цього року українізації в культурі. Бо те, що ковбаса трішки дорожче, мене не дуже зачіпає. А от через те, що в культурі так нічого й не змінилося, — прикро. Наскільки мені відомо, хабарі теж тільки збільшилися. Розмовляв зі знайомими митниками, знайомими з прокуратури, то вони кажуть, що тепер у Києві вимагають ще більших хабарів. Віктор Ющенко, зокрема, обіцяв, що і в парламенті не будуть «гуляти» гроші. А вже «гуляли»...

Валерій ЩЕРБАНЬ, заступник головного лікаря Вінницького РТМО, керував Вінницьким районним виборчим штабом «Наша Україна» під час президентських виборів:

— Більшість з тих, хто був на сцені Майдану, не зрозуміли мільйонів українців, таких, як я, що стояли під нею. Як показав час, ми стояли на різних засадах, на різних світоглядах і з різною метою. У багатьох політичних героїв помаранчевої сцени були ідеали шлунку, і вони їх досягли. І коли мене питають 86,7% виборців нашого району, які підтримали Президента: «Ну, що твій Ющенко?» — я відповідаю: не мій, а наш. Тоді ми казали «Так! Ющенко», то тепер маємо говорити «Ющенко, так!» — так треба чинити, так провадити державу і її народ. Я, коли стояв на Майдані, зняв на відео, як один із Кличків говорив зі сцени, що в політиці, як у боксі — ті, хто програв, повинні чесно піти з рингу. І Президент правильно зробив, коли ті люди, що тоді стояли на сцені, а потім не справились із політичною відповідальністю, тепер пішли. У державі повинна мати місце політична конкуренція. Я ж, як і всі прості українці, був лікарем і цим залишаюсь. Кучмівська влада зняла з мене за опозиційні погляди вищі лікарські категорії, але я отримав медаль помаранчевої революції. Проте мені соромно, що ці медалі давали чиновники. Я сам, як голова штабу, мав би визначити, хто дійсно в нашому осередку заслужив цю відзнаку. Узагалі, ці медалі варто було давати не просто, а урочисто, приурочити до свята. Утім, я за рік не розчарувався ні в чому. І ця річниця — це свято українського духу, який ніколи не змириться з тим, що чинять антиукраїнські сили. Ми — не населення, яке можна поганяти, а народ, який, вірю, знову згуртується, роблячи свій вибір на чергових виборах. І Україна буде такою, якою її побачив світ під час «помаранчу».