I коли до них дійде?
Наш фільм, короткометражка «Подорожнi» здобув Золоту пальмову гілку в Каннах. Звичайно, про це вже й так усі знають, але як приємно повторювати!
Та й більш за те — сам режисер, Ігор Стрембіцький, виявився хлопцем принциповим. Коли вийшов отримувати своє золото, відмовився говорити російською (незважаючи на вмовляння перекладача): я — українець і говоритиму своєю мовою.
Відразу ж з’ясувалося, що в сусідній державі це й є головна новина. Ой, що розпочалося в російських ЗМІ! Деякі з них, до речі, ще до роздачі нагород рекомендували Ігорю… вчитися заново. Ну а вже після… Ні в казці сказати, ні пером описати. До речі, навіть мої знайомі московські кінознавці, цілком інтелігентні й врівноважені, якось вельми напружено зі мною сьогодні розмовляють: мовляв, ну що ж це ваш французькою трьох слів зв’язати не може? Ну не може — і не може, я ось також не можу, і багато інших лауреатів Канн і Венеції також не можуть, і нічого. Та й французька — справа виправна. Ось iз російським каналом НТВ виправити вже, здається, нічого не можна. З приводу інциденту в Каннах ця телеструктура, назвавши фільм «Подорожнi», вибухнула саркастичним, як їм здається, коментарем — пішов Ігор зі сцени з нагородою, але незрозумiлим. Ну добре, а багато російських режисерів iз року в рік йдуть добре зрозумілі, але чомусь не зі сцени і не з нагородами. Проте, чи так нам необхідне розуміння найправдивішого в світі каналу НТВ, який минулої зими відзначився тим, що у розпал помаранчевої революції показував архівну зйомку безлюдного Майдану, втлумачуючи глядачам, що всі вже звідти давно розійшлися?
Запитання інше: коли до них, нарешті, дійде?
Ні, не до росіян. А до французів, німців, англійців — що є європейська країна Україна, і непогано б її з Росією не плутати, і перекладача з української готувати заздалегідь. Ніби і революцію у них детально освітлювали, і, напевно, не дивляться у них «ефірну каналізацію»…
Запитання не пересічне, тому що відповідь є. До них дійде, коли до нас дійде — які ми класні, талановиті й круті. І не до всіх нас, а до декого з нас — тому що до нас, котрих «багато» і «не подолати», ще у листопаді (а декому і в 1999-му) дійшло.
Дійде, коли, наприклад керівництво Університету кіно, театру й телебачення, замість того, щоб давати студентам відходи кіноплівки, видаючи їх за власне кіноплівку, чи розповідати, які вони, керівники і студенти, бідні, візьме комплект ланцюгів, наручників, прихопить iз собою главу Мінкультури (де Ігорю відмовилися допомогти навіть iз квитками на проїзд до Канн) і прикується до дверей Секретаріату Президента й Кабінету Міністрів. Iз вимогою дати грошей на розвиток кіно і побільше, а то не підуть. А якщо керівництво замість цього знову ставитиме як найголовніші завдання для студентів оформлення стінгазети, відвідування фізкультури і створення капусників до свят, то тоді незрозуміло, за що воно, це керівництво, отримує зарплату з моєї, платника податків, кишені.
Дійде, коли влада за першим побажанням нашого великого кінорежисера Кіри Муратової просто плазуватиме перед нею з усіма можливими «чого бажаєте?» І тоді її фільми визначатимуться як українські, а не як російські.
Дійде, коли наш основний «гуманітарний мільйонер», замість того, щоб фінансувати аматорське відео, що видається професійними невдахами (яких вважають художниками через якесь непорозуміння) за мистецтво, створить фонд підтримки кіно, дасть грошей на наступний фільм тієї ж Муратової, чи Стрембіцького, чи вчителю Ігоря, чудовому документалісту Буковському.
А коли так буде, коли ось так дійде, тоді й перекладачі в Каннах знайдуться, і Золоті пальми для наших — ще не раз, а також — Леви в Венеції, Леопарди в Локарно, Ведмеді в Берліні, і, звичайно, найголовніші звірі — глядачі в Україні.
