Президент як homo legens
На думку філософів, осердям homo sapiens, людини розумної, є homo legens, людина, що читає. Цим одним Книзі надається статус інструмента з людинотворення. А як це виглядає на буденному рівні? Чи насправді читання є засобом досягнення успіху й реалізації мрії? Чому, попри всевладдя комп’ютера і TV, у світі щороку зростає кількість проданих книжок? Навіщо уряди провідних держав витрачають величезні бюджетні кошти на підтримку читача? Про все це — у новій авторській рубриці головного редактора журналу «Книжник-review» Костянтина РОДИКА.
Стало відомо: Президент планує зустріч з українськими книговидавцями. Заздалегідь відчуваючи можливість такого колективного обопільного інтерв’ю, книговидавцi вже неодноразово збиралися обговорити свої очікування від нової влади. Консенсусу не дійшли. Бо — неясно, що розуміє Гарант під поняттями «книга» та «читання».
А це поняття, над якими сушили голову усі без виключення філософи — від Арістотеля-Платона до різних нині сущих феноменологів-герменевтиків. І спонукою до таких розмислів був не професійний нарцисизм, а пошук механізмів убезпечення прав і свобод людини та громадянина — саме так, між іншим, означена в нашій Конституції роль нашого Президента.
На президентській посаді важко, ясна річ, стежити за перипетіями світового філософського дискурсу. Тому радникам варто було б реферувати для нього бодай новинки вітчизняного книжкового ринку, що віддзеркалюють статус-кво проблеми. Бодай перед зустріччю з видавцями тих книжок.
Однією з таких книжок могло би бути дослідження Марії ЗУБРИЦЬКОЇ «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (Л.: Літопис, 2004, 352 с.) — видання, що стало лауреатом у номінації «Софія» рейтинґу «Книжка року 2004». Це така собі енциклопедія поглядів усіх без винятку актуальних нині мислителів ХХ століття на філософські категорії «книга» і «читання». По прочитанні однієї лише тієї книжки стає зрозуміло, що без плекання книжкової культури правителі наражають суспільство на деґрадацію.
Книжкова культура геть відмінна (за всієї позірної схожости) від медіа-культури. А ця остання переконливо довела здатність швидко примітивізувати людину — й то вже набуло характеру пандемії. Більш за те: саме книго-читання єдино здатне протистояти мутаційній навалі. Річ у тім, що людська психіка по-різному реагує на різні інформаційні технології: візуальна інформація «зчитується» правою, «емоційною» півкулею головного мозку, водночас блокуючи активність лівої, «логічної». На експлуатації емоцій та інстинктів побудована й поп-журналістика.
Український філософ Сергій Пролєєв (насмілюся пропонувати референтам ще одну варту уваги книжку: Є.К.БИСТРИЦЬКИЙ, С.В.ПРОЛЄЄВ, Р.В.КОБЕЦЬ, Р.В.ЗИМОВЕЦЬ. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003, 192 с.) зауважує зміну двох основних типів цивілізаційної свідомості, традиціоналістського та есхатологічного, на «новинну свідомість, формою сприйняття й мислення якої стає не історія чи утопія, а кліп». Про «екранність уяви» пише й пані Зубрицька: «Екранна культура радикально змінює наше ставлення до дійсності. Відтепер людина має владу над місцем, а не навпаки… Однак ніби й не зауважуємо, як перетворюємося в туристів, а не мешканців планети».
Отже, філософія ставить діагноз: під впливом медіа-культури громадянин перетворюється на перекотиполе, на «туриста», на одиницю масовки, що слухняно зазирає в рота «екскурсоводові». Зрозуміло, що будь-якому бюрократичному апаратові легше «працювати» з таким «населенням». І правитель, що вважає себе за інтелектуала, мусить усвідомлювати цю небезпеку, бо іншого апарату в нього немає, не буде й бути не може. Так не лише в Україні — в усьому світі.
