Як виховати джентльмена?

Цікавлячись європейськими поглядами на виховання дітей, кореспонденти «Дня» завітали до уквітчаного в найкращих британських традиціях дому Надзвичайного та Повноважного Посла Великої Британії в Україні пана Роберта Брінклі. Він та його дружина пані Мері виховують трьох синів: 16-річного Марка, 20- річного Френка й 22-річного Ендрю. Молодший син родини Брінклі вчиться в школі у Північній Англії, середній — у одному з британських університетів студіює класичну філологію, історію й філософію, а старший уже працює в Лондоні. Втім, усі вони певний час жили і в Україні, яка, за словами пані Брінклі, їм дуже сподобалася. «Головне, чого навчаються мої діти під час подорожей, це спілкування з різними людьми. Вони знайомляться з різними культурами і з власного досвіду дізнаються, наскільки ми всі схожі й водночас різні», — каже пані Мері. Погодившись поділитися з нами своїм чималим досвідом виховання дітей, вона особливо наголосила на тому, що її думка не може бути еталоном якоїсь «британської моделі родинної педагогіки», адже скільки людей — стільки думок, та й саме Сполучене Королівство дуже різноманітне. Так, пані Мері Брінклі пишається своїм шотландським походженням.

— Чи повинні батьки вчити дітей виживати? Чи складно виховати людину, яка вмітиме за себе постояти, але водночас буде справжнім джентльменом чи леді?

— Кожен, хто має дітей, знає, що вони вже народжуються зі знанням того, як вижити. Цей інстинкт дуже сильний. Можна говорити про те, що ми живемо в складному світі, життя в Україні зараз може виглядати непростим, але якщо ми подивимося репортажі, наприклад, із Судану, то зрозуміємо, що Європа набагато безпечніша, ніж деякі інші місця на Землі.

Я жодним чином не можу говорити від імені матерів Сполученого Королівства. Кожен із нас має свою думку, тим паче, в такій індивідуальній справі, як виховання дітей. Утім одна з переваг моєї родини — це те, що я та мій чоловік доходимо згоди одне з одним. Життя дітей завжди легше, якщо їхні батьки домовилися, що вважати важливим у вихованні. Крім того, потрібно знайти школу, яка підтримуватиме ваш курс виховання. Діти завжди знають, коли між дорослими є якась незгода, і намагаються використати це на свою користь.

— У нас побутує уявлення, що в західних країнах молодь настільки незалежна, що їй зовсім немає діла до батьків, та й батькам часом немає діла до своїх дітей. Наскільки слушна така думка?

— Є відомий вислів, що гроші — джерело всього зла. Я та мій чоловік вважаємо, що можна розбестити дітей, даючи їм забагато грошей. Головний урок, який кожен має вивчити, це те, що за свої дії необхідно нести відповідальність. Якщо ви, батьки, балуєте дітей матеріальними благами й грошима, який урок вони з цього винесуть?

— А коли ваші діти почали самі заробляти гроші?

— Це одна з найважчих речей для родини, яка подорожує. Звичайний заробіток для підлітків у Британії — щоранку доставляти газети. Це робота, яку виконує тільки молодь. Коли я росла, обидва мої брати займалися цим. Якщо ж ви живете в іншій країні, у ваших дітей практично немає можливості самим заробляти гроші, вони дуже залежні від вас, хоч вам би хотілося, щоб вони мали власний заробіток. Я дуже щаслива, що мій старший син, якому зараз 22 роки, має справжню роботу — він працює в кадровому агентстві в Лондоні.

— Складно було вашим дітям змінювати країни, школи?

— Ні, вони дуже любили це. Строк відрядження британських дипломатів становить три-чотири роки, тому переїзди не були аж надто частими, хоча — це все відносно. Моїм дітям також дуже пощастило, бо вони добрі друзі й підтримують один одного. Усі вони певний час жили з нами за кордоном, але на навчання ми відправили їх до пансіону в Британії.

— Британські школи наразі є дуже популярними серед багатіїв пострадянського простору. Чи заслуговують ці навчальні заклади на такий авторитет?

