ЩОДЕННИК

11 червня

Скільки живу, стільки й жалію, що не дав Бог хисту до малювання. Часто-густо, дивлячись то на квітуючий сад, то на веселку над омитим дощем Заірпінням, то на зимові сліпучо-білі простори, так хочеться взяти пензлик і все, що примушує душу стрепенутись від краси рідної землі, намалювати, увічнити...

А найбільше, до болю хочеться намалювати село мого дитинства, де народились і жили діди-прадіди, мої Бірки, знищені, стерті з лиця землі, залиті величезною гнилою калюжею Київського водосховища. Заплющую очі і бачу маленьку хатину, біля якої ростуть дві старезні акації, єдині дерева, які садив мій дідусь, будучи юнаком, ще до революції і які випадково уціліли під час війни. У пам’яті виникають буйні весняні дніпровські повені. А коли вода сходила, якими теплими були калюжі за околицями села, де плавали чорні пузаті пуголовки – живі іграшки для дітвори.

А трави на лугах – у людський зріст – буйні, зелені- зелені, змішані з різноцвіттям жовтих півників, білої кашки, бузкового дроку, рожевих січеничків, блакитних незабудок! Що то за Божа краса!

Вже 45 років пройшло, як виселили людей звідси «великие преобразователи мира» і сплюндрували село. А серце колишньої дівчинки щемить і досі за тією землею, по якій бігала босими ноженятами.