Машина часу

Цикл завершився, і всі задоволені. Лукас зробив, що обіцяв — замкнув у єдине ціле свою джедайсько-роботехнічну епопею: «Зоряні війни»-3, вони ж «Помста ситхів», заполонили екрани, континенти й очі.

Про сам фільм у зв’язку з тим, що більшість читачів (вони ж глядачі) його вже бачили, писати якось навіть незручно. Однак після того, як перша хвиля ажіотажу спала — необхідно. Можна відмітити, що, напевно, зорелітна сага Лукаса залишиться найбільшим в історії комерційного кіно приквелом (це фільм, події у якому сюжетно передують подіям попереднього фільму; сиквелом називають фільм, який продовжує історію попередньої картини). Тепер все відомо: і звідки взялася імперія з імператором «у далекій, далекій галактиці», і яке горе спіткало бідного «чорного шолома», і чому він став таким, і багато інших подробиць.

Залишилося, проте, питання, яке одним помахом джедайського меча не вирішиш. Це — проблема художньої якості. Адже ті, по суті, перші (вони ж «четверті») «Війни» з Харіссоном Фордом, зняті в 1977, які полюбилися всьому світу, так і залишилися вершиною, недосяжною навіть для самого Лукаса. Легше було б списати всі недоліки на старіння самого режисера: мовляв, тоді він був молодий, азартний і Всесвіт по коліно, а нині уже удар не той, — однак це зовсім не повне пояснення.

Змінився не тільки режисер, змінився й час. Середина 1970-х багато в чому зберігала ще свіжу наївність і святкову миролюбність попереднього десятиріччя, епохи загального чарівного дитинства. З чорним і білим, з добром і злом все було достеменно ясно. Тому й самі «Зоряні війни» вийшли такими — світлими, простими та романтичними, як дитяча казка. Саме за цю цілісну, сонячну простодушність їх полюбили і люблять досі. І, з другого боку, що таке початок 2000-х? Розчарування, нашаровані одне на одне за минулі десятиріччя. Війна терору і війна з терором, розділення однієї великої «імперії зла» (вислів Рональда Рейгана, до речі, затятого фаната «Зоряних воєн») на безліч малих злих угідь. Цинізм, прагматизм, байдужість, розмитість ідеалів і, як наслідок, — неможливість відразу й точно відділити героїв від негідників. Відповідна зміна кінематографа — причому не можна сказати, щоб у кращий бік. І що тут залишалося робити Лукасу, який сильний саме тим, що завжди звіряв свою фантастику з віражами та сполохами земної реальності?

Звичайно, добро тепер не перемагає так легко, а «герої б’ються з обох сторін». У сазі несподівано з’явилися антиджедаї-ситхи, політика, навіть торгівля (а що поробиш?), але це ще півбіди, довелося ввести й ліричні сцени, інакше як ще пояснити появу Люка Скайуокера і його сестри Леї, які дають дрозда темним силам разом із Фордом. На жаль, у цьому, тобто у ліриці, ані Лукас, ані його актори не сильні. На щастя, у «Помсті ситхів» любовні епізоди скорочено до мінімуму, і нешанобливий сміх публіки лунає не так часто. Взагалі третя частина явно виграє порівняно з двома попередніми: не така перенасичена спецефектами, драматургічно більш осмислена, деякі сцени поєдинків, наприклад — битва Обевана Кенобе з чотирилапим генералом Грівусом або фінальний поєдинок двох джедаїв на вогненній річці — вражають. Загалом фільм, звичайно, — безперечна розвага, іграшка на кілька сезонів. Але його смисл — в іншому.

Адже тепер, коли всю історію розповіли, вона й повертається до нас вся, повністю. Тепер ми знаємо, що не все так погано, і дітей Дарта Вейдера врятовано, і виростуть вони гарними людьми, переможуть проклятого імператора та врятують Галактику. Головне ж — тепер можна, після всіх переворотів, торгових воєн, політичної тріскотні повернутися знову до тих самих, справжніх і наївних «Зоряних воєн» та подивитися їх собі на втіху. Так що «Помста ситхів» — це свого роду місток епох, нехитра машина часу, якою можна, хоча б в уяві, повернутися в далекий безтурботний 1977 рік…