— Я думаю, заслуговують. На мою думку, дітям набагато легше зростати в оточенні дорослих, які поділяють їхні цінності та культуру. Ми віддали своїх дітей до британської школи, бо вони — британці й ми хотіли, щоб вони знали нашу історію й традиції. Втім я не знаю, як справлятимуться діти, коли їх відправлять до чужої країни вчити чиюсь культуру й традиції, і наскільки вдалою виявиться така освіта після їхнього повернення на батьківщину. Я не кажу, що це погано, один із моїх синiв дуже б хотів вчитися десь за кордоном. Але чи можна це робити з усіма дітьми?

Одна з переваг британських шкiл — це їхні тривалі, сталі традиції. Школи, до яких надсилають дітей iз інших країн, це привілейовані навчальні заклади — їхні будівлі дуже гарні, класи дуже маленькі, вчителі віддані своїй справі. Такі школи мають кількасотрічний досвід роботи з молодим поколінням, якого не має жоден з нас, батьків. Ми, батьки, були б засмучені через погану поведінку, притаманну більшості підлітків, і можливо, наша реакція призводила б до нових проблем, а в цих школах таке бачили багато разів і знають, як перегорнути сторінку…

— Дружина відомого письменника Андрія Куркова — британка пані Елізабет сказала в інтерв’ю нашій газеті, що в Англії про дитину особливо дбають лише до 12 років. Але ж більшість вважає 18-річчя традиційним початком самостійного життя.

— Батьківство — це постійна боротьба. Інстинктивно, ви намагаєтесь дбати про вашу дитину як про немовля усе її й ваше життя, тому що це ваше найдорожче творіння. При цьому половина батьків знають, що дитина має стати незалежним дорослим. Я весь час намагаюся знайти баланс між цими двома пориваннями: відпустити дітей і водночас дбати про них. Традиції британського вищого середнього класу, де діти часто вчаться у пансіонах, виглядають так, наче ми кинули свою дитину. Але якщо ви розберетеся в тому, як працює ця система, зрозумієте, що насправді ніхто нікого не кидав. Батьки можуть не бачити дітей впродовж тижня, але вихідні й свята вони повністю присвячують їм. Водночас і в ситуації, коли діти живуть iз батьками, батьки можуть приділяти їм зовсім мало уваги. В усьому світі є батьки, які дуже тісно пов’язані зі своїми дітьми, й інші, які тримають дистанцію. Люди дуже різні й родини дуже різні. Після весiлля, навіть якщо ваше подружжя походить iз одного з вами кола, ви бачите, наскільки його чи її родина відрізняється від вашої.

— Навчання принца Гаррі у військовій академії — це досвід багатьох пересічних британців?

— Так. Багато дітей як у платних, так і безкоштовних школах відправляються на кадетську підготовку. Представники армії, військово-повітряних, військово- морських сил приходять до шкіл й запрошують 15 —16-річних учнів на таке тренування. Армія може стати чудовими пригодницькими канікулами, за які не треба платити. Якщо ви успішно пройшли кадетське тренування, маєте шанс пройти й офіцерську підготовку. Військові також спонсорують навчання в університеті тих, у кому вони зацікавлені. Якщо ж ви потім вирішили покинути армію, повинні будете повернути гроші за університет. Для людей, які не можуть собі дозволити в інший спосіб здобути гарну освіту, армія — добрий шанс. Мої сини приблизно того ж віку, що принци Вільям і Гаррі. Ми знаємо інших хлопців такого віку, які починають військове тренування разом із Гаррі — це звичайна практика для британської молоді.

— Доки діти доростуть до армії, коли має починатися домашнє навчання дисципліни?

— Ви маєте на увазі навчання дитиною батьків чи батьками дитини?

— Напевно, батьківська школа починається ще до народження дитини. Колись у нас була дуже популярною система доктора Спока…

— Думаю, доктор Спок писав свою книгу для людей, які сповідували дуже суворі правила виховання дітей. Тому він вдався до інших крайнощів. Читаючи його книгу, я думала, що у чомусь він має рацію, а у чомусь — вихлюпує дитину разом з водою… Я дуже люблю цей процес взаємного виховання, особливо коли дбаєш про 3—4-річних дітей.

— Які книжки ви читали своїм дітям?

