«Кіно — Театр». Важко лише перші десять років

Виповнилося десять років журналу «Кіно — Театр». — Як-як? Кінотеатр? Не знаю такого, — за найбільш оптимістичними прогнозами скаже дев’ятеро з десяти читачів. — Так, є такий український журнал про кіно і театр, виходить регулярно кожні два місяці об’ємом 64 сторінки, чорно-білий з кольоровою обкладинкою, офсетним друком, із тиражем, що коливається від реальних 800 до бажаних 1000 примірників, його можна передплатити в будь-якому поштовому відділенні, але не можна побачити в жодному кіоску «Союздруку» (спроба потрапити у цю практично монопольну і вже давно приватизовану систему розповсюдження друкованої преси увінчались повною поразкою, «Союздрук» повертав рівно половину примірників, і наступного разу брав вдвічі менше, знову повертав половину й так далі)... Перепрошую за цей непоетичний відступ. Так от такий журнал справді виходить протягом десяти років. І користуючись нагодою цього скромного ювілею, хочеться звернутися до теми, м’яко кажучи, не сенсаційної і навіть дещо остогидлої. Теми українського видання. Ні-ні, я не буду говорити, про те, що українська книга загнана в глухий кут, понівечена і спаплюжена гуманітарним кілером в особі колишньої влади... Не буду говорити про експансію на український книжковий ринок російського продукту, що зумовлювалась не «дефектністю» українського писання, а від початку вкрай нерівними умовами, які стояли перед українською і російською інтелектуальною продукцією. Про все це ви й так знаєте, неодноразово читали і вже не можете знову чути цих інтонацій нудотного «плачу України». Я навіть не говоритиму про те, що серйозні аналітичні видання змушені «конкурувати» з глянцем чи жовтою пресою — бо, бачите, у нас ринок. Однак для дієздатної кінематографії серйозне спеціалізоване друковане видання незаміниме. Чим би була французька кінематографія без «Кайє дю сінема», британська — без «Скрін», радянська без «Іскуства кіно», польська без «Квартальника фільмового»? Те ж саме стосується театру, мистецтва, архітектури.

Про ситуацію в українському кіно останнім часом теж писали — у зв’язку з парламентськими слуханнями та локальними — малозрозумілими і малоцікавими для стороннього ока — чварами між двома таборами кінематографістів солідного віку, одні з яких чомусь називали себе «молодими», протиставляючи себе другим, «старим». І це в мас-медіа подавалось під грифом сумнівів у тому, чи існує українське кіно, чи воно лише живий мрець, який ніяк не може прийняти без оскарження вирок свого небуття. А якщо й кіно українського не існує, то хто ще наважується говорити про якусь українську кінокритику, якщо вона, звісно, не обслуговує голлівудського прокату і російських прокатників? Про критику, яка не хоче підключатися до глобалістичного дискурсу подвійного культурного колоніалізму, а рефлексує щодо власного, хай і напівпримарного культурного процесу?