А небезпека полягає передовсім у нерозумінні нечитаючим народом свого обранця; як слушно зауважила в одному з інтерв’ю Оксана Забужко, «коли ти прочитуєш кілька сотень книжок на рік, а твій співрозмовник їх прочитує три-чотири, то ніякий діалог між вами неможливий: немає навіть понятійного консенсусу» . Поляки, котрі підняли свою книжку на належну філософську, політичну та економічну висоту, переконали власних правителів такою мантрою: «Народ, який мало читає, мало знає. Народ, який мало знає, всюди приймає погані рішення: вдома, на ринку, біля скриньки для голосування. Ті рішення відтак відбиваються на всьому народові. Неосвічена більшість може перемогти освічену меншість — це дуже небезпечний аспект демократії».
Але ефективно поширювана телебаченням та газетами парадиґма «я начальник — ти дурак» починає давати збої, як тільки цей «дурак» береться за книжки. Те, що людина шукає у книжці, на думку М. Зубрицької — це «своєрідна реакція на природний людський страх перед нескінченністю, невпорядкованістю та хаотичністю багатозначності, перед надмірно розпорошеним та зіндивідуалізованим світом значень, які не підлягають якомусь остаточному опануванню,.. намагання звести неосяжність світу до зримих і осяжних горизонтів… Спілкування з літературою здатне змінити нас, розширити знання про можливості людської екзистенції».
Отже, книго-читання постає як універсальний засіб людино-творення, самоідентифікації — «не одним із способів пізнавального ставлення до світу, а власне способом людського буття-у-світі» (М.Зубрицька). «Читання — це технологія інтелектуального відтворення в суспільстві», — зазначає Олександр СЕМАШКО у книжці «Соціологія мистецтва» (К.: Міленіум, 2004, 300 с.), також вартої референтської уваги. І далі цей автор переходить до практичної, сказати б, філософії: читання — це «інституалізація цінностей суспільства шляхом їхнього попереднього рольового «програмування» в процесі сприйняття літератури».
А це вже, власне, ідеологія, найпотужнішим носієм якої є саме книжка. Це прекрасно усвідомлювали керманичі усіх великих держав. Соціалізм на «одній шостій земної твердіні» — значною мірою продукт книжкової культури. Викохана нею масова свідомість по сьогодні володіє критичною частиною українського електорату. Прекрасно усвідомлює могутні потенції книжкової культури й Путін: з одного боку, системна підтримка державою неперервного процесу читання вмонтувала Росію у трійку найпотужніших книжкових держав світу, а з другого — утримує масову свідомість суміжних країн в орбіті російської ідеології. Для нас такий висновок однозначно корелює з на 90 відсотків окупованим росіянами книжковим ринком України.
Отже, з філософського погляду (який, повторюся, весь час прагне щось підказати реальній політиці), головною турботою держави у книжковій царині мусить бути, за висловом М.Зубрицької, «витворення читацького підсоння». Від чесної відповіді на питання, скільки та якого читача потрібно Україні, й залежить вибір інструментів, серед яких бюджетні кошти грають далеко не першу скрипку. А правдиву відповідь можна почути лише тоді, коли суб’єктом цього читацького підсоння буде й сам Президент, і його призначенці.
На ковзанах ми вже вміємо — а читати? Світ, наприклад, знає, що минулого місяця американський президент читав книжку Натана Щаранського (і навіть телефонічно обмінювався із ним враженнями), а перед тим — бестселер Тома Вулфа, який він обговорював зі студентами; а ще раніше — приватно радив міністрові оборони та держсекретареві познайомитися з дослідженням пулітцерівського лауреата про перспективи зовнішньої політики США…
Що радить наш Президент почитати нашим міністрам? А чи вони щось радять йому? І чи кожний із них здатний дискутувати про актуальні новинки зі своїми виборцями-студентами? Врешті-решт, чи потрібен новій владі читач?