— Усю традиційну англійську дитячу літературу: письменницю Беатрісу Поттер, «Вінні-Пуха», французьку книжку про слона Бабара. Ми досі зберігаємо ці книжки, деякі з них мої діти досі перечитують, хоча вони вже переросли таку літературу. Дитяча література — важлива частина вашої культури. Мені дуже цікаво читати те, що читають дітям в Україні — це допомагає краще відчути мову. Здається, в дитячій літературі вже все написано, але автори досі створюють чудові книжки: чи це фантазія, чи щось дуже близьке до реальності. В Британії є дуже гарний ілюстратор Ентоні Браун, його малюнки справді досить ексцентричні. Моїм дітям вони дуже подобалися.

— В Україні діти проводять багато часу за переглядом мультфільмів…

— Коли росли мої діти, у нас не було відеомагнітофона й супутникового телебачення. Вдень вони могли дивитися програми для дітей — і на цьому все. Звичайно, якщо ви зайняті батьки, дуже легко відправити дитину дивитися відео. Але телебачення — незадовільне джерело інформації для дітей. Мої хлопці часом навіть билися один iз одним після перегляду мультиків, коли я вчасно не зупиняла цей «кіносеанс». Якщо діти просидять перед телевізором забагато часу, врешті-решт відчуватимуть велику фрустрацію, бо ж вони, зрештою, нічого не робили, а просто сиділи й споживали все це. Якщо ж ви читаєте дитині книжку, її розум має працювати. Тому треба спостерігати за тим, що дивляться ваші діти. Ми часто разом дивилися мультики, одні мені дуже подобалися, а інші я вважала жахливими і сперечалася з дітьми, які їх хвалили.

— Чи доводиться британцям оберігати своїх дітей від телебачення, наприклад, ховати телевiзiйний пульт?

— Звичайно, я хотіла знати все, що відбувається в головах моїх дітей, і тому дуже слідкувала за тим, що вони дивилися. Досить дивно було б виховувати дитину, не спостерігаючи за тим, яку інформацію вона споживає. Можна сподіватися, що з часом, дізнавшися, що добре, а що погано, діти зможуть самі обирати програми для свого перегляду. У Британії до дев’ятої години вечора ми захищені від насильства на телеекранах. Але проблема в тому, що те, що діти можуть побачити по телебаченню вдень, ніяк не гірше за те, що відбувається у справжньому житті.

— Наскільки великими вам здаються масштаби міжнародної «епідемії» комп’ютерних ігор?

— Ми весь час намагаємося балансувати, даючи дітям те, чого вони хочуть, можливо, більше, ніж вони потребують, дозволяючи їм мати певну свободу, але водночас навчаючи їх життя й пояснюючи, що є інші речі, крім комп’ютерних ігор. Батьки мають обирати, наскільки вони готові «пасти» дитину. Якщо у неї був довгий день у школі, чи справедливо позбавляти її релаксації? Якщо вона бачить, як тато грає в комп’ютерні ігри, то обов’язково запитає: чому їй цього не можна? Ви не можете накладати заборони й не пропонувати дітям альтернативи.

До речі, у британських школах-пансіонах діти практично не мають часу на ці ігри. Вони зайняті спортом, музикою… Можливо, будуть дві вільні години у неділю ввечері. Але скоро буде час вечеряти, збиратися до їдальні разом iз усіма — ніхто не бігтиме до тебе з бутербродом, як це іноді роблять мами, коли дитина дуже «заклопотана» за комп’ютером.

— Яке місце у британському вихованні посідає відвідування музеїв, екскурсії?

— Дуже складно переконати дітей любити щось, чого ви не любите. Діти завжди знають, коли ви кривите душею. Якщо в родині хтось любить грати у футбол чи вудити рибу, багато шансів, що й дитина це полюбить. Якщо ви ненавидите ходити по музеях, навряд чи ваші діти будуть від них у захваті. Я люблю музеї, але мої діти ставляться до них по-різному. Один може провести в музеї понад годину і йому все ще буде цікаво. Інший — лише 25 хвилин. І якщо змусити його затриматися довше, він зненавидить це і впродовж років не зайде до жодного музею. Мій чоловік та я музикальні. Ми заохочували наших дітей займатися музикою, але ніколи не змушували їх. У результаті усі вони почали вчитися й потім кинули цю справу. Не можна змушувати дітей, але потрібно дати їм шанс. Якщо не виявлять інтересу — нічого не вдієш. Звичайно, не завжди легко давати дітям змогу пробувати те, чого вони хочуть, до того ж, виконувати усі їхні забаганки — це не тренування для подальшого життя.