От саме про неї ми і говоритимемо. Випадок журналу «Кіно — Театр» — повчальна історія про щасливий збіг обставин і не менш щасливу опірність більш очевидним несприятливим обставинам. Він поєднує здорову маргінальність і, що ще більш дивно, здоровий консерватизм. І все це на тлі неухильного (тут вже від пафосу ніде дітись) трудового героїзму, який демонструє невеличкий колектив на чолі з головним редактором Ларисою Брюховецькою. «Кіно — Театр» засновано 1995 року, в ті легендарні дев’яності ейфорійного культурного аферизму в хорошому і поганому значенні слова. Скільки починань тоді було, і скільки з них не вижило! Але іноді траплялося щось життєздатне. У 1992 році відроджується Києво-Могилянська академія і студентки курсу «Кіномистецтво» Лариси Брюховецької затіяли видавати журнал про кіно і театр. На перший номер дістали, як це водиться, грант у фонді «Відродження». А далі довелося викручуватися самим. Попросилися в різні державні інституції, що за своїм призначенням зобов’язані підтримувати культуру: Міністерство культури і мистецтв, Головне управління культури і Подільська районна держадміністрація погодилися стати співзасновниками. Вони, за винятком ГУКу, й сьогодні дають копійки, яких ледве вистачає на найпростішу поліграфію. Основною ж базою журналу була і залишається Могилянка. Вона забезпечує не тільки приміщенням, технікою, а й «людським ресурсом» — до роботи в редакції постійно залучаються студенти та викладачі академії, які надають культурологічної широти редакційному стилю. А оскільки кіно- чи театрознавець як професія у нас практично не існує, то такий варіант наповнення редакційного портфеля доволі виграшний. Особливо враховуючи, що в журналу, як у більшості «неприкаяних» українських видань, практично немає гонорарного фонду. Тобто туди можуть писати або «для душі», або з ентузіазму. Звичайно, це не завжди забезпечує належний рівень письма. Але й «багаті» видання далеко не бездоганні в цьому плані. Зате «Кіно — Театр» не скутий ні ринковою кон’юнктурою, ні зобов’язаннями перед спонсорами і може дозволити собі будь-яку критику на адресу будь-кого. Явище, як не парадоксально в наші часи «свободи слова», досить рідкісне. Інша справа, що, можливо, на критику цю мало хто зважає...

Місце проживання «Кіно — Театру» в Києво-Могилянській академії не випадкове. «Кіно — Театр» є серйозним академічним виданням і визнається ВАКом у галузі мистецтвознавства. Але на відміну від типових «ваківських» видань «Кіно — Театр» призначений не для якогось фантомного Великого Іншого, який зарахує здобувачу наукового ступеня його публікацію, а для реальних інших — читачів. «Ваківські» видання — це окрема тема. Як відомо, їхня форма існування виключає будь-який діалог (ні в спільноті науковців, ні, тим більше, поза нею), це абсолютно герметичні системи, які зовсім не призначені для читання, а лише для факту публікації (за яку іноді доводиться платити самим авторам). Про яку науку можна говорити, якщо те, що створює наукове середовище — простір дискусії і обміну думками — практично не функціонує? І це — теж одна з тем українського друкованого слова.

Отож чеснотою «Кіно — Театру» є те, що він поєднує свій академізм із популярністю, висвітлюючи сьогоднішній український кіно- і театральний процес. Завдання це почесне з точки зору історії, але, на жаль, недостатньо інтегроване в сам процес. Митці ж у нас переважно прибічники «інтуїтивізму» (мовляв, треба не говорити, а відчувати), часто виправдовуючи цим власну інтелектуальну безпорадність (основний їх аргумент: Фелліні книжок не читав, зате знімав геніальні фільми).

Тепер невелика замальовка. Печерський суд міста Києва, ранок 20 квітня цього року, порожня зала засідання: директор Національної студії ім. Олександра Довженка Віктор Приходько (тепер вже колишній, про його звільнення стане відомо в той же день через кілька годин) позивається до «Дзеркала тижня» за статтю Лариси Брюховецької «Кіно як обличчя нації». Причина — мовляв, авторка нанесла збиток діловому іміджу кіностудії. Як доказ наводиться лист від невідомої нікому студії «Єврофільмсервіс», де говориться, що у зв’язку з негативними відгуками у пресі, вона відмовляється від співпраці зі студією Довженка. При всій неймовірності заяви, яку представили позивачі, вони тим самим зробили найприємніший комплімент, який може отримати сучасний український кінокритик. Адже, якби це було правдою, то свідчило б, що кінокритики здатні певним чином впливати на кінематографічний процес. На жаль, сьогодні робота українського кінокритика більш схожа на автоеротичну діяльність, коли з певністю можна розраховувати лише на одного читача — самого себе.

Ситуація «Кіно — Театру» є типовою для будь-якого українського видання: радикальна дискомунікація характеризує наш культурний процес в цілому. Останні десять років довели, що примітивна ідея ринку як дарвінівського «природного добору», в якому виживає сильніший, для культури вбивча. «Кіно — Театр» вижив не стільки завдяки, скільки всупереч цьому новітньому українському дарвінізму. Хочеться сподіватись, що важко було лише перші десять років.